Конспекти уроків української літератури 10 класУсі уроки української мови та літературиФайли

Жіночі образи роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (10 клас. Українська література) + Презентація

Автор: Дележа Альбіна Ярославівна

Навчальний заклад: гімназія № 290 м.Києва

Тема: Жіночі образи роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Мета: продовжити роботу над змістом роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»; розкрити образи жінок твору: Оришки, Мотрі, Явдохи, Галі; проаналізувати, що вплинуло на становлення цих образів, як автор описує почуття та переживання жінок; простежити як через жіночі образи відтворені риси реалізму; допомогти учням усвідомити виховне значення жіночих образів твору; розвивати навички роботи з текстами, образне та логічне мислення, вміння висловлювати свої думки; виховувати вміння орієнтуватися на справжні життєві цінності та орієнтири, повагу до жінки, матері.

ХІД УРОКУ

  1. Організаційний етап
  1. Актуалізація опорних знань 

На минулих уроках ми з вами опрацювали сюжет та проблематику твору Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

  • Яким твір є за жанром?
  • На що вказує те, що це саме роман?
  • Якими є основні сюжетні лінії твору?
  • Які проблеми у ньому порушені?
  • Яким постає головний герой, Чіпка Варениченко?
  • Чи можна сказати, що він негативний персонаж?
  • А які персонажі твору викликали у вас симпатію?
  1. Повідомлення теми та мети уроку

Соціально-психологічний роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» розкриває широку панораму життя українського села. Кілька поколінь проходить перед нашими очима. З-поміж великої кількості персонажів звертають на себе увагу образи жінок, їх об’єднує насамперед те, що вони оточують центрального персонажа твору — Чіпку. І якщо в душі цього складного, неоднозначного і непересічного героя постійно точиться боротьба добра зі злом, то жінки в його житті абсолютно різні; більшість жіночих образів роману викликають симпатію. Якими змальовує жінок Панас Мирний ми й розглянемо сьогодні на уроці.

  1. Робота з текстами. Образ баби Оришки

З дитячих літ Чіпка виніс найтепліший спогад про бабу Оришку. Вона була дитині єдиним порадником, добрим ангелом і вихователем. Давайте розглянемо, як автор описує її у творі.

З постаттю баби Оришки ми знайомимось ще до народження самого Чіпки.

  • Пригадайте, що нам відомо про Оришку на початку твору?
  • Як їй жилось з Мотрею та Остапом?
  • Як вона відреагувала на новину про Остапа?
  • Що сталося після народження Чіпки?
  • Хто став хрещеною матір’ю Чіпки?
  • За яких обставин це відбулось? Зачитайте 

Кинулась Оришка по сусідах… Всяк дякує, сторониться… Ходить вона по хаті — сама не своя: світить сідим волосом, ломить сухі руки… Мотрі вже й не хвалиться: вона й без того ледве дише.

На той час лучились у селі перехожі москалі. Оришка до них: “Москалики-лебедики, охрестім дитя!” Купила москалям кварту горілки. Тоді один якось згодився. Москаль за кума, сама Оришка за куму.

  • Про які риси характеру це свідчить?
  • Як Оришка ставилася до малого Чіпки? Зачитайт

Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там — полив’яного півника, свистілочку, а їсти — сама не доїсть — йому зоставляє…

  • А як вона реагувала на те, що Чіпку ображали інші діти? Зачитайте

— Чого ти. Чіпко, плачеш? — стріва Оришка. Чіпка жаліється, плаче… Бере його Оришка за руку, поведе в хату, почне умовляти.

— Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б’ють тебе, малого, зобижають… Не ходи!..

Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби, або приляже головкою. Щоб забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця — доброго молодця…

  • Які бабині історії любив слухати Чіпка?
  • Що вона розповідала йому про Бога?
  • Чи можна сказати, що саме вона сіяла доброту в його серці?
  • Як Чіпка сприйняв смерть баби Оришки? Зачитайте

 Лежить баба на столі в хаті. Хрест в руках, свічка в головах… Та ж баба — тільки очі заплющила, рот зціпила… Мотря плаче. Чіпка не плаче… Йому тільки чогось страшно, жалко… — “Нема баби… — думає він. — Умерла баба… не буде більше баби… Смерть узяла бабусю… люта смерть… А що ж то за смерть? Хто знає?..”

Чіпка здригнув. “І від кого се? — запитувала його злякана думка. — Кажуть, від бога?.. Смерть від бога?.. темна німота… червивее від бога?!. Господи боже! невже це треба?.. І для лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така добра була, до всіх добра… І так каратися?.. Чи для всіх воно однаково?.. Де ж тоді правда?.. Ой, ні, ні! тут щось та не так, — тут щось друге, інше…”

Задумався, загадався Чіпка… Зробився аж страшний, помарнів, похнюпився, дивиться якось чудно… Зведе оце на тебе очі — і нічого не бачить; клич його’— не чує… аж занепав. Уночі схопиться, — одягається, озувається…

— Чіпко! куди ти? — пита здивована мати.

— Баба кличе… піду до баби..

— Та господь з тобою! Баби немає — умерла… Ляж, сину.

Чіпка поворухнеться, посунеться, трохи — сидить… Трохи згодом затіпалась його постать, схилилася голова на груди, почулися важкі заводи плачу…

— Чого ти, сину, плачеш?

Мовчить Чіпка, плаче.

Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч він одужав, а з літами убирався в силу, — та вже ніколи не теряв свого сумного погляду, понурого виду. Бабина смерть загадала йому загадку — котру він ніяк не міг розгадати… Він все хмурнішав та хмурнішав…

  • Чому Чіпка, на вашу думку, так болісно сприйняв смерть бабусі?
  1. Складання грона-характеристики образу баби Оришки
добра милосердна любляча
працбовита Баба Оришка турботлива
чесна богобоязлива співчутлива
  1. Робота з тестами. Образ Мотрі

 Поряд з Чіпкою завжди була його матір, Мотря. Навряд чи можна сказати, що ця жінка була щасливою…

  • Пригадайте, чи легко було Мотрі після народження Чіпки?
  • Чим вона заробляла на життя? Зачитайте

Літом Мотря стає жати. У Пісках ніхто не приймав, — бо помітили, що в кого Мотря жне — вся нива закрутнями унизана. В сусідньому селі Байраках Мотря хліб заробляла, — на жнива становилася.

Що за літо заробить Мотря, те за зиму й проживуть… коли ще й ставало! А було так, що ні дрібка солі, ні пилинки борошна… Де вже думати про одежину!! Що, дівуючи, придбала Мотря, то все позношувала: саме гноття та рам’я висіло… Як заробить конопель, — то й добре… У вибійчаному і в свято ходила. Другі в плахтах та запасках, голови шовковими платками повив’язують, а Мотря з вибійчаної юпки та спідниці не вилазила. Біленькою хусткою зав’яжеться, та й шмарує… Ото буденне й празникове! А що старе, дране, — позшиває, позаштопує, — матері старе тіло прикриє, або дитині — штанці, куцину… Нужда!! На зиму на всіх одна юпка була.

Робота не страшна, як сила є. Мотря день і ніч в роботі та в роботі; літом — на полі, зимою — дома.

  • Як вона виховувала Чіпку?
  • За що він більше любив бабу, а не її?
  • Чи любила вона сина? Зачитайте

 А були такі часи, що не бозя, а Мотря била Чіпку, — і добре била! Синяки іноді по місяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чіпки. Ні. Вона його любила — як кожна мати свою дитину. Чи, не дай боже, занедужає Чіпка, — Мотря сама не своя. Цілу ніч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться… “Тільки ж й утіхи й надії! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старість у помочі… Може, хоч на старість не прийдеться до кривавого поту робити, терпіти од холоду й голоду та од літньої спеки палючої!..” Така в Мотрі думка. І не досипляє вона ночей, прислухається, як дише її єдина “надія й’утіха”… А нехай, здоровий, зробить що Чіпка, — нехай з’їсть лишній шматок хліба, чи покачається в калюжі… Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не іскри сиплються, — то її кльони й прокльони та духопелики… Інша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином.

  • Як змінюється Мотря, коли Чіпка починає працювати, і в них з’являється своя земля? Зачитайте

 А тут ще, після смерті якогось бездітного, далекого Мотриного родича, зосталося їм днів на десять поля… Після судів та пересудів, — після двох мішків пшениці та двох овечок-ярок, що Мотря подарувала волосному писареві, одсудили Мотрі землю громадою…

— Не журись. Чіпко, — каже, радіючи, Мотря, — тепер буде своє жито, й своя пшениця, і просо, й ячмінь, і гречка… Одберу місцину, картоплі насаджу, — на зиму буде!.. І к різдву загодуємо свиню… Сало продамо, м’ясо посолимо, ковбаси начинимо… Буде з насі Хай тепер наші вороги сміються, нехай цураються, минають!

Аж помолодшала Мотря, весела стала. 

  • А як вона відреагувала на втрату землі? Зачитайте

Немов хто гострий ніж вгородив у серце старій Мотрі. Як сиділа вона на лаві, на гребені, виводя-чи тонку нитку, — так і прикипіла на днищі: заколі-ло веретено в одній руці, а волокно у пучці — у другій…

— Краще б мені, сину, в домовині лежати, ніж таку чутку чути! — ледве вимовила Мотря крізь сльози…

  • Як автор описує її стан, коли Чіпка пішов у Гетьманське? Зачитайте

 Зосталася Мотря сама — сама, як палець, а своєю нерозважною думкою… Сіла вона на гребені; незчулася сама, як узяла веретено; смикнула кужелю пасмо, вивела нитку… В голові — полізла всячина, завернула в давнє… У пам’яті — прокинулись ті давні часи, як на чужім полі на людей жала, з снопа заробляла, — як п’ять снопів людям нажни, а собі шостий одверни… як за цілий довгий літній день, од світової зорі до вечірньої, спини не розгинаючи, тільки двадцять снопів і заробила!.. А ще ж їх треба і звозити і змолотити!! А тут — кругом лиха година облягла: на хаті оселя попрогнивала — крізь стелю капле, стіни осінні дощі обшмарували — голими ребрами хата світить… А вже й зима не за горами… І холод… і голод… Пополотніла Мотря… увірвала нитку… Покотились з очей сльози — як горох, закапали аж на долівку…

  • Чи легким було життя цієї жінки?
  • А як вона відреагувала, коли Чіпка повернувся п’яним? Зачитайте

Як глянула Мотря на його, то й перелякалася…

— Що це, сину?!, на яких це радощах?Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й те…

— Свитка?.. шапка?.. Нема?.. Нащо вони?.. Навіщо все, коли… у-у… у… — завів на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвітив повними сліз очима.

Материне серце мов хто в жмені здавив… Давай вона його умовляти:

— Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з світа зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землі кілька літ, та хліб їли… й тепер не сидітимемо без його… Ти тоді малий був, — сама пучками та ручками заробляла, — та не померли з голоду… А тепер — не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допоможу… Що ж робити? На все його святая воля!

— Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого — ані-ні!.. А все люди, все люди… Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще-змалечку ненавиділи — з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались… Я малим був, а все бачив… За чортенр щитали… Я чорт… е-е… Я чорт… над чортами чорт!.. А баба вчила мене людей прощати, а дід — любити… Дурнії дурні! не стоять вони слова доброго… їх мучити… му… морр…

Та — пуць! на землю… Так і захарчав… Мотря встала, витягла з-під себе ряднину, вкрила нею Чіпку, перехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на думку… Сплили перед нею давні лихі роки; пригадала она свою криваву працю; перескочила її гадка на вого чоловіка-москаля… Де він? що з ним сталося?.. Може, розпився, розволочився, та так де-небудь під шинком богу й душу віддав… Глянула на сина, що, як той сніп, лежав на долівці — харчав, і стиха прошептала: “Господи! сохрани його й заступи!”

  • Що ми можемо сказати про Мотря, виходячи з цієї ситуації?
  • Як вона реагує на подальший розгул сина? Зачитайте

Мотря спершу дивилася на таке безпутне життя та плакала, та вговорювала Чіпку; потім того — лаяла, ганьбила; а далі — бігала в себе по вгороду, по вулиці та кричала-репетувала:

— Ой, лишенько! пропала ж я тепер… погине моя бідна голівонька… Тепер же мені все одно, що з мосту та в воду…

— Ви б його вмовляли; ви б його словами ганьбили, — [радили] люди Мотрі…

— Чи я ж не вмовляла, чи я не благала?!. — плаче Мотря. — Та я ж йому не словами, я йому сльозами виливаю… гіркими докорами очі вибиваю… Та що з того?.. Сказано: як об стіну горохом!..

— То ви б у волость… Хай його з тиждень подержать у холодній! Витверезвиться — опам’ятається, а то ради, — йому вже памороки забило…

Послухала Мотря людської в волость. Узяли Чіпку п’яного, силоміць посадили в чорну. Незчувся, як і заснув…

  • Яким Чіпка вийшов з холодної? Зачитайте

 Полетіли й двері в сіни. Мотря з переляку залізла на печі аж у куток… Убіг Чіпка в хату, кричить:

— Де вона?.. де стара відьма?.. Чи не заміж, бува, забажала?.. Може, бахурів навести заманулося?.. То щоб син не перечив, — у чорну його!..

Уразили такі гадючі слова материне серце. Як підстрелена горлиця тіпається-б’ється, тихо туркоче й стогне: так мати затіпалась на печі в куточку, та стиха, гірко промовила до сина:

— Побійся, Чіпко, бога! Подумай, що це ти кажеш?! Мені світ не милий, мені… — Не доказала, залилася гіркими сльозами.

  • Що стало останньою краплею, перед тим як Мотря покинула хату? Зачитайте

Мотрі зробилось холодно. Устала вона з печі, щоб хоч двері зачинити. Гляне — в хаті, як у пустці: стіл перекинутий, горшки побиті, скриня розчинена… Кинулась Мотря до скрині, — та й охолола… Там усе перевернено, перекидано, порито — і свити немає… Мотря так і впала на скриню!

— Боже ж мій, боже! скільки я літ працювала, скільки нічок недоспала, думок передумала, здоров’я вкоротила, поки сього добра наскладала!.. А тепер — рідна дитина все по шинках розносила!..

— Боже! Великий заступниче! — замолилася, здіймаючи руки до бога: — єдина надія, єдина утіха, — та й та мене одурила… Побий же його свята твоя сила, де він ступнем ступить, куди він лицем повернеться, коли він так зневажив матір стару! Дай йому, господи, діждати такої шани та честі від своїх діток…

Та зв’язавши останнє своє збіжжячко в клуночок, перекинула через плече, перехрестилася — і пішла до сусіди, старої баби-пупорізки, що жила недалеко від їх дворища.

  • Чи правильно зробила Мотря, покинувши свою хату?
  • Як їй жилося в баби? Зачитайте

 Мотря зовсім оселилася в “довгоп’ятої баби”. Брала людям прясти то кужіль, то вовну, та з того тільки й жила.

Тяжко їй робилося на душі, гірко на сер ці, як подумав, що на старості літ прийшлося наймичкувати в людей. І хата своя, й достатки, хоч які там не які були, а все б таки жити можна… А прийшлося в чужій хаті людям годити, людей слухати… Ще день сяким-таким боком перебуде; а настане ніч — думки, як за подушне, оступлять… Мотря іноді цілу ніч виплаче. Шкода їй Чіпки… кохала ж, ростила, довгих зимніх, коротких літніх нічок недосипляла — рано вставала, пізно лягала… Не задля кого ж? задля його… А він?

Спливе їй на думку та проклята ніч, коли він п’яний зневажив її, матір, тяжкими докорами… Стає руба шматок хліба в горлі, як вона згадає про це, сідаючи їсти. Змочить Мотря всю подушку, як здумає вночі… “Краще б я тебе, сину, не зродила, або, зродивши, взяла за ноги та об пень головою, ніж тепер від тебе таку зневагу приймати!.. Безталанна та хвилина, коли я зачала тебе; проклята та радість, якою я раділа, чуючи, що щось ворушиться під серцем… Боже! чи я тебе не молила? чи я перед тобою переступила?.. За що ж мені така кара, така невповага від рідної дитини?!.”

  • Чи дійсно Мотря так думала, чи це була образа на сина?
  • Як вона відреагувала, коли дізналася про Чіпчин арешт?
  • А як вона сприйняла новину про те, що Чіпку побили під час бунту? Зачитайте

 Баба ще довго розпитувала, сусіду; сусіда ще довго розказувала. Мотря вже не чула нічого того. Серце в неї щеміло, боліло; голова, як отуманена; за сльозами вона нічого не бачила. “Бито… прилюдно, принародно бито… — думала вона, заливаючись сльозами. — До горя, до нужди, до мого безголов’я ще й сорому прибуло… поговору!.. А скільки ще прийдеться перетерпіти таємних смішок та шуточок!.. Там у чорну вкинули, кажуть, чоловіка убив… Хоч і не він, — та вже коли так, то він! Голову ограбив, писаря… Він!.. І людей перепоїв, на лихе підбив… Він!.. І все він, усе він!.. А тепер його, як якого, — прости господи, — душогуба, прилюдно нівечили… били… А воно ж: його тіло — моє тіло! Його б’ють, — мені боляче… Та то ж, кажуть, до живого тіла, до крові… Господи! вже як на кого узляться люди, то до краю вже доїдять, до кінця догризуть!

Вона була тепер сердита на всіх людей, на весь мир, на весь світ, —на панство, що її сина побило… Хто їм дав право її дитину безчестити?

  • Про що це свідчить?
  • Як вона відреагувала на каяття сина? Зачитайте

— Прийшов я, мамо… перепросити вас… Дурний я тоді був, п’яний… зневажив вас… зобидив кріпко… За те мене бог покарав… Простіть мене! не гнівайтесь уже на мене!

Не видержала Мотря. Сльози бризнули з переповнених очей і, як горох, котилися по виду, падали на долівку. У душі разом заговорила й одрада, й жаль, і докора… їй любо, одрадно було, що син покорився, в. що він побачив, якого лиха наробив собі через свою дурну голову та ледачу волю, що він повинуватив себе перед нею, перед матір’ю котру образив так… І разом уставала перед нею чорною хмарою синова зневага, давила, як обценьками, материне серце; прохалася вилитись хоч у гірких докорах…

  • Як їй стало жити після повернення додому? Зачитайте

Аж помолодшала вона, як перебралася у свою хату, на нове хазяйство…

Радіє Мотря; хвалиться людям — не нахвалиться ї своїм сином.

— От, дурів-дурів, та таки й збіг на свою стежку. Тепер його лихий не візьме! піде собі жити… Шкода тільки, що не жениться… чого доброго розволочиться, розледачіє!

  • Як, до речі, вона сприйняла новину про те, що Чіпка хоче одружитися?

 Мотря думала теж про Галю. Тільки не веселі, а смутні думки обхопили материну голову. “Господь. його знає… — думала вона. — Хоч би я її бачила коли, хоч би чула її мову, голос… Може, там така, що й не приступ; а може, з тих, що аби зав’язати світ парубкові, а то й кине — другого знайде… Між багатирками і такі часом бувають… Звісно— з жиру! Виросте в розкоші та в достатках; само ніколи не гнуло свого стану, не кололо білих рук об колючу стерню, — все те наймички… А тут побачить, що все те треба своїми ручками та пучками… візьме та й кине… Хіба тепер як на світі стало?!”

  • Чому, на вашу думку, вона переживала?
  • Чи справдилися її побоювання?
  • Як стало жити Мотрі після весілля Чіпки та Галі?

 Багато добра всякого та худоби навезла Галя з собою; вісім паровиць везли її посаг у Піски. Мотря як стріла все, то аж злякалася. У неї ніколи нічого того і в думці не було, а тут — як сніг на голову ! Вона не знала, де його поставити, куди подівати…Коло свекрухи Галя, як коло рідної матері, ходить; годить їй у всячині. Нашила їй очіпків, платків надарувала, сорочок надавала. Не світило тепер дрантя та рам’я на старих плечах; воно пішло на ганчірки, а Мотря у всьому новому ходила. Були тепер у неї й чоботи добрі чорноголовці, плахти й дерги дорогі хоч і старечі, й сукня біла, як сніг, і кожушанка… Захищена тепер Мотря від голоду, від холоду; заспокоєна в роботі…

Як гляне іноді Мотря на свій плець, то й сама дивується. Колись пустка-хата — тепер будинок; пустиня-город — грядка квіток; гноїще-двір — тепер зелений та чистий, кругом облямований коморами, загородою, сараєм, хлівцями… Аж заплаче Мотря з радощів.

  • Та чи довго тривало таке її щастя?
  • Коли почалися сварки?
  • Як вона реагувала, коли дізналась про розбійництво Чіпки? Зачитайте

 — Що це ти, сину, робиш? — з плачем докоряв Мотря, а серце в неї як не розірветься від горя. — Другі кривавим потом заробляють, а ти… Сину, сину! Бога побійся, коли людей не страшної Згадай: у яких ми злиднях жили, в якій нужді гибіли, та ніхто про нас не скаже слова лихого… А тепер і достатки…

— Не ваше діло! — шпарко переб’є її Чіпка: — лежіть там собі на печі, коли лежиться!..

Застогне Мотря, обіллється гарячими сльозами та й замовкне. Аж недужа від того стала, аж почорніла… її рідна дитина, її єдина надія… “Краще б я тебе не родила, або малого задавила, ніж тепер отаке бачити!” Та й почне проклинати товариство, котре до такого підводить сина.

  • А як їй жилось з Явдохою? Зачитайте

 Спершу Мотря огризалася, не мовчала, а потім, як побачила, що Чіпка потакає тещі, кривдить її, матір стару, то промовила сама собі: “Іродове кодло! Ти ж моє добро вкрало, над моєю надією насміялося!” Та як замовкла, то й мовчала вже, що б там Явдоха не казала, не робила. Тільки обливаючи сльозами пориті недолею та літами щоки, прохала в бога смерті. “Господи! — часто й густо мовила вона: — прийми мене, безталанну, до себе! доки вже я мучитимуся на світі?”

Думала Мотря про смерть, виглядала її, сподівалася, а вийшло так, що Явдоха несподівано вмерла. У неділю, після обіду, зразу вхопила її завійна. Душить її, під серце підступає, у грудях давить, дух випирає…

  • Чи змінилося щось після смерті Явдохи?
  • Як вона змінила своє ставлення до Чіпки, після того, як Лушня зачепив її? Зачитайте

 — Який він син? який він син, коли рідну матір попустив волоцюзі вдарити?! — оступаються за Мотрю другі.

А Мотря від такої зневаги, від тяжкого удару, від тривоги занедужала, в постіль злягла; не їсть, не п’є, мутно очима дивиться… Галя ходить коло болящої, як коло рідної матері. Прикликала до неї знахарок, ті шептали, зітхали, давали якогось зілля та ледве-ледве одходили Мотрю.

— Галю! — каже вона: — я знов чую, що одужую… Мені знову легшає… Навіщо?.. Я молила бога, коли б умерти… Краще б мені на тім світі, ніж на сім… Та не дає мені бог смерті… Його свята воля… Він-то знав, нащо мене пускав ще жити. Може, додержить до тієї пори, коли Чіпка оханеться, я його побачу, як свою дії-тину, як свого сина… Галю! дитино моя!.. рідная моя! Ти ж мені тепер найрідніша… Уговорюй його, як жінка: він тебе почитав, кохає щиро, — може, тебе послухав, коли вже мене не хоче слухати… Боже! що б я дала, що б я зробила?.. Я б свого серця влупила та дала йому, коли б тільки він став чоловіком.

  • Як вона поводила себе надалі при товаристві?
  • Зачитайте, що побачила Мотря, коли товариство повернулось із останньої справи.

 Мотря виглянула з-за комина — і затрусилася… На кожному видні були сліди свіжої крові. Мотрі зробилося страшно, холодно. Вона забилась у самий куток печі: трусилася, як в лихоманці… Далі вона почула, як стали в печі огонь розводити — одежу палити. Вона боялася, щоб не скрикнути, боялася зітхнути, та все міцніше й щільніше стискувала зуби, тулилася в куток…

Упоравшись, як слід: повмивавшись, попаливши, яка була в крові, одежу, розбишаки погасили світло, побрались у світлицю.

— О-ох!.. —здихнула Мотря. —Хоч би Галя коло мене… Ох, господи!.. — стогнала вона: — дай мені дожити до завтрього… Одсахнусь тебе… зречусь тебе, мій сину… моє лихо… перед усім світом скажу… на все село прокричу… Ох!.. Чого хоч ніч така довга?.. чого хоч вона так нешвидко тягнеться?.. Хоч би швидше світа діждати… Господи… боже наш! сохрани й заступи…

  • Чому, на вашу думку, Мотря зреклася сина та видала його?
  • Якою була ця жінка?
  1. Складання грона-характеристики образу Мотрі
Працьовита Богобоязлива Добра
Справедлива Мотря Любить сина
Хоче для нього найкращого Пробачає синові Турботлива
  1. Робота з текстами. Образ Явдохи

На противагу Мотрі, у творі постає образ ще однієї матері – Явдохи. Давайте з’ясуємо, якою була ця жінка.

  • Що нам відомо про батьків та дитинство Явдохи? Зачитайте

На самому краї того самого гброда, де вони жили казармами, на великому розпутті, куди завжди звозили гній, нечисть, викидали всяку падаль, — стояла одним одна хатка, як кажуть, на курячій ніжці. Руїна, а не хата!

Жив тепер у тій хаті якийсь москаль з своєю невінчаною половиною. Москаль та його половина тільки й знали, що лаялися та билися, пили та гуляли, переховували всяких блудяг, переводили крадіжку.

Чи на добро, чи на лихо, росло в тій хатці невеличке дівчатко — Явдошка. Росло воно само собі, без усякого призору, без турбот та клопоту батька-матері, немов воно було не їх дитина. Чи їло воно, чи голодне й холодне було, — байдуже їм! Поки ж Явдошка була малою, то знай голосила на всю хату, коли хотіла їсти; а піднялася на ноги, стала по дворах ходити, прохати христа-ради… Що, ради душі спасенія, клали люди в простягнену дитячу ручку, — все воно несло до себе в нору. Гроші зараз же пропивалися, проїдалися, а одежинка надягалася на старе рам’я й носилася без перемінки, поки сама не опадала стряп’ям та гноттям.

  • Як ставились до Явдохи її батьки?
  • Коли це ставлення змінилось? Зачитайте

Раз якось, простягаючи од хати до хати христа-ради руку, помітила Явдошка в одному дворі на вірьовці розвішані два здоровенних платки. Не довго думавши, вона потягла їх, сховала під юпочку та й однесла додому. Батько та мати й не спитали: де вона взяла їх, а почали її по голівці гладити, звати “умницею” — й дали трошки горілки випити. Явдошці вона подобалась. Після неї стало тепло й весело… З того часу дівчинка не пропускала вже ніколи такого случаю: через його вона приймала ласку од батька-матері й горілку…

З року на рік, підростаючи та розумнішаючи, робилася Явдошка все хижіше та хижіше; до горілки привчилася, як до води. Батько-мати тепер уже не цуралися дочки, як спершу: вони її прихиляли до послуху то сим, то тим, а найбільше горілкою. Вони бачили в своїй дочці добру помічницю — й раділи, що знайшли таку поміч.

  • А що змінюється, коли Явдоха підростає? Зачитайте

 Запала їм в пам’ятку її краса, урода дівоча… Вони порадились — не пропустити даремно, не взявши свого…

Пораїлись… Вимили, вичесали її, обули, одягли в нову одежинку, як панночку, і однієї темної ночі одвела її сама мати у місто, до великого будинку…

Пустилася дівчина, як собака з ожереду: щодня гуляє! Тут знайшовся офіцер якийсь, узяв її із сирої холодної хати, перевів у свій теплий, ясний І будинок. Прожила там Явдошка з півроку, в теплі та добрі, та в розкошах купалася; та несита її натура не вдовольнилася тим: покрала вона срібло та золото в офіцера… Прогнав її офіцер, обідравши, як білочку. Одначе вона не довго тужила: незабаром знайшовся другий. Обікравши й того, вона вже сама втекла. Потім того ні до кого вже не переходила жити, а стала сама до себе приймати — хто більшу плату давав. Знаючи красі своїй ціну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи случаю зірвати найбільше, а то — й підголити.

  • Чи могла Явдоха жити по-іншому?
  • Як сталося так, що вона стала дружиною Максима Гудзя?

 Отак прожили вони щось років з десяток. Максим постарів; постаріла й Явдоха — краса її спала, помарніла, одцвіла… Уже тепер не так і молоді москалики горнулися… Рада-нерада, треба було схаменутися. До всього того десять літ безпутного життя витягли всі грошенята, що Максим наскладав до парування. Треба було надалі подумати… Оханулась Явдоха, а через рік гойдала невеличку дівчинку Галю.

Галя зразу все переломила. Гулянки одлетіли; жарти — теж: виступили наперед клопоти та жаль за марно потраченим добром. Малесенька Галя спарувала Максима з Явдохою уже навіки, зв’язала міцно їх думки докупи, підбивала на одно діло. Максим бажав дочку виростити в багатстві та розкоші; бажала й Явдоха того самого… Вона думала, що багатство та розкіш заховають дитя її від такої лихої долі, яка їй судилася… І обоє вони клопотали об однім—над поживою та наживою… Чи сяк, чи так, а нажитись треба!

Знову Максим з Явдохою, хоч і інаково, прийнялися за діло молодих літ. Максим—за “прокормлєніє”; Явдоха — за крадіжку.

  • Як вони почали жити після переїзду у Піски?
  • Чи стало їх життя чесним?
  • Чому Явдоха не цуралась крадіжок?
  • Чи сподобалась їй Мотря після знайомства? Зачитайте

 Як вернулися з оглядин, вона накинулась мокрим рядном на чоловіка. Максим, добре знаючи її натуру гарячу, воркотливу, вийшов з хати та нарошне довго копирсався коло хазяйства. Тоді Явдоха прискіпалась до Галі:

— Ну, так! придбаєш, дочко, свекруху на весь світ… Господи! На ній і обличчя людського не знать… Від злості аж скривилася; висохла, як суха тараня…

— Та то, може, вона вам, мамо, так на перший погляд здалася, — одказує Галя.

Так куди!.. Кинулась Явдоха в жаль та сльози.

— Якби знала, моя дитино, таку лиху годину, якби знала, що таке в його застану: краще б тебе довіку з непокритою косою водила, ніж таке бачити!..

  • Чи доречною була така реакція на Мотрю?
  • А як вона поводить себе, коли починає жити з Галею та Чіпкою? Зачитайте

 Явдоха була пишна, горда. Як тільки оселилася, зараз почала все на свій лад перевертати, господарством заправляти. І те — не так, і друге — не до ладу, і третє — не на своїм місці стоїть! Мотря, з молодих ще літ зсушена то працею, то нуждою, суха, як опеньочок, тиха, бідненько зодягнена, довго мовчала, потакала Явдосі… Одначе не видержала. Явдоха щось уже стала дуже верховодити, за віщось крикнула на Мотрю. Мотрю розібрала досада, вона обізвала Явдоху панією; а Явдоха налаяла Мотрю нищою, дармоїдкою… З того й пішло… Лайка та сварка, бучі та колотнечі! Не було того дня, щоб вони між собою не лаялись.

  • Як вона ставилась до Чіпчиного товариства та гулянок? Зачитайте

 Настали часи інші, завелися порядки другі в Чіпчиній хаті. Привітна й тиха своїм спокійним сімейним побитом, стала вона тепер притоном гульні п’яної, несамовитих реготів, співів… Явдоха, звикши до гулянок замолоду, згадала їх на старість, допомагала зятеві в його затіях.

Оце в суботу під неділю, або в свято завернуть до Чіпки старі товариші: Лушня, Пацюк і Матня. Уродиться боклаг горілки, страва всяка. Явдоха порядкує. Галя куди-небудь у куток заб’ється, сидить мовчки; дивиться, як її чоловік гуляє; слухає, що верзуть його товариші. А Мотря — аж на піч залізе, щоб хоч не бачити того нічого…

Явдоха чула це й бачила, та нарошне йшла проти Мотрі: підохочувала Чіпку, вітала його братчиків. Живучи цілий вік таким життям, вона звикла до його сама, раділа всякій удачі, допомагала в розбишацьких затіях…

  • Чи могла вона жити по-іншому?
  • За яких обставин Явдоха помирає? Зачитайте

 Явдоха несподівано вмерла. У неділю, після обіду, зразу вхопила її завійна. Душить її, під серце підступає, у грудях давить, дух випирає…

— Ой лишенько… умираю! — скрикнула Явдоха та й дух спустила.

Галя як з-за угла прибита ходить. Бліда, з заплаканими очима, вона не примічає, що й волосся вибилося з-під її очіпка, — так розпатлана й сновигає, білі руки. ломить, голосить на всю хату… Де ж? Зранку ще Явдоха така весела була, жартувала, сміялася; а на вечір — один труп, без дихання, від неї…

  • Як ви вважаєте, через що померла Явдоха так рано?
  1. Робота з текстом. Образ Галі

На противагу своїй матері Галя змальована у творі зовсім по-іншому. Давайте зачитаємо, як змальовує її автор на початку твору:

Дівчина одбігла трохи і собі стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима, усміхнулась свіжим, молодим личком. Тут її краще розглядів парубок. Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудовно вилося коло білого чолі; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на біле, рум’яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні, — здається, сам огонь говорив ними… Дві чорні брови, мов дві чорні п’явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама — невеличка, метка й жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена байова керсетка, з червоними мушками, червона в букетах спідниця, на шиї дорогі коралі, хрести, золоті дукати — усе гарно пристало до хорошої дівоцької вроди.

  • Про що нам може одразу сказати зовнішній вигляд дівчини?
  • Коли у Чіпчиній уяві вперше з’являється образ Галі?
  • Чи можна сказати, що видіння про неї спричинили його каяття?
  • А що відбувається, коли він довідується чия вона донька?
  • А як вона реагує на зустріч з ним у себе вдома? Зачитайте

Галя нічого не одказала. Вона поставила печеню на стіл, сама задивилася на Чіпку.

— Здоров був, давній знайомий! — мовила вона до його, любенько всміхаючись.

— Здорова, Галю, — одмовля Чіпка.

Серце в його забилось; любо йому стало, весело, що Галя ще й досі пам’ятає його.

— А ти як його знаєш? — пита її батько.

— Він мене, поганий, злякав був — отут на полі, — защебетала весело до батька Галя, вказуючи рукою в той бік, де злякав її Чіпка.

— Як же він тебе злякав?

— А так: я сиділа, вінок плела; а він скрався, — та й злякав.

  • Коли з’ясовується, що вона небайдужа до Чіпки?
  • Як вона відреагувала, що Чіпка хоче одружитися з нею? Зачитайте

 Галя — мов ожила. Випрямилась, довго й пильно дивилась на Чіпку — немов вивідувала правди. А це зразу, як заломить свої руки — аж пальці захрущали… В очах у неї заграла одрада — не одрада, зло — не зло, щось добре, любе, а разом хиже й лихе.

  • Що стояло у них на перешкоді?
  • А як Галя ставилася до розбійництва? Зачитайте

— Ти думаєш, — перегодя трохи, знову почала Галя: — ти думаєш — легко мені дивитися на життя батькове побік з життям добрих людей?.. Бачиш: вони щиро працюють, чесно хліб заробляють, з людьми поводяться… і встають і лягають тихі, спокійні… А тут? Сиди, як у тюрмі, на запорі… Страшно й очей показати між люди… Настане вечір — ціла юрба п’яних людо-різів валить у хату… Шушукаються, тихо перемовляються, поки підуть на всю ніч… Вертаються вже перед світом, — та як гробовики, ховаються по горищах, по погребах… переховують чуже, награбоване добро… Це все, що на мені, — все грабоване! Ти думаєш, не давить воно мене? Мов хто рукою за горло душить, випирає дух з мене… Ти не дивись, що я весела й жартівлива… То веселить мене лиха моя година!.. Ще день — сяк-так переможеш… А вночі — ляжеш спати, то й привиджується тобі: буцім лізе хто, кричить: “Оддай ми платок!..” — та й тягне за волосся… “Оддай моє намисто!..” та й хапає холодними, як лід, руками за шию… Ти думаєш, легко воно мені носити його, — оце рам’я?.. легко?!

Та як ухопить зо зла руками шовкову спідницю, так і рознизала од подолу аж до самого стану…

Очі в неї, як вугілля, запалали… аж затремтіла вся.

— Ти знаєш — може, та, що цю спідницю носила, лежить тепер під землею, тліє, тільки кров її, марно розлита, встав з землі й лементує до бога… покарати душогубаї.. А я… я доношую це рам’я.. мучуся… беру гріх на себе… За віщо?.. За те, що я — розбишацька дочка?.. Краще б я гола, як мати народила, по полю носилася; як навіясена ганяла по степах широких, — ніж мені у цій тюрмі мучитися, у цьому пеклі скліти!.. У-у, прокляті!.. — Та — хіп! за добре намисто. Намисто пороснуло з шиї додолу.

  • Про що це свідчить?
  • Чи змінила Галя Чіпку після одруження?
  • Якою вона була господинею? Зачитайте

Стіни Галя вбрала шпалерами, пообвішувала вишиваними рушниками. З божничка виглядали дорогі образи з-за лісу васильків, м’яти, ласкавиці, гвоздиків та мов усміхалися, дивлячись на хату. Перед образами гойдалися на ниточках роблені голуби. Крила у них сизі, груди червоні, хвостики чорні, носики — немов з тіла — білорум’яні, а очі з червоного намиста світили на всю хату, коли вдаряв у них сонячний промінь або стяжка од світла. Голуби ті були навдивовижу кожному, хто тільки бачив їх. Розчепіривши крила й попригинавши ніжки, вони безперестанку гойдалися, немов живі та зачаровані… Піч Галя розмалювала синіми квітками по білому; лави вишарувала — чисті та білі, а піл, як з воску, чистий. Де тільки рука її доторкалася, або де око зирнуло, — все те з хмурого, сумного, прояснялося, біліло, ніби всміхалося.

Коло свекрухи Галя, як коло рідної матері, ходить; годить їй у всячині… Галя сама коло хазяйства ходила: коло корів та овечат і біля печі — всюди сама: Мотрі й не підпускала.

  • А якою вона була дружиною? Зачитайте

 А коло Чіпки Галя не знає вже, як і припадав, чим йому догоджає. У сорочках усі груди повишивала, квітками унизала; каптани пообшивала шнурками. Тільки й робить, що, впоравшись коло печі та худоби, копирсається та вигадує зразки всякі.

— Дивіться, мамо: чи так гарно буде? — питає вона свекрухи, показуючи шитво.

— Та гарно, моя дитино, — одказує Мотря радо.

— Мені здається, якби ще сюди вкинути Синього, а сюди — зеленого, то тоді б саме добре було.

— Нащо ти, дочко, над тим свою голову морочиш та очі збавляєш? Помережила б там як-небудь та й годі! Адже ж ходив до сього не тільки в шитих, а часом у такий, що руб руба позиває… Та й байдуже було!

— Яка ж я, мамо, буду добра жінка, коли сорочки своєму чоловікові не вишию? Я б йому, які найкращі зразки є, усі б, здається, вимережила… Та горенько — не знаю всіх!

  • А які стосунки були в неї з Христею? Зачитайте

 Це так у свято або в неділю. А в будень — коли не Христя у Галі, то Галя у Христі.

Одна другу так уподобали, мов сестри рідні. Хоч одна одній, як завжди водиться між жінками, і не розкривала своєї душі до дна, не показувала, що діється насподі серця; оже одна в одній чула щось собі рідне, привітне й любе…Поріднились вони серцем, душею. Вони були щирі товаришки, яких тільки вряди-годи зводить життя докупи.

Шануючи одна одну, кожна поклялася в душі, що як будуть у них діти, взяти одна другу кумою. Христя вже й раділа тому. Вона почувала себе матір’ю, а після різдва справді послав їй бог уже другого сина. Галя була хрещеною матір’ю…

Галя полюбила свого хрещеника, як рідну дитину. Сорочечки йому шила й мережала; шапочки вишивала. А на руки візьме, — носиться, любується, як своїм. Іноді зупиниться її погляд на любому погляді дитини… довго вона дивиться на його, придивляється йому в вічі, мов своїми очима хоче з’їсти… То дивись: блиснула в неї в очах якась іскорка — сльоза не сльоза, радість не радість засвітила в них — і пригортає вона дитину до свого лона й обдає його поцілунками.

Христя дивиться та й зітхне важко. Вона бачить і чує, чого Галі треба, та чого бог не дає їй…

  • Як Галя відреагувала на втрату Чіпкою посади? Зачитайте

 Щоб хоч трохи одвести ту самотню «тугу» Чіпка почав перекидати лишню… Та добре тому пить, чий хміль спить… А Чіпчин хміль не спав; він його ще дужче мучив, як огнем пік і без того палке серце… Він тоді сердився на всіх і на все. Теща йому не вгодить; мати боїться; одна ще Галя мав над ним волю; він її усе ще кохає й поважав. Оже іноді й їй доставалося. Він доскіпувався до неї: то чому вона не хоче наймички найняти, то чому те та друге й досі не зроблено, то чого вона тратить над шитвом очі: то сяку, то таку всячину видере та й присікається…

Галя слухала все те, іноді одмовляла, іноді мовчки плакала, а іноді чогось боялася… А спідтиха-тиха серце її щось недобре віщувало, боліло, нило…

  • Що було в неї на душі, коли вона зрозуміла що Чіпка знову став на шлях розбійництва? Зачитайте

Галя почула — звідки вітер віє, куди хилить… Вона бачила, що чим далі, то все Чіпка від неї одходив та одходив… Вона бачила — серце їй правду казало, — що не вдержати уже їй Чіпки біля себе, що йому остогидло таке життя — не вдовольняло його… І вона тихо-тихо, потай од Чіпки, нишком плакала… То вона спускалася в своє недавнє щастя, роздивлялась на його, перевертала, розглядала без того гарячого пошибу перших любощів, котрий перше не давав їй ясно глянути на життя їх, — розбирала поглядом сторонньої людини. Після таких розглядин та рахування самої з собою, вона перелякалась своїх думок… Вона справді не була щасливою, не принесла й Чіпці щастя: вона не була матір’ю, та чи й буде!.. І, падаючи перед образом, молила пречисту зглянутись на й сльози…

  • Як ви вважаєте, чи могла б дитина виправити ситуацію?
  • Чи намагалася вона вплинути на Чіпку?
  • Чи слухав її Чіпка?
  • Якою була реакція Галі, коли вона побачила Чіпку в кайданах? Зачитайте

 Від крику прокинулася Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини… Як глянула вона на Чіпку, що з скрученими назад руками стояв і понуро дивився в землю, як угляділа об’юшену кров’ю дівчинку:

— Так оце та правда?! Оце вона!!! — скрикнула не своїм голосом і несамовито залилась божевільним сміхом…

Тіло в неї тряслося; очі помутилися — вона ними якось чудно водила; на губах встала кривава піна, а вона все сміялася, все сміялася…

  • Що з нею сталося?
  • Чому, на вашу думку, вона вчинила самогубство?
  • Чи можна виправдати цей гріх?
  1. Гроно-характеристика Галі
Добра Любляча Працьовита
Вразлива Галя Вірна
Щира Милосердна Чесна
  1. Проблемне запитання

Чи були жінки роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» щасливими? Що могло б змінити їхнє життя на краще?

  1. Підсумок уроку
  1. Домашнє завдання

Підготуватись до контрольної роботи за творчістю Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного

Завантажити: Жіночі образи роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (10 клас. Українська література) + Презентація + Сертифікат (Розмір: 16.8 MB, Завантажень: 83)
Back to top button