Конспекти уроків української літератури 10 класУсі уроки української мови та літературиФайли

Розвиток драматургії і театру другої половини ХІХ століття. Представники «театру корифеїв» (10 клас. Українська література) + Презентація

Автор: Дележа Альбіна Ярославівна

Навчальний заклад: гімназія № 290 м.Києва

Тема: Розвиток драматургії і театру другої половини ХІХ століття. Представники «театру корифеїв»

Мета: познайомити учнів із особливостями розвитку драматургії і театру 70-90-х років ХІХ століття; із представниками театральних труп та їх провідними акторами та діячами; показати роль родини Тобілевичів у створенні українського театру; удосконалювати вміння проводити аналогії між фактами та подіями, оцінювати їх та висловлювати власну думку; розвивати дослідницькі та творчі здібності; виховувати в учнів пошану до традицій драматургії та театру.

ХІД УРОКУ

  1. Організаційний етап
  1. Повідомлення теми та мети уроку

 Доброго дня, вивчивши твори реалістичної прози, ви, мабуть помітили, наскільки змінилися проблеми та персонажі з часів засновника нової української літератури Івана Котляревського. І сьогодні, я невипадково згадую цю видатну постать, адже Котляревський відомий не лише своєю «Енеїдою», а й неймовірними драматичними творами, такими як «Москаль-чарівник» та «Наталка Полтавка», що дали поштовх для розвитку драматургії. І саме драматургії буде присвячений наш сьогоднішній урок, під час якого ви дізнаєтесь про створення першого професійного театру, його представників та їх видатні твори.

  1. Опрацювання навчального матеріалу

3.1. «Театр корифеїв»

Шлях становлення українського театру був довгим і тернистим, багатим на великі імена. Сьогодні можна впевнено казати, що це було унікальне явище не лише в історії культури України, адже діяльність багатьох українських театральних діячів була визнана світом.

  • Давайте пригадаємо, що вам відомо про український театр?

Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. З XІ століття відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах.

Перші зразки драми прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл. Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія.

У XVII-XVIII столітті широкого розмаху набули вертепи— мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії.

У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі францисканців.

Початок нового українського театру пов’язують із виставою «Наталка Полтавка» Івана Котляревського 1819 року в Полтаві. У подальші десятиліття розвиток театру був дуже млявим («Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка й «Назар Стодоля» Тараса Шевченка). Аматорські театри виникають наприкінці 50-х років XIX століття в Чернігові, Києві, Кам’янці — Подільському, Кременчуці, Одесі та інших містах. Проте на розвиток професійного українського театру вплинув Емський указ 1876 року, за яким заборонялися вистави українською мовою.

Царські укази про заборону українського слова й національного театру сповільнювали розвиток української драматургії, заважали її розвитку, проте знищити не могли. Українське аматорське мистецтво, сам театр набрали виразних суспільно-громадських функцій, сприяли піднесенню національної самосвідомості народу. Було створено «театр корифеїв»!

  • Що ж означає слово «корифей»?

 Корифей (з грецьк. зачинатель) — у давньогрецькому театрі так називали керівника хору  або соліста-заспівувача; переносно — основоположник, зачинатель якоїсь справи.

На початку 80-х років XIX століття театральне життя в Україні пожвавилося: наприкінці 1881 року в Харкові, Києві, Полтаві, Кременчуці з ініціативи Марка Кропивницького та Миколи Садовського було дано кілька українських вистав акторами російської трупи. А наступного року Марко Кропивницький створив у Єлисаветграді українську професійну трупу.

27 жовтня 1882 року на сцені міського театру в Єлисаветграді Марко Кропивницький поставив драму «Наталка Полтавка» Івана Котляревського, головну роль у ній виконала Марія Заньковецька. Так розпочалась історія українського професійного театру корифеїв.

Діяльність театру була пов’язана з іменами братів Тобілевичів: Іваном Карпенком-Карим, Миколою Садовським, Панасом Саксаганським та їхньою сестрою — Марією Садовською-Барілотті, Марком Кропивницьким, Михайлом Старицьким, Марією Заньковецькою, Любов’ю Ліницькою, Ганною Затиркевич-Карпинською та іншими видатними акторами. Вони були справжніми подвижниками національного драматичного мистецтва.

Засновник трупи Марко Кропивницький однаково володів усіма театральними професіями (але більш за все любив акторство): він був не лише актор, а й режисер, драматург, композитор, виконавець музичних творів, художник, педагог та організатор театральної справи.

До цієї справи багато сил доклав і відомий український драматург Михайло Старицький. Він за власний кошт придбав гардероб і декорації для театру.

1883 року в Одесі трупа відкрила сезон виставою «Наталка Полтавка». Основу репертуару корифеїв становили твори Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Шевченка. Із метою збагачення репертуару українського театру в подальші роки було створено цілу низку п’єс: «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Не судилось», «Талан», «Оборона Буші», «Маруся Богуславка» Михайла Старицького; «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук», «Пошились у дурні» Марка Кропивницького й численні твори Карпенка-Карого.

Історія театру була непростою: він то розпадався на окремі трупи, то знову об’єднувався. Зреалізувати на повну силу його потужний творчий потенціал не давали й імперські власті, і не надто вишукані смаки багатьох глядачів.

І все ж саме корифеї заклали основи національного драматичного мистецтва, класичного українського театру.

3.2. Марко Кропивницький – засновник «театру корифеїв»

Засновником «театру корифеїв» вважають Марка Кропивницького. Він народився 22 травня 1840 року в селі Бежбайраки Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Батько, Лука Іванович, походив зі шляхетного роду Кропивницьких гербу Сас. Незважаючи на походження і посаду управителя поміщицьких маєтків він, як писав драматург у «Автобіографії», був людиною «труда мозольного» і знав, що таке злидні. Специфіка служби не дозволяла йому приділяти достатньо уваги вихованню дітей. Проте Лука Іванович піклувався про сім’ю, як тільки міг, і з усіх сил намагався дати сину і доньці можливу на той час освіту.

Почалися Маркові «університети» на восьмому році життя з навчання у приватній школі шляхтича Рудковського в сусідній слободі Олександрівці. Хата, в якій містилася школа, складалась із  двох половин. На одній  була школа, а на другій мешкала сім’я Рудковського. Частина учнів, в тому числі й Марко, жила в школі. Спали всі разом, покотом на долівці. У школі Рудковського учні мали не тільки навчатися, а й виконувати всю роботу по господарству: доглядати худобу, полоти баштан, поливати капусту та все таке інше. Притому за навіть незначну провину Рудковський повчав свою дармову робочу силу нагайкою. Не раз довелося скуштувати такої вчительської «ласки» й малому Маркові. Скінчилося це «навчання» тим, що розгніваний Лука Іванович відшмагав «пана професора» батогом, а сина забрав додому.

Більш-менш системну освіту майбутньому драматургу вдалося  здобути в Бобринецькій повітовій школі, де він навчався з 1853 по 1856 рік. У цей час хлопчина жив у сім’ї своєї бабусі по матері Уляни Василівни Дубровинської. Сини його бабусі Олексій, Єгор, Микола і Федір були музикально обдарованими людьми, добре грали на різних музичних інструментах, любили літературу. «…Не проходило навіть вечора, — згадує драматург, — щоб  в нашій господі не лунала музика або спів. Увечері до дядьків збирались товариші, найпаче  в неділю, частувалися, співали (всі дядьки були в церковнім хорі) духовні концерти і світські пісні <…> а іноді і читали гуртом, найчастіше Гоголя і «Енеїду» Котляревського». Дядьки разом з Марком співали народних пісень, серед яких були й українські.

Величезний вплив на вирішення подальшої долі Кропивницького мало його знайомство у підлітковому віці з театральним мистецтвом. Сталося це завдяки приїзду до Бобринця влітку 1854 року драматичної трупи Людвіга Млотковського. Після цього бажання виступати на сцені в нього було таким, що «ані перспектива службової кар’єри, ані рішучі протести батька вже не змогли приглушити той потяг». Через деякий час дядько Кропивницького Микола Дубровинський разом зі своїм товаришем організував у Бобринці театральний гурток, до  якого залучив і небожа.

Після закінчення 1856 року з похвальним листом повітової школи і невдалої спроби продовжити навчання в гімназії Кропивницький поступає на державну службу до повітового суду в місті Бобринці, де кілька років працює дрібним чиновником.

З 1862 році Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Київського університету як вільний слухач. Любов до мистецтва приводить його до театру  подивитися на знамениту артистку Фабіанську, яка того дня виконувала роль хлопчика в якійсь перекладній мелодрамі. Враження від її гри  було таким, що юнак кілька днів ходив як непритомний, забув про все на світі й став писати ночами п’єсу українською мовою (це був його перший драматичний твір «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить»). Коли ж Кропивницькому вдалося побачити уславлену акторку на сцені вдруге, він  остаточно дійшов висновку, що його покликання театр. Провчившись як вільний слухач у Київському університеті три семестри, Кропивницький повертається до Бобринця, де з лютого 1864 служить у повітовому суді на посаді «столоначальника по гражданській часті».

Основною причиною повернення  був створений тут акторами Соболєвими (братом і сестрою) театральний гурток, активну участь у роботі якого брав, до речі, і юний Іван Тобілевич. Цей аматорський колектив виставляв твори українських і російських драматургів. Силами акторів-аматорів було виставлено й першу драму Кропивницького «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить» (згодом після суттєвої переробки твір отримав назву  «Дай серцеві волю, заведе у неволю»). Автор кілька разів його доопрацьовував.

Після від’їзду з міста акторів Соболєвих Кропивницький фактично стає керівником гуртка. Він пробує свої сили і як актор, і як режисер, і  на обох напрямах має великий успіх.

На казенній службі майбутній засновник театру корифеїв не просувався, а незрідка й зовсім втрачав заробіток через захоплення мистецтвом та участь в аматорських виставах.

Живучи в Єлисаветграді, разом з місцевими аматорами та у складі  заїжджих професійних труп Кропивницький виступає у приватному театрі Трамбіцького, а у вересні 1871 після смерті батька назавжди покидає казенну службу, розпродує отримане у спадок господарство і разом з дружиною Олександрою приїздить  до Одеси. В Одесі він отримує запрошення   зіграти на сцені Народного театру графів Моркових і Чернишова роль Стецька у «Сватанні на Гончарівці». Успіх був грандіозним.

Сприятливіше середовище для розвитку українського театрального мистецтва знаходить Кропивницький і у Харкові, куди переїздить восени 1873 р. Слава Кропивницького як актора й режисера сягає далеко за межі України, і на літо 1874 р. він отримує запрошення від столичного антрепренера Зізеріна на чолі невеличкого театрального колективу приїхати з українським репертуаром на гастролі до Петербурга. Гастролі тривали протягом трьох з половиною місяців. Це був перший успішний виступ української трупи в Санкт-Петербурзі. Проте, на жаль, значна частина російських глядачів виступи українських акторів сприймала як своєрідну екзотику.

Великі сподівання щодо подальшого розвитку українського театру покладав актор на шестимісячну творчу подорож по Галичині й Буковині, де не діяли заборони царського уряду. Сюди його 1875 року було запрошено антрепренером театрального товариства «Руська бесіда» Теофілією Романович. Завдяки цій поїздці відрізана державним кордоном від Наддніпрянщини західноукраїнська публіка дістала змогу  ознайомитися з найкращими зразками українського театрального мистецтва.

Сумна звістка про Емський указ застала Кропивницького в Катеринославі (нині м. Дніпро), де він працював режисером і актором  у драматичній трупі Ізотова, репертуар якої значною мірою складався з українських п’єс. Заборона на українські спектаклі тривала понад п’ять років. Увесь цей час митець змушений був працювати в російських трупах, перегравши «до 500 ролів на московській мові — від губернатора в «Птичках певчих» до Отелло». Лише інколи вдавалося йому взяти участь у виставах рідною мовою на аматорській сцені.

Дозвіл на постановки українських п’єс на теренах Російської імперії восени 1881 року став надто важливою віхою в історії українського народу. Свої перші кроки новий український театр розпочав вже восени у Кременчуці, де в російській трупі Ашкаренка режисером і провідним актором працював Кропивницький. Можливість створення національного театру надихає митця згуртувати навколо себе однодумців, разом з якими він починає виставляти українські п’єси, які ті часи були дуже популярними, а надто серед простого люду.

На початку 1882 року українські актори на чолі з Кропивницьким приїздять до Києва. Розпочалися спектаклі 10 січня в театрі Бергоньє (тепер — Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки). Грали Шевченкового «Назара Стодолю». Головну роль (Назара) виконував Кропивницький. «Оплесків таких я не чув і в Харкові», — згадував пізніше митець. Однак, попри такий великий успіх, після закінчення київських гастролей театральне товариство розпалося. Формальною причиною було наближення Великого Посту, під час якого спектаклі заборонялися. Хоча значно більше підстав уважати, що Кропивницького не влаштовував низький фаховий рівень більшості членів трупи, які навряд чи могли впоратися з тими високими завданнями, котрі висував перед ними керівник.

Якісно новий етап у розвитку вітчизняного театрального мистецтва розпочинається з кінця жовтня 1882 року. Саме тоді Кропивницькому пощастило створити трупу, якій судилося стати славою і гордістю України упродовж багатьох десятиліть. Сталося це у Єлисаветграді (тепер — Кропивницький). Трупа мала  назву  «Товариство акторів» і офіційно вважалася російсько-малоросійською. Проте більш вона відома як «театр корифеїв». До складу Товариства акторів увійшли такі згодом відомі майстри сцени, тоді ще учні Кропивницького, як Микола Садовський, Марія Заньковецька та інші.  І  хоча майже  всі  артисти, крім  керівника та двох акторів російського театру були  аматорами чи такими, що всього один театральний сезон виступали на  професійній  сцені, це були  найкращі акторські  сили українського  народу.  Вік  більшості з  них  становив 19  – 25 років. Згодом до товариства приєдналися  Ганна Затиркевич-Карпинська, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий, Марія Садовська-Барілотті  та інші.

Розпочалися виступи Товариства акторів 27 жовтня 1882 року з постановки «Наталки Полтавки». Саме в цьому спектаклі у ролі Наталки дебютувала на професійній сцені уславлена Марія Заньковецька. Вже після перших спектаклів стало зрозуміло, що трупа Кропивницького  є прекрасно злагодженим ансамблем з великими потенційними можливостями. Це підтвердилось і під час гастролей у Києві наприкінці  того ж 1882 року. Усі вистави трупи користувались незмінно великою популярністю, особливо серед української частини населення. І це, звичайно, не могло не насторожити владні структури, які понад усе боялися проростання в українському суспільстві паростків національної свідомості. А тому з метою запобігання розвитку небажаних для російського уряду подій київський генерал-губернатор із власної ініціативи заборонив виступи українських театральних колективів на території підвладного йому Київського генерал-губернаторства, що складалося з Київської, Волинської та Подільської губерній, а також  у Полтавській і Чернігівській губерніях, якими він керував за сумісництвом. Разом із тим схвальні відгуки про виступи українських акторів дедалі частіше з’являються на сторінках таких авторитетних газет, як  «Труд», «Заря», «Южный  край», «Одесский листок», і Кропивницький доходить висновку, що настав час «завойовувати» столицю.

Але для  поїздки з гастролями до  Санкт-Петербурга потрібно було мати не тільки значні кошти, а ще й дозвіл столичних властей. Ні того, ні того у драматурга не було, і він став шукати людину, котра б змогла в цьому допомогти. За словами Миколи Садовського, «ще в той час, коли трупа вперше грала в Києві, поміж київською громадою українців була нарада, що треба комусь із грошовитих  громадян стати на чолі трупи і поставити діло якнайкраще, бо, розуміється, актори всі — біднота, не змогли зразу обставити блискучо всякий спектакль, на це треба було затратити зразу чимало грошей». Через деякий час таку людину Кропивницький знаходить в особі відомого українського драматурга Михайла Старицького, якому в серпні 1883 року й передає керівництво колективом, залишивши за   собою режисерську  й  акторську роботу. «

Під орудою Михайла  Старицького трупа розпочала свій перший театральний сезон (зимовий) в Одесі. Потім були гастролі в Миколаєві, Єлисаветграді, Житомирі, Ростові-на-Дону, Воронежі та багатьох інших містах Росії. В цей  час українські  актори вже мали власний оркестр, непогані для тієї доби декорації і гардероб. Все це сприяло не тільки піднесенню авторитету українського театру, а й поліпшенню матеріального становища акторів. Старицький, як відомо, продав свій маєток і майже всі виручені гроші витратив на щойно створений національний театр. Творча співпраця Кропивницького зі Старицьким тривала близько двох років і, поза сумнівом, була корисною для подальшого розвитку українського театрального мистецтва. Але Старицькому, на жаль, так і не вдалося дістати дозвіл на поїздку з гастролями до Петербурга, хоча він і доклав до цього неабияких зусиль.

Водночас трупа непомірно розрослася, що вельми негативно позначилося на її фінансовому становищі. Старицький знайшов вихід у тому, що став розділяти товариство навпіл. Одна частина трупи грала, наприклад, у Новочеркаську, а друга — в Ростові. Тим часом,  провадить далі Садовський, з трупи вийшли Затиркевич-Карпинська «через зменшування платні, Максимович і навіть Марія Заньковецька, бо не зійшлися в умовах». Покинув трупу й  Садовський. На  цьому тлі загострились особисті стосунки між Кропивницьким і Старицьким, які, зрештою, на базі великого драматичного колективу утворили дві самостійні трупи. Сталося це у квітні 1885 року.

Деякі дослідники вважають, що, мовляв, «через непогамованість особистих амбіцій було зруйновано еталонну, зразкову українську трупу». Втім, загострення особистих стосунків багато в чому стало вже наслідком фінансових негараздів у колективі, що  в іншому випадку могло  призвести до суттєвого  скорочення його складу. «За таких умов створення  двох  самостійних труп було, напевно, єдино правильним рішенням, оскільки вдалося зберегти практично весь акторський склад, що упродовж тривалого часу під керівництвом двох найдосвідченіших національних митців пройшов першокласну театральну школу. Сформувалися, по суті, два українські професійні театри, котрі своєю діяльністю могли охопити значно більшу територію тодішньої країни.»

У листопаді 1886 року після тривалих клопотань Кропивницький, нарешті, одержує дозвіл приїхати до Петербурга. Напередодні цієї справді історичної події російська преса відгукувалася про трупу з великим скептицизмом, навіть зневагою, називала гостей з України мужицьким та хохлацьким театром. Але вже перші спектаклі змусили притихнути навіть найбільших скептиків і недоброзичливців. Вибагливих столичних глядачів вражала не лише незрівнянна гра артистів, а й неперевершений акторський ансамбль, котрий був родзинкою театру корифеїв.

Успішна презентація української культури в столиці тодішньої країни надзвичайно багато важила для подальшого розвитку не тільки національного театрального мистецтва, а, врешті, й української державності. Театру Кропивницького вдалося частково спростувати міф про те, що самобутньої української культури начебто не існує, і прорубати не вікно, то принаймні квартирку в цивілізований світ, а отже, й прокласти вузеньку стежечку до визнання її у світі.

3.4. Михайло Старицький

Михайло Старицький народився 2 листопада 1839 року  в селі Кліщинці Золотоніського повіту Полтавської губернії. Походив зі шляхетського роду. Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопцеві було вісім років. 1852 року померла і мати — Анастасія Захарівна. Вона походила з родини Лисенків. Залишившись сиротою, Михайло виховувався у родині свого двоюрідного дядька — Віталія Романовича Лисенка, батька композитора Миколи Лисенка.

У 1851—1856 рр. хлопець навчався у Полтавській гімназії, яка була на той час однією з найкращих. 1858 р. Михайло Старицький разом з Миколою Лисенком вступає до Харківського університету, а 1860 року родина Лисенків переїздить до Києва, і Михайло разом із Миколою перевелися на фізико-математичний факультет до Київського університету. Навчаючись там, обидва стали членами Київської громади, яка була об’єднана ідеєю любові до української літератури, мови, музики, історії. Разом з друзями Михайлом Драгомановим, Петром Косачем відкрили власним коштом недільні школи та бібліотеки, працювали у них.

В 1871 у Києві Старицький увійшов у творчу співпрацю з Миколою Лисенком — вони спільно організували «Товариство українських сценічних акторів». Старицький записував народні пісні, які потім видавав у обробці Миколи Лисенка, писав лібрето до Лисенкових опер («Гаркуша», «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена»).

1878 року під тиском імперської влади Старицький припиняє активну громадську діяльність і деякий час, імовірно, мешкає у своєму родовому маєтку. Його перебування в цей період за кордоном, про що йдеться у деяких розвідках, практично нічим не підтверджується. До діяльного суспільного життя письменник повертається 1880 року.

У серпні 1883 року Михайлу Старицькому було запропоновано очолити першу національну професійну трупу, більш відому як «театр корифеїв». Драматург, як відомо, продав свій маєток у Карлівці та майже всі виручені кошти потратив на потреби трупи. Актори трупи Старицького отримували гонорари більші, ніж на імператорській сцені, мали найкращі декорації та костюми. Театр Старицького гастролював по всій Росії з величезним успіхом.

Великий внесок зробив Старицький в українську драматургію. Почавши з інсценізацій прозових творів та переробок малосценічних п’єс, таких як: «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба», «За двома зайцями»  Старицький написав багато оригінальних драматичних творів, найсильніші з них соціальні драми: «Не судилось», «У темряві» , «Талан», значну популярність здобула драма «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Особливе значення мають його історичні драми: «Богдан Хмельницький» (1897), «Маруся Богуславка».

3.5. Марія Заньковецька

 Її становлення, поступ і тріумф збігаються зі становленням, поступом і тріумфом українського театру – на тлі утисків, заборон і цензури. Силою свого могутнього таланту Марія Заньковецька впливала не тільки на серця публіки, яка мліла й плакала від її ролей, а ще й на серця тогочасних чиновників і можновладців, усіляко торуючи шлях на сцену для української драматургії. Хтозна, як би склалася доля нашого театру, аби не стояла біля його витоків «українська королева» (за словами Антона Павловича Чехова). Її ролі не вміщалися в жодне амплуа. Її почуття на сцені були просякнуті – за словами очевидців – такою силою, що на це не можна було дивитися без сліз. Її життєвий шлях був, звісно, нелегким. Але хіба могло бути інакше?

Народилася Марія Адасовська влітку 1854 року на Чернігівщині, у селі Заньки – звідси й походить її псевдонім, узятий для того, аби “не порочити акторським ремеслом чесну фамілію”. Батьки – збіднілі поміщики усе ж спромоглися віддати доньку на навчання до приватного пансіону Осовської в Чернігові. Найбільше Марійці подобалися заняття танцями й пантомімою. Разом із подругами вони часто розігрували коротенькі сценки й етюди – уже тоді Марійка вирізнялася з-поміж інших напрочуд виразною грою.

В Адасовських часто бували гості. А оскільки батько мав чудовий баритон, а Марійка – проникливе мецо-сопрано, для гостей улаштовували концерти. Ці домашні виступи не минули безслідно. Коли дівчині виповнилося шістнадцять, вона зажадала: хочу в консерваторію! Однак у батьків було скептичне ставлення до кар’єри оперної співачки – занадто, мовляв, усе це легковажно, несерйозно, і – що люди скажуть… Довелося Марії про професійний театр забути.

Аби таки поставити на своєму й показати батькам, що її – усе одно буде зверху, Марія вступає в Ніжинську аматорську трупу. На Ніжинській сцені юні бурхливі поривання початкуючої актриси відзначив молодий офіцер Олексій Хлистов. І чи то дівчині таки смертельно набрид батьківський нагляд, чи полестили вишукані залицяння бравого вояка Хлистова, вона прийняла пропозицію руки й серця. Ставши дружиною артилерійського офіцера, сімнадцятирічна Марія опинилася відірваною від радостей світу – у фортеці Бендери, в Бессарабії. Єдиною відрадою для неї серед нудних буднів дружини військового був крихітний аматорський театр, де вона сповна виливала всі свої нерозтрачені пристрасті.

Саме там їй і судилося зустріти найголовнішу людину в своїй долі – Миколу Карповича Тобілевича, він же актор Микола Садовський, один із братів Тобілевичів. У цей час Марія радісно поринає в світ української та світової літератури, ніби знає, що ще трохи – і вона таки зробить рішучий крок. Адже вона знає, вона точно знає, чого хоче – грати на сцені.

Марко Кропивницький був настільки зворушений грою Заньковецької, що після однієї з репетицій заплакав, зняв бірюзовий перстень і вдягнув їй на палець зі словами: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми».

1887 року церковний шлюб із Олексієм Хлистовим було розірвано. Ні чоловікові прокляття, ні осуд знайомих, ні обіцянки батьків порвати з нею всі зв’язки й ніколи більше не знатися не зупинили Марію. На ті часи розлучення було справою складною. Розривати шлюб, освячений під церковними банями, вважалося ганебним. Церковники наклали на Марію сувору єпитимію – відбути сім років у монастирі до того, як одружитися знову. Звісно, семи років у монастирі Марія дозволити собі не могла. А тому з Миколою Садовським вони так і жили невінчані. Зате тепер у її житті почалося найголовніше – сцена.

Тогочасний український театр потерпав від утисків із боку імперської влади. Українською мовою не можна було ставити твори світових класиків. Тодішнім нечисленним театральним трупам доводилось обмежуватися тільки репертуаром на сільську тематику – вистави, у яких ідеться про життя інтелігенції або, не дай Боже, про політику, були під суворою забороною. Марія Заньковецька згадує: «Не можу не сумувати про збіднення української драматургії. Звичні докори театральної критики б’ють майже повз ціль, тому що це явище в значній мірі треба віднести на рахунок цензурних утисків. Автор дає прекрасну річ. Я аплодую. Ось роль – думаю. І радію. Але олівець цензора пройшовся по п’єсі. І майже немає ролі, немає п’єси!».

Проте й бідність репертуару, і вузькі за діапазоном ролі вона компенсувала силою таланту. Тодішні салонні панночки, пересичені й утомлені театром, інтелігенція, цар Олександр із родиною, побувавши на виставах за її участю, безмірно дивувалися – як можна з такої вбогості та здобути таке багатство

«Могутній талант, який зробив би честь найкращій європейській сцені», – писав про неї ще тоді скромний театральний критик Симон Петлюра… А коли Заньковецькій запропонували залишити Україну заради блискучої кар’єри в Росії, заради справді великих ролей світової класики, заради приголомшливих гонорарів, вона відмовила: «Моя Україна надто бідна, щоб її покинути…».

На жаль, родинне життя Заньковецької не було щасливим. Красень і улюбленець жіноцтва Микола Садовський часто зраджував її. За їхніми постійними сварками й примиреннями стежила не тільки театральна богема, а й мало не вся українська й російська інтелігенція. Урешті вони розлучилися – улітку 1909 року. Заньковецька покинула театр Садовського й почала виступати в численних мандрівних трупах. А 1922 року Марія Заньковецька разом із Павлом Саксаганським організували Народний театр у Києві, пізніше – театр імені Заньковецької, нині – Львівський український драматичний театр ім. Марії Заньковецької. Вона ще встигла зіграти багато ролей, навіть знялася в першому українському кінофільмі «Остап Бандура». Перше звання народної артистки України присвоїли саме їй, Марії Заньковецькій.

3.6. Брати Тобілевичі. Іван Карпенко-Карий

Важко знайти ще одну таку родину, щоб такою ж мірою прислужилася розвиткові українського театру, як це зробила родина Тобілевичів. Із шести дітей четверо стали справжніми зірками української сцени, її корифеями.

Вони походили з родини збіднілого шляхтича Карпа Адамовича Тобілевича, що заробляв на життя, працюючи управителем панських маєтків. Кожен із братів взяв собі звучний псевдонім: Іван став Карпенком-Карим (від імені батька та прізвища улюбленого персонажа — Гната Карого з п’єси «Назар Стодоля»), Микола став відомим світові під прізвищем Садовський (це було дівоче прізвище їхньої матері, Євдокії Зіновіївни Садовської), Панас називався Саксаганським (від назви річки Саксагань, що протікала в рідних місцях Тобілевичів). Крім того, до славетної родини Тобілевичів належали й інші видатні театральні діячі: акторки Марія Садовська-Барілотті, що доводилася сестрою братам Тобілевичам, Софія Дітковська-Тобілевич — друга дружина Івана Карпенка-Карого, Марія Заньковецька, дружина Миколи Садовського, Лідія Квітка, що була першою дружиною Панаса Саксаганського.

Родина сильно вплинула на те, що Тобілевичі сформувались як творчі особистості. Як згадував пізніше Панас, саме від матері діти вперше почули про театр. Вона знала напам’ять усю «Наталку Полтавку», вміла надзвичайно цікаво проказувати окремі ролі та зображати різних дійових осіб. Власне під впливом Євдокії Зіновіївни, а пізніше і старшого брата Івана інші члени родини захопилися театральним мистецтвом.

Старший із братів, Іван Тобілевич, відомий як драматург і актор Іван Карпенко-Карий, народився 17 вересня 1845 року у селі Арсенівка Херсонської губернії. 1859 року він з відзнакою закінчив Бобринецьке повітове училище і розпочав кар’єру урядовця — спочатку писаря в канцелярії поліційного пристава міста Мала Виска, згодом канцелярського служителя та писаря в міській ратуші міста Бобринець, потім писаря Бобринецького повітового суду. 1865 р. юнак опинився в Єлисаветграді (нині Кіровограді), де служив у повітовому та міському поліцейському управлінні. В 1868-1869 рр. Іван Тобілевич виконував обов’язки секретаря міського поліційного управління в Херсоні.

1869 року він одружився з Надією Тарковською, з якою прожив щасливе, проте недовге подружнє життя (Надія померла від сухот 1881 року). Садибу, що заклав на землях, які дружина отримала у спадок, він назвав на її честь — хутір Надія.

У 1883 року за зв’язок з українськими революційними діячами Тобілевича звільнили зі служби і відправили під нагляд поліції у Новочеркаськ. На засланні Іван Карпович спочатку працював ковалем, а згодом відкрив власну палітурну майстерню. Там він познайомився з актрисою Софією Дітковською, що стала його другою дружиною. Згодом гласний нагляд поліції було замінено на негласний, а Тобілевичі змогли повернутися до рідних місць.

Паралельно з чиновницькою кар’єрою Івана Карповича активною була і його діяльність на театральній ниві. Ще в Єлисаветграді разом з Марком Кропивницьким він займався організацією вистав та брав участь у виставах аматорських театрів. Після звільнення з-під нагляду поліції Карпенко-Карий грав у трупі Михайла Старицького, а в 1888-1890 рр. був актором трупи свого брата Миколи Садовського. Вийшовши з цієї трупи разом з іще одним братом, Панасом Саксаганським, Іван Карпович стояв біля витоків чи не найкращого театрального колективу того часу — Товариства російсько-малоросійських артистів під керівництвом Панаса Саксаганського. На основі цієї організації виник «театр корифеїв».

2 вересня 1907 року Карпенко-Карий помер у Берліні, куди він виїхав на лікування ще 1906 року, а поховано його у с. Карлюжини на Кіровоградщині, біля хутора Надія.

Найбільшої слави Іван Карпенко-Карий здобув як драматург. Перші його твори з’явилися ще 1883 року в альманасі «Рада» під псевдонімом Гнат Карий було надруковано оповідання «Новобранець». На засланні створено і першу п’єсу — «Чабан» («Бурлака»), а також п’єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна». Протягом 1886-1887 років Карпенко-Карий опублікував п’єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля». Перший «Збірник драматичних творів» вийшов у Херсоні 1886 року.  Загалом же він був автором 18 п’єс, майже всі з яких увійшли до скарбниці українського театру. На відміну від попередників, він зміг подолати надмірний етнографізм та оперетову форму подачі матеріалу. Іван Франко справедливо зазначав, що Іван Карпенко-Карий «був одним із батьків новочасного українського театру, видатним артистом та ще й великим драматургом, рівного якому не має наша література та якому щодо ширини й багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, швидкої обсервації життя і ясного та широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, а й інших слов’янських народів».

Чималу популярність здобув Іван Карпович і як актор. Його акторський діапазон був широким — від яскравих комедійних ролей (Мартин Боруля, Терешко Сурма) до героїко-романтичних постатей (Назар Стодоля). І кожен образ він втілював дуже достовірно і психологічно точно, завдяки заглибленості в матеріал і природній щирості гри. У вуста одного зі своїх героїв Карпенко-Карий вкладає своє творче кредо: «Сцена ж — мій кумир, театр — священний храм для мене!.. У театрі грати повинні лише справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця і, кору льодяну байдужості на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра… Служить таким високим ідеалам любо! Щоб тільки певність мати, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний!»

  1. Підсумки уроку

Отож маємо феноменальний випадок в історії світової культури, коли, жертвуючи задля розпочатої справи маєтками, нехтуючи кар’єрою, здоров’ям, а деколи й свободою, театральні діячі зводили храм мистецтва. Ті, кого називають корифеями українського театру, маючи дворянське походження й неабиякі інтелектуальні здібності, могли б у славі й розкоші працювати артистами Імператорського театру. Та ці талановиті люди обрали шлях служіння рідному народові. Усупереч обставинам, ніхто з них не зрадив своїх ідеалів, незважаючи на злидні, переслідування й життєві випробування. «Театр корифеїв» став не просто першим українським театром, а й започаткував театральне мистецтво в Україні. А твори його відомих драматургів стали класикою, актуальною і в наш час. Одним із таких є, безперечно, й комедія Карпенка-Карого «Мартин Боруля», зі змістом якої ми познайомимось на наступних уроках.

  1. Домашнє завдання
  1. Читати с. 59- 69
  2. Прочитати комедію І.Карпенка-Карого «Мартин Боруля»
Завантажити: Розвиток драматургії і театру другої половини ХІХ століття. Представники «театру корифеїв» (10 клас. Українська література) + Презентація + Сертифікат (Розмір: 21.2 MB, Завантажень: 668)
Back to top button