“Перемогти хамство кругом себе і перш за все в собі”

"Перемогти хамство кругом себе і перш за все в собі"

“Перемогти хамство кругом себе і перш за все в собі”

За радянських часів про В’ячеслава Липинського ( 5 (18) квітня 1882, с. Затурці, Волинська область — † 14 червня 1931) в Україні воліли не згадувати. Взагалі хотіли стерти пам’ять про цю людину. Навіть його могилу в селі Затурці Локачинського району Волинської області було по-варварськи знищено. Занадто шкідливою для комуністів-інтернаціоналістів була ідеологія цього теоретика. Щоправда, були на Волині та й загалом в Україні люди, які знали про цю особистість, більшою чи меншою мірою були знайомі з його поглядами.

Знали про нього й українські емігранти, які жили в країнах Заходу. Там, хоч і невеликими тиражами, виходили у світ твори ідеолога українського консерватизму, зокрема його головна політологічна праця «Листи до братів-хліборобів» (1926). Д. Чижевський вважав В. Липинського одним із найвидатніших українських філософів ХХ ст. Були послідовники В. Липинського й серед українських істориків, котрі жили в еміграції. Однак і там, у діаспорі, він був далеко не для всіх «політично зручною фігурою», адже належав до маргінального політичного напрямку гетьманців чи то монархістів і доволі різко критикував українських націоналістів. Хоч останні часто використовували його ідеї.

Про В. Липинського заговорили в роки незалежності України. 1992 р. відносно широко відзначалася 110-та річниця з дня його народження. Незабаром з’явилися перевидання окремих творів В. Липинського, роботи про нього. Втім, чи освоїли ми належним чином спадок цього теоретика, чи осмислили його, особливо наша політична еліта, до якої, власне, апелював В. Липинський? Відповідь, радше, буде «ні», аніж «так».

У квітні цього року виповнюється 130 років з дня народження В. Липинського. Здавалося б, нашим можновладцям варто було б звернути увагу на цей, хай і не дуже «круглий», ювілей. Але… Словом, маємо те, що маємо. В. Липинський для багатьох українців, як і за радянських часів, залишається маловідомою, а то й невідомою постаттю. Певно, він і далі залишається «незручним» для українських політиків.

В. Липинський був відомий не лише як учений-історик, як політик і політолог, а й як публіцист. Його публіцистика, як і творчість, є доволі специфічною. Але вона заслуговує на увагу. І, хоч як це дивно, в багатьох моментах залишається донині актуальною.

Наводимо уривки з трьох праць публіцистичного спрямування В. Липинського, які були написані в різні роки й певним чином відображають його погляди. Це «Трагедія українського Санчо Панча», котра вийшла друком 1920 р. і була своєрідною реакцією на поразку українських визвольних змагань 1917 1920рр., лист до Богдана Шемета, написа ний 1925 р., в якому В. Липинський розмірковує про патріотизм, націоналізм і шовінізм, а також публіцистичний твір «Хам і Яфет», який з’явився 1928 р. до 10-ї річниці проголошення гетьманської держави П. Скоропадського.

ТРАГЕДІЯ УКРАЇНСЬКОГО САНЧО ПАНЧА

(Із записної книжки емігранта)

Геніяльний твір Сервантеса вічно актуальний. Його постаті безсмертні, бо впродовж століть вони все відроджуються в кожнім новім поколінні європейських націй. Через цілу історію Европи йдуть поруч себе Дон Кіхот і Санчо Панчо, як нерозривно зв’язані з собою символи ріжної в формах, але одноцільної в суті, старої европейської культури.

Ідеалізм і реалізм. Традиція і поступ. Минувшина і будуччина, зв’язані з собою. Глибока віра у витворене поколіннями своє власне розуміння життя і практичне, насущне використовуваня його реальних форм ось дві сторони єдиної культури, що творять її цілість, що забезпечують їй сталість, міць і еволюціонізм навіть в революціях. Це та Европа, в якій практичний Санчо Панчо реалізує ідеї романтика Дон Кіхота. Та Европа, що входить в нову еру зі збереженими памятками минулих століть, зі захованими побожно творами людського духа, а не з tabula rasa покритого руїнами і попелищами степу…

Старі культурні верстви одмирають. Нові з силою молодости вибиваються наверх і переймають витворену цими старими верствами культуру.

Дон Кіхот зі своєю заржавілою старою зброєю, зі своїми перейнятими з батьківських заповітів думками, зі своїм суцільним і викінченим розумінням оточуючого світу весь виростає з минувшини. Його віра це традиційна віра предків у щляхетність і красу життя. І збирається він у свою життєву дорогу з одиноким завданням: зберегти цю віру, зберегти лицарську традицію, зберегти культуру, зберегти досвід минулих поколінь і передати цей скарб дорогоцінний своєму товаришеві подорожньому Санчо Панчу.

Санчо Панчо за собою не має нічого. Він весь в будуччині. Його захоплює сама майбутня подорож, а не мета подорожі. Він не бере з собою ні зброї, ні емблеми своєї мрії: прапорця своєї дами серця. Він мусить рушати в дорогу не тому, що так робили його предки, а тому, що його в дорогу пхає буйна, шукаюча виладування його сила.

Ось ідеаліст і реаліст поруч на однім життєвім шляху. Сміється сердечно Санчо Панчо, коли Дон Кіхот бачить у вітряках лицарське військо. Раменами тільки здвигає, дивом дивується, як міг прийняти Дон Кіхот стару і бридку Дульцінею за красуню і за даму свого серця.

Та проте він іде за Дон Кіхотом. Бо образи Дон Кіхота окрашують йому тяжкий шлях. Бо який би нудний був цей шлях, якби не Дон Кіхотові легенди, що перетворюють бездушну дійсність на живий образ, захоплюючий різноманітними барвами, далекими прекрасними перспективами. Адже яким примітивним було б убоге життя Санчо Панча, якби Дон Кіхот не збагачував його всім тим, що вже пережили його предки, якби не вчив Санчо Панча їхнього досвіду, якби не давав Санчо Панчу тих способів реагування на життя, що творять Дон Кіхотову суть здобуту минулими поколіннями культуру.

І Санчо Панчо в кінці перестає сміятися з Дон Кіхота. Від умираючого лицаря він переймає його глибоку віру, сам одягає зброю і сам стає Дон Кіхотом, і сам веде за собою нового Санчо Панча.

І повірив Санчо Панчо в Дон Кіхота тому, що европейський Дон Кіхот ні разу не злякався примітивного реготу Санчо Панча, ні разу під впливом цього реготу не втратив віру в себе, в заповіти, що були передані йому досвідом предків.

«Підростеш, порозумнішаєш і повіриш, що єдиною вартістю життя єсть той образ, який ми собі про нього самі сотворимо, а не ті його обломки, які ти своїм ограниченим зором оглядаєш», міркував Дон Кіхот навіть тоді, коли його підкидали на простині й коли ця картина напрочуд тішила Санчо Панча. Оця непохитна віра, оця глибока культура Дон Кіхота захопили Санчо Панча. Він [Дон Кіхот] переміг тому, що ні разу не оглянувся на Санчо Панча, ні разу не просив його ради, а йшов своєю дорогою, бо він був Дон Кіхотом, бо це був потомок лицарський, бо в ньому під впливом культури не було вже нічого з його предка Санчо Панча. Европейський Дон Кіхот не демократ. Він не може існувати без Санчо Панча, бо він бачить у нім продовженя існування себе самого будучого Дон Кіхота.

Без Дон Кіхота не можна було б помислити собі існування модерної европейської нації. Бо коли, згідно з реалістичними поглядами Санчо Панча, нація це громада людей, що балакає одною мовою, то задля реалістичних інтересів, задля практицизму цих людей краще було б перемінити мову і почати балакати так, як більше корисно для реальних інтересів цієї громади. І так зробили Санчо Панчі всіх тих націй, які не мали своїх Дон Кіхотів. Допіру, коли Дон Кіхот з вульгарної, ординарної і найзвичайнішої Дульцінеї зробив даму свого серця і своєї чести, коли він реальний факт людського життя заплоднив духом ідеї, коли механічний етнографічний колектив набув віри в себе, покохав свій ідейний образ, свою традицію та свою культуру, коли в національних Дон Кіхотів повірили примітивні Санчо Панчі й почали за ідею своєї нації класти своє життя, тоді повстали европейські нації, повстали ті складні духові людські колективи, котрих своїми реалістичними методами жоден новий Санчо Панчо збагнути не в змозі.

Тепер в українській літературі починають лунати голоси, що Україна це край Азійського Сходу, що ми маємо багато спільного з Китаєм, де єсть тільки селяни та інтелігенти-мандарини, що на Сході лежить сила і що ми повинні одвернутись од гнилої Европи… Але доки український інтелігент перед большевицькою навалою Сходу втікав так, як і його предок із часів Галицької держави на Захід, а не до «духово спорідненого» Китаю, то доти залишається факт, що Україна це край західної культури і що нас зобов’язують головні лінії розвитку цієї культури.

Де ж наш Дон Кіхот і наш Санчо Панчо, без яких нації західної культури помислити собі не можна?

НАЦІОНАЛІЗМ, ПАТРІОТИЗМ І ШОВІНІЗМ

(Лист п. В. Липинського до п. Богдана Шемета, писаний у Райхенав дня 12.ХІІ.1925 у відповідь на поставлене питання)

Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державноруйнуючий такий, що сприяє державному життю даної нації і такий, що це життя роз’їдає. Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого націоналізм жидівський, польський та український. Перший є націоналізмом територіальним і політичним, другий є націоналізмом екстериторіальним та віроісповідним. Перший я називаю патріотизмом, другий шовінізмом.

Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить?

Це значить перш за все, що Ваш націоналізм мусить бути опертий на любові своїх земляків, а не на ненависті до них за те, що вони не українські націоналісти. Для Вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи польонофіл (оцей, як Ви його звете: Малорос і Русин), аніж чужинець, який Вам мав би помогти визволитись від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум напрягти на те, щоб найти порозуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи польонофілом іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу, а не на те, щоб поза межами України найти союзника, який би допоміг Вам знищити місцевих москвофілів і польонофілів.

Шовініст робить навпаки: він завжди во ім’я націоналізму порозуміється з чужинцем проти свого земляка. Приклад: галицькі шовіністи, які їздять до Варшави просити помочі проти місцевих галицьких «Поляків». Такого рода націоналізм унеможливлює існування Української Держави, бо загрожені союзом «Українців» з чужинцями місцеві москвофіли і польонофіли завжди покличуть з далеко більшим успіхом чужинців проти «Українців» і знищать державну незалежність України.

Далі шовінізм український ріжниться від шовінізму польського і жидівського, які наслідує, тим, що він не має таких глибоких культурних та економічних коренів, що дали би йому змогу стати сильним віроісповідним та економічним рухом, як останні. Культурні коріння України в народі українськім не глибше від коренів Руси, і коли почати грати на почуттях, на емоціях, на «національній вірі», то на Україні переможе завжди «Союз Русскаго Народа», а не «Союз Українського Народу». Шовінізм український, який є націоналізмом на моду лавочників (жидівське гасло: «свій до свого») і на моду живучих од вівтарів «національної віри» інтелігентів, доведе політичну ідею України до загибелі, бо ані дійсні бакалейщики, ані до чогось здатні інтелігенти на Україні шовінізмом українським не захопляться. У нас він буде репрезентований завжди типами Донцових і тому подібних озлоблених та егоцентричних (закоханих у собі) людей, які своєю безсилою злобою все творче, життєздатні на Україні від України відганятимуть.

Отже, будьте патріотом, а не шовіністом. Бути, патріотом це значить бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного й політичного співжиття людей, що живуть на Українській землі, а не мріяти про вихоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків. Бути патріотом це значить шукати задоволення не в тім, «щоб бути Українцем», а в тім, щоб було честю носити ім’я Українця. Бути патріотом це значить, перш за все, вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від Українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони «не-Українці». Врешті, бути патріотом, це значить, будучи Українцем, виховувати в собі передовсім громадські, політичні, державнотворчі прикмети: віру в Бога і послух Його законам, тобто духові вартости; далі вірність, твердість, сильновольність. дисципліну, пошану до своєї традиційної Влади (монархізм), загалом кажучи, лицарськість тобто політичні вартости. Натомість бути шовіністом це значить прикривати свою духову пустку (безрелігійність) і своє політичне руїнництво: отже, зрадництво, хиткість, безвольність, отаманію, самозакоханість, кар’єризм, здекласованість фанатичними вигуками про «Неньку Україну», про «рідну мову», про «ми Українці!», про клятих «Москвинів і Ляхів» і т. ін. Борони Вас Боже від такого рода «націоналізму», який може принести тільки те, що вже приніс руїну України…

ХАМ І ЯФЕТ

З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1918 р.

Десятиліття відродження Держави Української!.. Чому ж її нема? Чому і ця спроба сотворити державу та стати нацією скінчилась руїною, як і всі попередні, в протязі тисячі літ?..

Необуздане хамство і цей раз розвалило Українську Державу. Іншої правдивої відповіді на оці болючі питання нема. Хамство розуміється не як лайка, а як віками освячене поняття для означення певного типового соціально-психічного явища. Що означає це поняття?

Пішло воно від Ноєвого сина. Слава цього сина: згірдлива насмішка над слабостю і наготою батька. Така насмішка це зовнішня ознака хамства…

Яфет, брат Хама, бачив наготу і слабість батька не гірше, ніж Хам. На вид цей в його молодій душі так само спалахнуло почуття, так само зародився чин. Але чин Яфетовий був інший від чина Хамового. Яфет прибіг до батька, підніс його. Він усіма силами своїми став на поміч батькові. Чому? Бо в Яфеті у відношеню до батька заговорила любов і почуття спільности, а в Хамі злоба і почуття окремішности.

Абсолютний брак любови до своєї громади, натомість любов тільки до себе, свого «я». Повна відсутність творчої синівської покори, натомість зарозумілість глупої пихи, що «греблі рве» і сама гине. Погорда до батька, коли він слабий, натомість рабство у чужого, коли він сильний ось хамство, ось прикмета людей, що живуть на Українській Землі…

Хіба тільки їхня? Хіба ж у інших націй нема хамства? Не в хамстві, значить, джерело нашої безвласнодержавности і безнаціональности.

Хамство єсть скрізь. Це правда. Скрізь єсть «гін» до виділюваня себе із своєї громади», до непослуху їй, до насмішки над її авторитетами. Але скрізь поруч цієї сили відосередкової, руйнуючої єсть сила доосередкова, здержуюча. І власне оця друга сила перемагає завжди в тих людських громадах, що стають окремими державами, націями.

Прикметою українських людей єсть не само хамство, а ніким і нічим не обуздане хамство. У громадах державних Ной, поруч Хама, має завжди ще й другого сина, Яфета. Хам батьком погорджує, Яфет любить батька. І будуючою силою своєї любови він перемагає руйнуючу силу хамової злоби. Бо Хам шанує тільки силу. До піддержаного Яфетовою силою батька він перший прибігає просити ріжних милостей.

Погляньмо на найближчих сусідів. Спільний Москві і нам удільний, руйнуючий, відосередковий, хамський період кінчається там перемогою батька при помочі Яфета: відродженням вседержавної, батьківської, старшої од всіх удільних великокнязівської влади. Так само, хоч іншим способом при помочі конфедерацій перемагає свого Хама Польща. Не кажучи вже про лицарську, в Яфетових традиціях виховану Західну Європу. Не згадуючи теж Північної Америки. Бо, перемігша там бушуюче хамство, Яфетова сила Вашингтона спиралась на вродженій солідарности завойовницького в віковій монархиї вихованого англо-сакського племени. … А у нас?

…В таких переломових хвилинах, як сучасна, не вільно дурити себе неправдою. Легенда не брехня. Легенда це сильне хотіння, що бере образ укоханої минувшини для твореня будуччини. Але це не перебріхуваня мунувшини, щоб допінгувати своє кволе хотіння. Це не чад неправди, яким труси оп’янюють себе, йдучи в бій за те, чого не хочуть.

Єсть в нашій історії матеріял для легенд. Єсть князівсько-дружинницький епос з апотеозою Землі Руської. Єсть Кричевські вірні до смерти Війську Запорозькому полковники. Єсть сердюки, що за тінь, за символ Влади Державної, Гетьманської поклали свої голови літ тому десять під Києвом. Але поруч море хамства, І то, на жаль, тріумфуючого хамства. Хамство це мусить пізнати без страху, до самого коріння кожен, хто не трус, не позер, не фразер; кожен, хто любить Україну. Пізнати не на те, щоб над Україною по-хамськи насміхатись, а щоб її любов’ю синівською з пониженя піднести, перемігши хамство кругом себе і перш за все в собі…

Держава це перш за все: Влада, Територія, Громадянство. Без цих трьох складників нема держави. Значить, для будови держави необхідна організована сила, яка піддержує владу во ім’я добра цілої землі-території і цілого громадянства.

Нація це перш за все єдність духова, культурно-історична. Значить, для народженя нації необхідне довге співжиття даного громадянства на даній території в одній власній жгжаві. Нація єдність духова родиться завжди від держави єдности територіально-політичної а не навпаки.

Хамство українське від початку нашого історичного життя ставало впоперек цьому природньому процесові. Державі початковому, цілому, батьківському воно протиставляло завжди кінцеве, окремішнє, синівське. Колись уділ, потім стан, далі віру, ще далі народ і пролетаріят, а тепер націю. Погляньмо на цю останню фазу.

Влада державна законна, маєстатична і загальна. Її право правити державою ѓрунтується на чимсь вищім, старшім і святішім, ніж вона сама. Воно не може випливати тільки з цього, що вона «хоче» правити і має «гін» до влади. Боже помазаня, яке вона в покорі приймає, і закон батьків (традиція), який вона з любов’ю продовжує, вище і старше ось що лягло в тій чи іншій формі в основу народженя всіх державних влад цілого світа.

Територія, Земля, Батьківщина. Держава родиться в хвилину, коли всі мешканці даної території стають як один на її оборону під проводом посідаючої до цього законне право Влади, проти мешканців чужої Землі, чужої Батьківщини, чужої Території. Територіальна, краєва свідомість, а не свідомість племінно-культурно-віроісповідно-національна лягла в основу всіх держав цілого світа. Коли французький норманн і германський англосакс стали як один проти Франції та Германії народилась Англія. Коли романізований галл і германський франк стали як один проти Риму і Германії народилася Франція. Коли германський лєх і слов’янський полянин стали як один проти Германії та полянської Руси народилась Польща. Коли варяг і слов’янин станули як один проти напору нових варягів проти слов’янської Польщі народилась Русь. Але з різні удільних з великими, козаків з панами, православних з уніятами, пролетаріяту з буржуазією, українців з неукраїнцями на одній Українській. Землі впродовж тисячі літ не народилась Україна.

Громадянство це організація. Від слова: органічність, природність, те, що в природі єсть. Отже, Церква Христом Богом установлена організація природньої потреби віри і моралі. Армія організація природньої потреби оборони. Родина організація природньої потреби і продовжування роду. Клас організація природньої потреби знання і краси (інтелігентський клас) і природньої потреби хліба (продукуючі класи). В основі організації, а тим самим в основі громадянства, лежить авторитет: церковний, воєнний, родинний, класовий. Лише тоді, коли єсть загальновизнані, громадські церковні, воєнні, родинні і класові авторитети, на яких може спертися Влада, народжується на території даного громадянства його власна, своя Держава. Бо лиш тоді можна викликати необхідні для здобуття Держави загальні підйоми громадянства, коли єсть ричаг, двигун авторитети і слухняні у відношенні до них організації що ним можна громадянство, як один муж, підняти. Без організації й без авторитетів нема громадянства, а єсть розпорошена, взаємно себе не знаюча і ненавидяча юрба рабів. Такою юрбою мусить правити з чужої Землі, з Метрополії, чуже організоване громадянство, чужа Держава на те, щоб ця юрба сама себе весь час не різала.

Влада, Територія, Громадянство це три основи державного думання. А державне думання це основа державного діяння: політичної творчости, а не політичної руїни.

Хамові українському основи державного думання споконвіку чужі, не зрозумілі. Як бугай на червону плахту, так реве він, коли йому про них заговорити…

Джерело моєї влади: я і нині. В життю рішає тільки сила. Тільки сила єсть владою. Не маєстатичність, не законність, не традиційність потрібні Україні, а патрони і стихія. Патронами оперезаємось до зубів. Розбурхаємо стихію. Тарарахнемо шапкою об землю на площі Св. Софії так, що в одну мить не стане ворогів. На вчора, на батьків, на любов до них, на покору перед чимсь од мене Хама вищим наплювати…

Хаме український, помимо все Земляче таки рідний! Зло, яке ти робиш Українській Землі, тобі трудно зрозуміти. Ти не любиш, коли тобі про нього говорити. Все це теорії, а я признаю лише життя; все це було, тепер буде інакше, кажеш ти. Може, захочеш принаймні зрозуміти зло, яке робиш самому собі: наслідки того хамства для тебе ж.

В практиці, в життю зустрінеш ти в Україні в першу чергу отамана. Він це вже не «теорія», а реальна, тисячоліттям твоїм пануванням витворена дійсність українського життя. Замість характеру рев і доколінний шлик; замість сталої ідеї щодня інший настрій; зброєю демагогія і брехня; мотором злоба, зажерливість і пиха; тактикою зрада, а суттю порожнеча, пуста поза. В день, коли йому славу в руки плещуть, без розуму герой, що на стіну скаче. Вночі хитрий трус, що перший утікає. Тому здатен до бою тільки в перемішці з типами протилежними суворими, правдивими, скромними, твердими. Тому до самостійности, підставою якої є вірність, органічно не придатний. Нація отаманів, що мала тисячі парадів «розбурханої стихії» на площі Св. Софії, площі Мудрости, з якої реготалась, але не державу. Нація отаманів, нація бунту і зради, з якими на кожному кроці і тобі прийдеться зустрічатись.

Джерело:“Україна Incognita”