Конспекти уроків української літератури 10 класУсі уроки української мови та літературиФайли

Михайло Коцюбинський. Психологічна новела «Intermezzo» (10 клас. Українська література) + Презентація

Автор: Дележа Альбіна Ярославівна

Навчальний заклад: гімназія № 290 м.Києва

Тема: Михайло Коцюбинський. Психологічна новела «Intermezzo»

Мета: ознайомити учнів зі змістом та історією написання новели Михайла Коцюбинського «Intermezzo»; розкрити особливості комозиції, жанрові своєрідності, образи твору; визначити проблематику новели та її автобіографічність; розвивати навички виразного читання, роботу з епічними творами, вміння пояснювати символічні образи та знаходити ознаки імпресіонізму в новелі; виховувати розуміння ролі природи для підтримання душевної рівноваги, естетичний смак, людинолюбство

 ХІД УРОКУ

  1. Організаційний етап
  1. Повідомлення теми та мети уроку

 На початку ХХ століття українське письменство зробило рішучий прорив у культуропростір модерної Європи. Цьому передусім завдячуємо яскравому та самобутньому таланту Михайла Коцюбинського, адже він зумів створити стиль, який став першорядним здобутком нової української прози. Часто в листах до друзів Михайло Коцюбинський називав себе вогне- та сонцепоклонником. «Мій бог – сонце», – часто повторював він. Закоханість у світило відчувається у його творах, а особливо яскраво в новелі «Intermezzo», з історією написання якої та змістом ми познайомимося сьогодні.

  1. Актуалізація опорних знань
  • Чим особливий стиль Михайла Коцюбинського?
  • Представником якого мистецького напрямку він є?
  • Які ознаки імпресіонізму?
  • Які літературні жанри притаманні для цього напрямку?
  • Що таке етюд?
  • З яким етюдом митця ви вже знайомі?
  • Чи відчувається любов до природи та світла в етюді письменника «Цвіт яблуні»?
  • Чим вас ще вразив цей твір?
  1. Історія написання новели «Intermezzo»

Історія створення творів часто пов’язано з добою митця та особистим досвідом. Твір Михайла Коцюбинського «Intermezzo» датується 1908 роком. Що означав для Коцюбинського цей рік?

На цей період припадає багато важливих подій, приємних і не дуже приємних для письменника. У Чернігові було створено «Просвіту», яку очолив Михайло Михайлович. Культурно-освітня діяльність товариства занепокоїла губернатора і жандармів, що спричинило звинувачення в революційній пропаганді. Особливо загострилися стосунки із владою після того, як Коцюбинський виступив з відкритим протестом проти чорносотеннопатріотичних заяв учасників 14 археологічного з’їзду в Чернігові. Наслідком цього стало виключення Коцюбинського зі складу «Просвіти», що відгукнулося болем у серці митця.

На жаль, Михайло Михайлович не міг повністю присвятити себе улюбленому заняттю – літературі. В одному зі своїх листів він писав: «Найбільша драма мого життя – це неможливість присвятити себе цілком літературі, бо вона, як відомо, не тільки не забезпечує матеріально, а й потребує ще видатків».

Підступні хвороби, які здавна підточували організм, все більше давали про себе знати. Очевидці згадували, що він митець, як свічка. Необхідність витрачати кошти на ліки, на оздоровчі поїздки дратувала Коцюбинського.

Можливо, найдраматичнішим моментом цього періоду також була й внутрішня

трагедія письменника, спричинена коханням до Олександри Аплаксіної. Сімейні стосунки з Вірою Дейшею були дуже натягнутими, лише діти не давали Коцюбинському розірвати шлюб. Олександра Аплаксіна так писала про цей період: «Михайло Михайлович став іншим: тепер він майже не сміявся, був завжди замислений, часто мовчав. Припинилося його кумедне пустування під

час прогулянок, зникли його невичерпні раніш веселощі».

Вкрай виснажений службовими обов’язками, громадською діяльністю, знесилений хворобою та переживаннями, пов’язаними з особистим життям політичними обставинами, Коцюбинський мріяв про відпочинок: «Я втомився душею. Не хочеться бачити людей, розмовляти з ними, а хочеться скинути з себе хвилю людського бруду, який непомітно заливає твоє серце, хочеться очиститись і відпочити».

Справжнім подарунком для нього стало гостювання в селі Кононівка у відомого мецената та друга Євгена Чикаленка, в домі якого письменник провів кілька тижнів улітку 1908 року. Наслідком цього відпочинку і стало написання твору «Intermezzo».

  • Як ви розумієте назву твору?

Слово « інтермецо» з італійської означає «перепочинок», «пауза». У музиці це інструментальна п’єса довільної будови або окремий оркестровий епізод в опері. Таким чином, назва твору дуже влучна, під нею ми розуміємо перерву від буденності, насолоду музикою природи.

  1. Робота над змістом твору

5.1. Бесіда за питаннями

Які враження справив на вас твір, коли ви читали його вдома?

В чому полягає його будова?

Чому, на вашу думку, автор подає список дійових осіб на початку твору, хоча це ознака твору драматичного?

Ким є ці дійові особи?

Чому серед дійових осіб, на вашу думку, немає самого героя?

Що ж  утомило героя, в чому його трагедія? Зачитайте

Я утомився.

Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій.

Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть?

Сон?

Як я чекав їх часом!

А коли приходив той прекрасний брат смерті і брав мене до себе — люди і там чигали на мене. Вони сплітали своє існування з моїм в химерну сітку, намагались налити мої вуха та моє серце тим, чим самі були повні… Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене свої страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може більше вмістити. Воно повне ущерть. Дай мені спокій…

Про що герой думає у поїзді? Зачитайте

Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене? Невже я вирвусь від сього зойку та увійду у безлюдні зелені простори? Вони замкнуться за мною, і надаремне клацати буде кістками залізна рука? І буде навколо і в мені тиша?

Як ви розумієте образ «залізної руки города»?

Що здивувало героя, коли він приїхав до місця призначення? Зачитайте 

Врешті ми вдома. Білі стіни будинку вертають мені притомність. Як тільки бричка вкотилась на широкий зелений двір — закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця.

Як почуває себе герой, коли входить до кімнат? Зачитайте

Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця. Вони облягають мою кімнату. Я зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече все крізь шпари. От я і сам. Навкруги ні душі. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною. Воно мені заважає. Що там?

Я чую твердість і форму затоплених на дні чорної пітьми меблів і скрип помосту під їх вагою. Ну що ж, стійте собі на місці, спочивайте спокійно. Я не хочу про вас думати. Я краще ляжу. Погашу лампу і сам потону у чорній пітьмі. Може, і я обернусь тоді у бездушний предмет, який нічого не почуває, в “ніщо”. Так добре було б стати “нічим” — безгласним, непорушним спокоєм. Однак там, за моєю стіною, щось є. Я знаю, що коли б отак увійти в темні кімнати і чиркнуть сірником, як все скочило б раптом на своє місце — стільці, канапи, вікна і навіть карнизи. Хто знає, може б, око моє встигло зловити образ людей, блідих, невиразних, як з гобеленів, всіх тих, що лишили свої обличчя в дзеркалах, свої голоси по шпарах і закамарках, форми — в м’яких волосяних матрацах меблів, а тіні — по стінах. Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити…

Про що це свідчить?

Чи перемкнулася його свідомість на відпочинок?

Коли він відчув першу полегкість?

З ким він знайомиться на вулиці?

Зачитайте опис білих вівчарок

Великі білі вівчарки, наче ведмеді, скачуть на задніх лапах, і скаче на них довга кудлата вовна. Підходжу ближче. Ну, чого ти, собако… як тебе звать? Ну, годі, Оверко… Не чує, не бачить. Скачуть червоні очі, скаче широкий лоб і білі хутряні ногавиці. Рветься й не може вискочить зовсім зубата лють з глибокої пащі і лиш підкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять твої червоні очі і стоплюють у вогні разом страх і зненависть? Я не ворог тобі і тебе не боюсь. Ти можеш, найбільше, видерти шматок мого тіла або вточити крові з моєї литки… Ах, яка се дрібниця! Яка се дрібниця, коли б ти знав.”. Ну, цить же, собако, цить. Правда, я розумію, ланцюг… Може, ти більше на нього сердитий, аніж на мене… То через нього твої передні лапи мусять хапати повітря, то він душить за горло і вганяє назад у нього твою вогняну злість. Почекай трошки. Зараз будеш на волі. Що-то тоді ти мені зробиш? Ну, стій же спокійно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг… а тепер гайда. Куди ж ти, куди? Ха-ха! От дурна псина. Очі заплющила, голову вбік, взяла разом ногами — і без пам’яті мчиться наосліп. Рве пазурами траву, відкидає від себе, і летять навздогін за нею збиті на задку кудли. Ну, а я ж — як? Забула?

Тепер у кружка… у кружка… ще раз… отак. У, благородна псина, — тобі воля дорожча, ніж задоволена злість.

Тим часом мені рекомендують Паву, поважну матрону, і її другого сина. Се страшний Трепов. Тоді як Оверко чистий сангвінік і на все накидається осліп, наче перед червоними очима вічно висить у нього рожевий туман, — Трепов солідний, розважний. Він зовсім солідно, обдумано наче, перекусить вам горло, і в його сильних ногах, що стануть на ваші груди, буде багато самоповаги. Навіть коли він спокійно лежить і вичісує бліх з рожевого живота, пильнують підрізані вуха, дума широкий лоб і так солідне звисає мокрий язик з ікластої пащі.

Як ви вважаєте для чого автор вводить образи собак?

Чи випадковими є імена псів?

Чи є у вас якась асоціація з їх поведінкою?

Що вони можуть собою символізувати?

Коментар учителя:

Самозакохана Пава – символізує собою дворянство

Трепов – жендармерію (кличкою цього пса стало прізвище міністра внутрішніх справ Дмитра Федоровича Трепова, який підписував смертні вироки повстанцям Першої Російської революції 1905-1907 років.

«Дурний Оверко» – принижене й темне селянство, якому досить дати хоч трохи волі – і воно не кинеться вже ні на кого.

Як проводить свій час герой?

Як він почуває себе на лоні природи?

Зачитайте, як описуються ниви. Що вони дарують герою?

 На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволоті вівса. Йду далі — киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен й поплисти. А там ячмінь хилиться й тче… тче з тонких вусів зелений серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок. Стежки зміяться глибоко в житі, їх око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо. Тепер пішла пшениця. Твердий безостий колос б’є по руках, а стебло лізе під ноги. Йду далі — усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Біжить за вітром, немов табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті хребти. А я все йду, самотній на землі, як сонце на небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь когось третього. Прибій колосистого моря йде через мене кудись у безвість.

Врешті стаю. Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл. Просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі струни. Стою і слухаю.

Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна. І повні очі сяйва сонця, бо кожна стеблина бере від нього й назад вертає відбитий від себе блиск. 

Який образ присутній тут ще?

А чим є для героя сонце? Зачитайте

Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?

Ти дороге для мене. Я п’ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п’ю, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш — охоче вливаю в себе вогняний напій й п’янію від нього.

Я тебе люблю. Бо… слухай:

З тьми “невідомого” з’явився я на світ, і перший віддих, і перший рух мій — в темряві матернього лона. І досі той морок наді мною панує — всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою. Його слуги — хмари, гори, темниці — закривають тебе від мене — і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй “ідеал” і ховаю у серці. І він мені світить.

Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала… (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?)

 Що дарує сонце герою?

До чого воно його підводить?

Як відбулася перша зустріч з людиною? Зачитайте

 Ми таки стрілись на ниві — і мовчки стояли хвилину — я і людина. То був звичайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крізь нього я раптом побачив купу чорних солом’яних стріх, затертих нивами, дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних, з обвислими грудьми, кістлявими спинами… блідих жінок у чорних подертих запасках, що схилились, як тіні, над коноплями… пранцюватих дітей всуміш з голодними псами… Все, на що дивився й чого наче не бачив. Він був для мене наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тиші цілу хуртовину згуків.

Я не тікав; навпаки, ми навіть почали розмову, наче давні знайомі.

Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені.

Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю! Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!

Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори…

 Чому герой не цурається цієї зустрічі?

Про що це свідчить?

Як змінювався психологічний стан героя протягом твору?

Що цьому сприяло?

Чим завершується твір? Зачитайте

 Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви. Покірливо дав я себе забрати, і поки залізо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирав у себе спокій рівнини, синю дрімоту далеких просторів. Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться, так як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть… Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…

 Як ви вважаєте, чому фінал твору саме такий?

Які проблеми порушує твір?

  • душевної рівноваги;
  • гармонії людини і природи;
  • митця і суспільства;
  • специфіки творчого процесу
  • повноцінного життя

А якою є основна думка твору?

За допомогою яких образів вона розкривається?

Що вони символізують?

 Моя утома — зневіра, надломленість, депресія, розчарування .

Ниви у червні – життєва енергія

Сонце — сила

Зозуля — надія, час

Жайворонки — творче піднесення.

Залізна рука города — вторгнення в життя особистості.

Людське горе — становище народу.

Як ви вважаєте, чи відповідає назва твору його суті?

Чи дійсно твір є новелою? Аргументуйте

5.2. Літературний аналіз твору

Тема: роль митця у суспільстві, відпочинок від проблем; природа, що надає сили та натхнення

Ідея: Людина не може бути самотньою. Завдання митця – служити своєю творчістю народові

Рід: епос

Жанр: психологічна новела

  1. Риси імпресіонізму у творі

Новелу Михайла Коцюбинського «Intermezzo» вважають вінцем його творчості. Тим твором, у якому найвиразніше постають ознаки імпресіоністичного напрямку. Які саме?

  • Мозаїчна композиція
  • Події відбуваються в душі героя
  • Дійові особи – не люди, а символи суперечливих почуттів
  • Настроєвість як основа сюжету
  • Домінування враження
  • Кольористика
  • Внутрішній монолог
  • Прийом потоку свідомості
  1. Підсумки уроку
  1. Домашнє завдання
  • № 5 с. 138 – письмово;
  • Читати М.Коцюбинський «Тіні забутих предків»
Завантажити: Михайло Коцюбинський. Психологічна новела «Intermezzo» (10 клас. Українська література) + Презентація + Сертифікат (Розмір: 3.8 MB, Завантажень: 35)
Back to top button