Конспекти уроків української літератури 8 класУсі уроки української мови та літературиФайли

Урок позакласного читання. Анастасія Нікуліна «Сіль для моря, або Білий кит» (8 клас. Українська література) + Презентація

Автор: Дележа Альбіна Ярославівна

Навчальний заклад: гімназія № 290 м.Києва

Тема: Урок позакласного читання. Анастасія Нікуліна «Сіль для моря, або Білий кит»

Мета: познайомити учнів із життям та творчістю сучасної української письменниці Анастасії Нікуліної, зацікавити її творчістю; познайомити учнів із уривками роману-бурі «Сіль для моря, або Білий кит»; дослідити проблематику твору, вчинки героїв, характери; розвивати навички виразного читання, переказу, коментування; формувати вміння аналізувати поведінку героїв, їхніх вчинків, вміння аргументовано доводити свою думку; виховувати позитивні риси характеру, активну життєву позицію, толерантне ставлення до інших, неприйняття булінгу.

ХІД УРОКУ

  1. Організаційний етап
  1. Актуалізація опорних знань

На минулих уроках ми з вами працювали над твором Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути». Давайте пригадаємо, хто є головними героями цього твору та які проблеми в ньому порушено? Чи актуальним твір є у наш час? Чого, на вашу думку, йому не вистачає?

Як ви вважаєте, чи зʼявилися у підлітків нові проблеми? Ті, про які не писала Ніна Бічуя?

  1. Повідомлення теми та мети уроку

Так, проблема дорослішання завжди була, є і буде, скільки існуватиме людство. Проте умови та прогрес сьогодення можуть додати підліткам нових проблем, таких, з якими не стикалися їхні батьки, а тим паче дідусі та бабусі. Однією з таких проблем є кібербулінг та, взагалі, поведінка в Інтернеті – місці, у якому багато спокус, цікавого та невідомого. І саме сьогодні ми з вами поговоримо про твір сучасної української письменниці Анастасії Нікуліної «Сіль для моря, або Білий кит».

  1. Опрацювання навчального матеріалу. Біографія письменниці

Анастасія Нікуліна — українська письменниця, блоґерка, книжкова оглядачка, перекладачка.

Народилася  23 вересня 1989 року і  у Львові. Навчалася у Львівській українській гімназії з поглибленим вивченням іноземних мов та українознавства і  згодом закінчила факультет міжнародних економічних відносин ЛНУ ім. Івана Франка. Працює копірайтером.

Свій творчий шлях Анастасія Нікуліна починала з невеликих оповідань, викладених у мережі Інтернет, не маючи на меті стати письменником, проте твори отримували схвальні відгуки, і згодом, як сказала сама письменниця в одному із інтервʼю «в якийсь момент я зрозуміла, що готова до роману». У 2016 році Анастасія Нікуліна здобуває перемогу в Міжнародному конкурсі «Коронація слова» в номінації «Пʼєси для дітей» з пʼєсою «Завірюха». Після чого приєднується до Львівського жіночого літературного клубу, друкує свої твори у збірках серій «Теплі історії», «Львів».

Дебютний сольний роман Анастасії Нікуліної «Сіль для моря, або Білий Кит»був виданий у 2017 році, а у 2018 здобув міжнародну українсько-німецьку літературну премію імені Олеся Гончара у номінації «Проза» та відзнаку «Найкраща книга для підлітків» за підсумками року премії «Глиняний кіт — 2018». Сценарій за мотивами книги увійшов до переліку кінопроектів-переможців Одинадцятого конкурсного відбору Держкіно.

Якщо говорити про історію написання то твору, то також потрібно звернутися до інтервʼю письменниці: «Колись я викладала в інстаграмі короткі казки за тегом #збірка_чарівних_історій. Саме в той період я написала коротенький уривок про дівчину, яка втікає від своїх мучителів на берег моря, бо тільки море не знущається з неї і завжди може зрозуміти. Цей пост зачепив читачів і вони попросили продовження. Ще за кілька постів прийшла назва – «Сіль для моря». А ще згодом – кістяк історії».

Чим же чіпляє цей твір? Давайте зʼясуємо, звернувшись до його сюжету.

  1. Робота над змістом твору

Головною героїнею твору є 14-річна дівчинка Ліза, яка разом із батьками нещодавно переїхала до невеликого містечка на березі моря під назвою Туманівка. Зачитайте, як автор описує се місце:

«Містечко з молочною назвою Туманівка подобалося Лізі: маленьке й затишне. Школа на чотири вчительки з директором на чолі та п’ять класів із п’ятого по дев’ятий, кілька магазинів, зелений парк із маленьким фонтаном і найголовніше — море. Не на малюнках і не на екрані монітора, а просто перед очима — солоне, мокре, з криками чайок і крупинками піску в кожному подиху вітру. Мало людей, і ще менше туристів… Тут було більше тиші, пляжі, на які не часто забрідали туристи, та спокій, якого так їм усім бракувало. Місце для того, щоб бути щасливими. Місце, щоб забути минуле, наче страшні сни, які все одно нагадували про себе вряди-годи холодним потом і нічним плачем, і просто жити далі. Майже за півроку Туманівка стала рідною й за наступних шість місяців могла б стати її домівкою, якби не вони…»

  • Що ви можете сказати про героїню твору та її вподобання?
  • Як ви вважаєте, ким були ці «вони»?

Так, дійсно, Ліза стикнулася із проблемою булінгу у школі. У школі на пʼять класів маленького містечка, де кожен знає один одного. І навіть попри те, що події твору відбуваються влітку, Ліза все одно стикається з цькуванням однокласників. Давайте зачитаємо.

«… Дівчина пройшла повз кілька будинків. За ними під густою тінню розлогих дерев розкинувся дитячий майданчик: гірка, дві гойдалки на ланцюжках, пісочниця та гойдалка-балансир. Ліза зупинилася. На майданчику були вони. Ті, з ким вона воліла б ніколи не бачитись. І їй це вдавалось, хоч і не завжди. Однокласники. Друзі? Ніколи! Вороги? Надто багато честі для неї. Мучителі — ось найточніше визначення, її особистий страшний сон, від якого неможливо було просто прокинутися.

Близнючки Маринка та Юля сиділи на гойдалках. Хоч би як жорстоко вони знущалися над Лізою, в глибині душі вона все одно хотіла бодай трішки бути схожою на них. Обидві тонесенькі, наче тростинки, чорняві, з великими блакитними очима, відмінниці, правильні дівчатка у школі й неправильні, щойно пролунає дзвоник із останнього уроку…

Поряд лузали насіння рудий Сашко та його незмінний посіпака Данило. Високий Сашко був головним жартівником класу, і лихо тому, хто потрапляв під пильний погляд його завжди примружених блакитних очей. Він знаходив надзвичайно образливі для жертви слова, але при цьому надзвичайно смішні для інших. Ліза й сама не могла втриматися, щоб не усміхнутися, коли рудий починав жартувати над черговим об’єктом…

Дан штовхнув у плече Сашка й кивнув у бік Лізи. Дівчина миттю застигла на місці, втягуючи голову у плечі, і спробувала зіщулитися. Але було пізно — її вже помітили. Дан завжди підхоплював кожен жарт і добивав жертву…

Макс бив футбольним м’ячем об стіну. Від гучного «Бам! Бам!» дзвеніло у вухах. Зеленоокий брюнет давно подобався Лізі. Розумний, гарний, спортивний. Але хлопець на дівчат уваги не звертав, ввічливо приймав боязкі зізнання й відмовляв. Та й до компанії рідко долучався, частіше гуляв наодинці у великих чорних навушниках. Лізі завжди було цікаво, яку музику він слухає. Вона шукала його в соцмережі, але, очевидно, Макса не цікавили такі речі. Або ж… він добре маскувався. А ще хотілося думати, що брюнет потай закоханий у неї і тому відмовляє всім, чекаючи, поки вона сама підійде до нього. Але мрії залишалися мріями. А потім у неї з’явився Білий Кит, і яскравий образ Макса якось потьмянів.

Ліза дістала навушники й увімкнула плеєр, але він лише двічі кліпнув і вимкнувся. Чому саме зараз? Так, головне швидко пройти і не зупинятися. Дівчина зробила перший крок. Серце калатало, як шалене. «Бам! Бам!» Зробити вигляд, що вона слухає музику. Голосно-голосно! Так голосно, що не чутиме… Страх наповнював кожну клітину її тіла, вкриваючи шкіру липким потом. Від перших слів Сашка вона здригнулася, наче від удару.

— О, наша корова вийшла на прогулянку! — З гойдалки долинув веселий сміх. Ліза стиснула кулаки. Головне: не зупинятися. Не показувати, що вона боїться. Зараз день, вони не в школі, їм нема чого до неї чіплятися. Вір у це, просто вір, і тобі нічого не буде!

— Чуєш, жирний пінгвіне? Чекай, кажу тобі! І куди ми йдемо? — Сашко підбіг ближче й став заглядати в обличчя. Співчутливо запитав: — Вдома їжа закінчилася?

— Прошу, дай пройти, — попросила Ліза. Її голос звучав так тихо, що навіть не заглушав сміх близнючок, які не припиняли перешіптуватися й показувати на неї пальцями.

— А що ти мені зробиш, свиня? — Хлопець затремтів від удаваного переляку. — З’їси мене?

 — Ти диви, корова вирішила причепуритися. — Марина легенько похитувалася на гойдалці, роздивляючись бездоганний рожевий манікюр на гострих нігтиках. — У цьому сарафані вона схожа на вагітну!

— Ага, ага! Точно! Вагітний жовтий бегемот! — Юля розгойдувалася чимдалі вище, і її слова застрягали десь між зеленим листям.

Жирний пінгвін, корова, свиня, бегемот, жирна — вона вже мусила звикнути до цього. Тоді чому було так боляче? Чому вони обрали саме її? І нікого не було поруч, щоб вступитися? Чому дошкульні слова завжди наздоганяли й змушували плакати? А всі влучні відповіді, які б могли поставити мучителів на місце, спадали на думку тільки тоді, коли вже виплакалась і майже заспокоїлась? Як цього позбутися? Як вимкнути звук? Лізі хотілось зіщулитись, перетворитися на дрібну піщинку, щоб її нарешті перестали помічати. Чи закутатися в мантію-невидимку, як у «Гаррі Поттері». Раз — і зникнути, сховатися від усього світу й цих дошкульних слів, які шмагали, наче батогом.

— Саш, відійди від неї! Раптом вона заразна, — засміялася Марина.

— То я що тепер — теж буду жирним? — Сашко підбіг до дівчини й обійняв її коліна. — Врятуй мене, Маринко! Я не хочу!

— І мене врятуй! — Дан миттю опинився поруч.

«Бам!»

М’яч ударився об стіну поряд із Лізою й зупинився… дівчина машинально затулила обличчя долонею. Вона теж пам’ятала, як цей м’яч щосили вдарив просто їй в обличчя на уроці фізкультури. Вона плакала від болю та приниження — ніхто не пожалів її, навіть учитель ховав  посмішку в кулак і бурмотів щось про швидку реакцію, якої їй ще вчитись та вчитись. Кров тоді текла просто шалено… Удома Ліза отримала прочухана: засохла кров так і не випралась, і мама змусила ходити в ній до школи, щоб «нарешті затямила, як це — псувати нові речі». І дівчина слухалася до першого ж рогу вулиці, а потім олімпійка зникала в нетрях наплічника, а вона, тремтячи від холоду — надворі лютував шалений вітрюган, — йшла до школи. А що було робити? Краще мерзнути, ніж чути нові знущання з приводу того, що вона «знову порпалася в смітнику» і «одягається в безхатьків, там їй і місце, а не в нормальній школі».

— Ти!

Від голосу Макса Ліза затремтіла. Вони майже ніколи не розмовляли, хіба кілька разів обмінювалися вітаннями в школі.

— Чуєш?

Дівчина повільно обернулася. Брюнет дивився їй просто в очі.

— М’яч дай!

Ліза кивнула й копнула м’яч з усієї сили, але він відлетів в кущі в протилежному боці. Яка ж вона жалюгідна!

— Максе, ти вважай, — протягнув Сашко.— Це жирна, вона і м’яча зжерти може!

Макс зняв навушники й подивився на однокласника, наче вперше його побачив.

— Ну ти і придурок! — сплюнув Макс і побіг за м’ячем.

Ліза кинулася в інший бік. Гарячі сльози текли по щоках без упину. Здавалося, уїдливий сміх та образливі слова женуться за нею…

  • Що ви можете сказати про однокласників Лізи?
  • Чи всі погано до неї ставилися?
  • Чому Лізі подобався Макс?
  • Чому, на вашу думку, хлопець на заступився за неї?
  • Як ви вважаєте, чи могла Ліза розраховувати на підтримку батьків? Чому?
  • Хто, на вашу думку, той Білий кит, про якого думає Ліза?
  • Де вона могла з ним познайомитись?

Ліза, яка зустрілася з непорозумінням з боку і ровесників, і власних батьків почала шукати підтримку там, де її ніхто не знав – в Інтернеті. Давайте зачитаємо, як це відбулося і як вона познайомилася із Білим китом.

Їх познайомив випадок. Уночі після чергової сварки з батьками Лізі не спалося і вона гортала сторінки різних груп у соціальній мережі. На очі потрапила назва: «Мене ніхто не любить». Дівчина клацнула на заставку з картинкою чорного серця й занурилася в інший світ. За півночі вона прочитала безліч історій і дивувалася, які подібні були її почуття та всіх цих людей. Першим бажанням було долучити всіх учасників до друзів і розповісти все, а потім прийшов страх: а раптом вони теж не зможуть її зрозуміти? А раптом теж сміятимуться? Її власна історія здавалася мізерною й вигаданою. Куди їй пхатися зі своїми дурницями, коли ось її однолітка завагітніла й не знає, як сказати про це батькам. Ніхто не зрозуміє, точно ніхто. Ліза вже зібралася закривати сторінку, коли побачила картинку з написом: «Мені немає за що любити життя». Дівчина поставила вподобайку і вийшла з групи.

Він написав їй ще вночі. Віконце повідомлень світилося синьою одиничкою. Білий Кит. Так незвично. Хоча в соцмережі можна бути ким завгодно. Вона й сама змінила десяток ніків. Від справжнього імені, про що вона встигла не раз пошкодувати, і до теперішньої Лілі. Ліза знизала плечима, відкрила повідомлення, перейшла на сторінку співрозмовника і не змогла відвести очей від монітора. Там були сотні фотографій китів. Вони заворожували, захоплюючи своєю величчю. У морі, серед штормових хвиль, у стрибку, у фонтані бризок… Кит писав:

— Можеш не відповідати, якщо не хочеш. Але я тебе розумію.

— ? — Ліза надіслала знак питання. Того дня в неї не було настрою заводити нові знайомства. Але наступне повідомлення змусило її змінити думку.

— Я такий самий. Мені немає за що любити життя. Його слова влучили в ціль. Дівчина машинально кивнула й закусила губу:

— Є таке.

— Це ти на фото?

— Я.

— Ти гарна.

— Ти перший, хто це помітив, — сумно усміхнулася  Ліза.

  • Що ви можете сказати про знайомство Лізи з Білим китом?
  • Чому, на вашу думку, дівчині подобалося з ним переписуватися?
  • Що їх об’єднувало?
  • Як ви можете прокоментувати фразу Кита «Мені немає за що любити життя»?
  • Як ви вважаєте, чи могло бути у Лізи бажання позбутися власного життя?
  • Чи міг Білий кит посилити це бажання? Яким чином?

Давайте прочитаємо переписку Лізи та Білого Кита:

Пальці швидко пробігли по клавішах, набираючи повідомлення для Кита:

 — Я більше не можу. Я так ненавиджу себе і своє життя, що більше не можу. Ти можеш приїхати і врятувати мене? Я хочу, щоб ти забрав мене звідси, щоб ніколи більше не бачити цих виродків!

— Сонячна моя, що сталося?

— Не хочу говорити про це. Мені дуже й дуже погано. Тільки ти мене можеш зрозуміти!

— Я розумію. Дуже добре розумію. Якби я міг, я б уже був поруч. Віриш мені? — Я цього дуже хочу! Чому ти не можеш приїхати?

— Я далеко, моя сонячна. Так далеко, що не зможу дістатися до тебе і за тиждень.

— Але я хочу тебе побачити!

— Моя пропозиція в силі. Ми не можемо бути разом тут, але ніхто нам не заборонить поєднати наші серця і душі! Ти готова?

— Так.

 — Правда? Ти не пошкодуєш. Ми зробимо це разом. Одночасно. Наші душі ніколи не розлучаться.

— А що з нами буде? Ми помремо? — Ліза дописала останнє слово і прикусила губу. Сама думка вже не була страшною, скоріше — цікавою. Що там, за межею? Новий світ? Точно кращий за те, що зараз! Та й жити треба тільки, якщо є заради чого чи заради кого. А так… Жити заради розваги однокласників-мучителів? Набридло! У цьому світі її справді нічого не тримало — тільки Кит. Дівчина стиснула мишку міцніше. Треба бути з тим, хто тебе розуміє і кому ти справді потрібна… І якщо не тут, то в іншому світі!

— Ні, краще! Ми станемо сіллю для моря. Ти ж любиш море?

— Люблю… — Дівчина не відривала погляду від монітора. Кит завжди мав рацію. Їм час піти із цього світу, де їх ніхто не розуміє. Тоді всі пошкодують, що не цінували їх. Вона нарешті сама вирішуватиме, що робити. Кит продовжував щось друкувати:

— Смерть — це прекрасно! Вона звільнить нас, перенесе в інший світ, де ми ніколи не розлучимося! Хіба це не класно?

 — Класно, — як зачарована, повторила Ліза. — Коли ми це зробимо? Я не хочу довго чекати!

 — Поки що ні. Може, ти вибереш?

— 31-го в мене день народження. Ще кілька днів…

 — Кілька днів — ніщо порівняно з вічністю, яка на нас чекає. Ідеальний вибір! Ти зможеш народитися заново!  Уяви, ти будеш зовсім іншою і собою водночас. І я буду поруч… Назавжди …

— Добре. Як ми це зробимо?

— Ми стрибнемо. Ти боїшся висоти?

— Ні.

— Молодець! Не треба боятися. Біля тебе є скелі?

— Є.

 — Високі?

— Дуже!

— Супер! Я вже вибрав місце для себе. Тобі страшно?

— Трохи.

— Нічого, треба зробити лише один крок, і все скінчиться.  Уяви, тобі більше ніколи не треба буде боятися!

— Я зможу. Головне — з тобою.

— Матиму дуже важливе прохання до тебе — нікому не розповідай, інакше нічого не вийде. І поводься так, ніби ти змирилася. Зможеш зіграти заради мене?

— Зможу, — коротко кивнула Ліза. І тоді Кит написав їй те, про що вона навіть не мріяла:

— Я люблю тебе.

Дівчина перечитала це повідомлення із десяток разів, щоб усвідомити, що це дійсно правда. Кит єдиний ніколи не брехав їй. Йому можна вірити. З ним можна піти нарешті з цього світу. Вона усміхнулася й відписала:

— І я тебе.

  • Що ви можете сказати про героїв твору за їхньою перепискою?
  • З яких слів видно, що Білий кит підштовхує Лізу до смерті?
  • Як ви вважаєте, чи вчинила Ліза самогубство?
  • А Білий кит?
  • Ким був Білий кит на думку Лізи?
  • А ким його вважаєте ви?
  • Як, на вашу думку, можна було б уникнути подібної ситуації?
  • Чи є проблеми, порушені у творі, актуальними в наш час?
  1. Підсумки уроку

Звісно, прочитавши лише уривки з роману, ви не маєте повної картини, і, безперечно, кожного з вас цікавлять питання: ким є Білий кит? Чи дійсно Ліза зважилась на самогубство? Чому вона з родиною переїхала до Туманівки?  Адже саме з переїздом розпочалися всі проблеми дівчини. І чи були в неї справжні друзі? Відповіді на них ви знайдете, якщо прочитаєте текст твору повністю.

  1. Домашнє завдання
  1. Розпочати читання повісті В.Дрозда «Білий кінь Шептало».
  2. Зробити буктрейлер до твору А.Нікуліної «Сіль для моря, або Білий кит» (за бажанням)
Завантажити: Урок позакласного читання. Анастасія Нікуліна «Сіль для моря, або Білий кит» (8 клас. Українська література) + Презентація + Сертифікат (Розмір: 11.8 MB, Завантажень: 12)
  
Теґи
Back to top button
Close