Головне

Голодомор — геноцид українського народу

Голодомор — геноцид українського народу
Голодомор — геноцид українського народу
Як могло таке статися, що Україна, яку століття тому порівнювали з Китаєм за швидкістю зростання населення, стала зоною демографічної катастрофи? Куди поділися діти з численних українських багатодітних сімей, як, приміром, у режисера Олександра Довженка, де він був чотирнадцятим? Наведемо вражаюче прикру і сумну статистику.

У 2012 році Україна перебуває на 10-му місці із 230 країн світу за швидкістю зменшення населення. А серед порівнянних за розмірами країн — на першому. Українці — на другому місці з 231 країни за смертністю на одну тисячу населення; гірша, ніж у нас, ситуація лише в Південній Африці. Україна на 199-му місці з 229 країн за рівнем народжуваності (позаду нас із відповідних за розмірами держав тільки
постіндустріальні Японія, Німеччина, Південна Корея, Італія та ще Румунія). Україна — на 214-му місці з 224 країн за кількістю народжень на одну жінку (з пропорційних за розмірами держав за нами лише Південна Корея).

Звичайно, у всьому цьому — провина влади з її злочинними щодо свого народу «реформами». Проте тенденція до перевищення кількості смертей над народженнями у сільській місцевості України бере початок ще 1979 року, і вже тоді було зрозуміло, що до переходу цих тенденцій на місто лишилися лічені роки.

Вириті Голодомором 1932-33 років демографічні «ями» позначаються на кількості представників наступних поколінь. Адже, як свідчать сучасні підрахунки, тоді у пересічному українському селі від голоду загинуло в два-чотири рази більше людей, ніж у Другій світовій війні.

Найкращі соціальні показники — у тих регіонах, які найменше часу перебували в «союзі». Приміром, у Західній Україні, котра зазнала суттєвих людських втрат унаслідок депортацій та репресій, але яку все ж оминув Голодомор, демографічна ситуація набагато краща, ніж в інших регіонах держави.

А що ж говорять факти?

Чисельність українців в СРСР за всесоюзними переписами становила:

1926 рік — 31 млн. 194 тис. 976,

1937-й — 26 млн. 421 тис. 212,

1959-й (після приєднання близько 7 мільйонів галичан, волинян, буковинців і закарпатців) — 37 млн. 252 тис. 930.

Приріст населення СРСР між усесоюзними переписами в 1926 і 1937 роках (без урахування постраждалих од голодоморів українців і казахів) становив 19,4%. Чисельність українців за цей же час зменшилася на 15,3%. Якщо поширювати на Україну загальносоюзні показники, то її втрати від Голодомору виливаються в цифру 10 мільйонів 844 тисячі.

За цей перепис 1937 року його виконавці були розстріляні. Річ у тому, що Сталін на XVII з’їзді ВКП (б) уже назвав цифру чисельності населення СРСР на кінець 1933 р. — 168 млн. чоловік, а насправді виявилося набагато менше.

За даними нового перепису, 1939 року, кількість українців скоротилася з 31,195 мільйона у 1926 році до 28,111 мільйона. За відповідний період відбувся приріст числа росіян на 21,8 мільйона (28%). Населення всього СРСР (з урахуванням постраждалих українців і казахів) зросло за цей час на 23,5 мільйона (16%). За умови поширення на Україну загальносоюзних темпів приросту втрати від Голодомору оцінюються у 8,075 мільйона осіб. Однак це занижені дані, оскільки загальносоюзні темпи приросту вже від початку були применшені (за рахунок України і Казахстану). Якщо ж припустити, що українці демонстрували такий же приріст населення, як і росіяни, то втрати їх від Голодомору дорівнюють 11, 818 млн.

Найбільш дошкульно голод позначився на дитячому населенні. Приміром, у 1914-15 навчальному році на території майбутньої УРСР до першого класу пішло 1,493 мільйона учнів. У 1928-29 навчальному році — трохи більше за півтора мільйона (1,586). А у 1938-39 навчальному році, тобто коли в школу мали піти діти, народжені в 1931-33 роках, українських першачків раптом стало менше одного мільйона (0,986).

І це втрати лише дітей, і лише серед семирічних.

Загальносоюзні дані зовсім інші: у 1914-15 роках на території майбутньої РРСФР було 4,965 млн. учнів, у 1928-29 — 5,998, у 1938-39 — 7,664 млн.

Поляки пам’ятають і з болем згадують двадцять тисяч своїх співвітчизників, розстріляних у Катині більшовиками. В Україні ж протягом голодного 1933-го така «Катинь» була щодня. З усього СРСР у 1932-1933 роках тільки в Україні застосовувалися військові операції з огородження, з тим щоб не дати населенню врятуватися від голодної смерті. Області, населені пункти, а також сам кордон УРСР у 1932-1933 роках були оточені військовими загонами, у сутичках з якими загинуло багато втікачів. Є безліч доказів цього, записаних свідчень уже померлих та ще живих людей.

Єдиним регіоном, крім України, де в 1932-1933 роках були застосовані збройні сили для огородження територій після вилучення харчів у людей, була Кубань, де на той час переважало українське населення. По всьому периметру кордону України — від Житомирщини до Луганщини — мешканці сіл помирали від голоду, а за кілька кілометрів, у Росії та Білорусії, населення не пригадує жертв, що померли б такою страшною смертю. Тільки щодо українців було ухвалено нелюдську постанову, яка запровадила вилучення не лише зерна, а всіх без винятку харчових запасів.

У розпал голоду, 22 січня 1933 року, Кремль спеціальною директивою наказав не допускати виїзду селян із території України й Кубані в інші райони, а «тих, хто пробрався на північ», негайно заарештовувати і після виявлення контрреволюційних елементів висилати на місця попереднього проживання. Прибулих з інших республік і червоноармійців, які заселялися в хати вимерлих селян, влада забезпечувала харчами, а місцеве населення України і Кубані — ні. Цьому досі є чимало живих свідків.

Про голод у Поволжі 1921-1922 років у СРСР дозволялось вільно говорити й писати, а за бодай згадку про Голодомор в Україні можна було загриміти за ґрати ще у 1980-х роках. Під час найбільшого лютування голоду в Україні СРСР називав повідомлення про нього у світі «брудними наклепами» й продовжував так робити ще багато десятиліть.

Упродовж 1932-1933 років СРСР експортував за кордон мільйони тонн зерна та значні обсяги інших харчів — офіційна біржова статистика не бреше.

Найбільш уразливими до голоду є діти. Вони мали б стати продуктивним населенням і основою економічної могутності країни. Однак СРСР, переступаючи через усі людські закони, пішов на їхнє вбивство. Врятувати дітей від голодної смерті коштувало б копійки порівняно з тим, скільки заробили б вони для країни, ставши дорослими. Однак керівництво СРСР їх не врятувало.

Іноземні дипломати повідомляли про приватні заяви радянських керівників, у яких ішлося, що в Україні внаслідок голоду «етнографічний матеріал буде змінено».

Ось одне страшне свідчення учасника розмови між Сталіним, Постишевим і Косіором. Сталін похвалив останніх за передані ними звіти в Москву про кількість померлих від голоду в Україні і сказав Постишеву: «Ты, Паша, назначен нами туда в роли главгола (главнокомандующего голодом) и этим оружием сделаешь там больше, чем Семен конными армиями. Стасик (Косіор) немного растерялся, а у тебя рука и воля железные».

Цілком очевидно, що постгеноцидний характер України послаблює її, дає можливість робити з нею те, що влада чинить сьогодні. Може, ще й тому високопосадовці не бажають визнавати й чесно говорити про Голодомор?

Найголовніший висновок із тієї трагедії має зробити для себе нинішнє покоління українців: до таких катастрофічних наслідків призвела втрата державності у Визвольних змагання 1917-1923 рр.

Чому удар керівництва СРСР був спрямований саме проти українців? Відповідь — на поверхні.

Річ у тому, що саме існування України серйозно підриває імперську ідентичність Росії. Якщо Київ і майже всі найбільші міста Київської Русі — одвічно українські, то що тоді Росія?

Попри інтенсивні переселення частка росіян в УРСР станом на 1926 рік дорівнювала лише 9%.

Сільське населення України мало чіткі ознаки етнічної ідентичності, насамперед мову. Українці пішли в політику — за визволення своєї країни. Особливо це проявилося під час Визвольних змагань 1917-23 років. Позбавлені еліти, елементарної організації і зв’язку українські повстанці, за визнанням Троцького, відтягнули на себе втричі більше сил більшовиків, ніж уся Антанта. Вороги запам’ятали потугу українських повстань краще за самих українців. В антибільшовицьких виступах була дуже відчутна значна народна сила, але й очевидний жалюгідний інтелектуальний рівень тодішньої «еліти», її державницьких інстинктів та організаційних здібностей.

То чому ж більшовики не довели свою чорну справу до кінця — не винищили українців остаточно? Тому що на початку 1930-х стало зрозуміло: світ наближається до нової війни, а Україна без населення втратила б своє економічне значення. Тож для Кремля значно ефективніше було зламати хребет Україні та перетворити її жителів на генетичний матеріал, ніж фізично знищити всіх представників українського етносу. Зрештою, якби Москва винищила всіх українців, то без 7 мільйонів їх на фронтах війна з Німеччиною, найімовірніше, закінчилася б у 1941-42 роках, і не в Берліні, а десь за Уралом. До того ж у 1933-му винищити українців просто не було змоги, оскільки Москва не контролювала майже чверть населення, яке мешкало в Західній Україні, тобто за кордонами СРСР.

Однак, схоже, навіть після Голодомору керівники імперії відчували постійну загрозу від України. Цим, власне, і можна пояснити появу відомого наказу Георгія Жукова від 1944 року про виселення всіх українців до Сибіру. Треба сказати, що масове винищення чи переселення народів — звичний метод управління східних деспотій. Так робили месопотамські царі задовго до нашої ери, так чинили монгольські завойовники в Азії. Таке скоїв СРСР щодо доброго десятка народів Кавказу і Криму. Однак, схоже, чисельність українського народу допомогла нам і цього разу.

З матеріалів XX з’їзду КПРС: «Українці уникли цієї долі, тому що їх занадто багато й нікуди було вислати. А то він (Сталін) і їх би виселив (сміх у залі)». У своїх спогадах радянські генерали зізналися в існуванні наказу про виселення українців та готовності його виконати. Чому зупинилися? Мабуть, тому що в червні 1944-го ще йшла війна, і Сталін боявся дестабілізації фронту. Згідно зі спогадами американського державного секретаря Стеттініуса, під час переговорів в Ялті у 1945 році Сталін нарікав на «ненадійне» становище в Україні та шкодував, що не ухвалив рішення про виселення українців до Сибіру.

Такий от «союз» і такі «общіє корні».

Голодомор — це саме спланований геноцид українського народу, а не «спільна трагедія народів СРСР». Тим більше, що вожді й ідеологи цієї імперії зла десятиліттями заперечували сам факт Голодомору, а дехто заперечує й досі.

Історія карає тих, хто не знає її уроків. Адже й нині ідеологи «руского міра» у своїх сповнених ненависті виступах навіть не приховують, що для цього «міра» український народ є недоречністю, яку треба виправити (викорінити). Усе це ми маємо розуміти і пам’ятати. Лише здоровий глузд і добра пам’ять можуть вберегти Україну від фатальних помилок.

Автор: Олександр Палій
Джерело: Сільські вісті

Back to top button