Конспекти уроків української літератури 9 класУсі уроки української мови та літературиФайли

Марко Вовчок. Життєвий та творчий шлях (9 клас. Українська література) + Презентація

Автор: Дележа Альбіна Ярославівна

Навчальний заклад: гімназія № 290 м.Києва

 Тема: Марко Вовчок. Життєвий та творчий шлях

Мета: ознайомити учнів із окремими фактами творчого та життєвого шляху Марка Вовчка; сприяти створенню образу письменниці – талановитої виразниці трагічної долі українського народу, «кроткого пророка і обличителя жестоких людей неситих» (Т.Шевченко); пригадати, що таке реалізм як напрям літератури, які його ознаки;  розвивати навички активного слухання, виразного та художнього читання; виховувати інтерес до творчості Марка Вовчка, читацьку культуру дев’ятикласників.

Хід уроку

  1. Повідомлення теми та мети уроку

 «Фатальна жінка української літератури»,  «темний сфінкс», «Моцарт любовних історій», – так казали про неї сучасники. Постать цієї письменниці до сих пір оповита таємницями, проте беззаперечним залишається той факт, що наприкінці 50-х років ХІХ століття вона була єдиною в українській літературі жінкою-письменницею, хоч і «ховалась» за чоловічим псевдонімом. Шевченко називав її своєю донькою, а вона його – батьком. І саме сьогодні ми з вами познайомимось з життям і творчістю Марії Олександрівни Вілінської – Марком Вовчком, росіянкою за походженням, проте українкою у душі.

  1. Опрацювання навчального матеріалу

 Марія Олександрівна Вілінська народилася 10 грудня 1833 року в сім’ї збіднілих дворян Вілінських, дитинство провела в маєтку діда в селі Єкатеринінському. Коли Марії було 7 років, помер батько, відставний полковник. Не пройшло і двох років після його смерті, як матір, яка залишилася з трьома дітьми, вдруге вийшла заміж і

стала іменуватися в офіційних документах «московською міщанкою Дмитрієвою».

Цим необачним заміжжям вона накликала на свою сім’ю немало бід. Вітчим був п’яницею, «розгнузданий, грубий і відчайдушний гуляка-картяр» та нерідко бігав за дітьми з сокирою і лементом «зарубаю!». За короткий час він розорив маєток, який і до нього був далеко не в квітучому стані.

У 12 років Марія остаточно втратила рідний дім. Зібравши останні гроші, мати відвезла її до Харкова і віддала в приватний пансіон. Як не важко було звикати до пансіонних порядків – все ж таки Маші Вілінській було легше, ніж іншим. Її блискучі здібності до мов і гостра пам’ять позбавляли від безглуздого зубріння.

З пансіону Машу забрали п’ятнадцятирічною дівчиною і відвезли в Орел, до тітки і хрещеної матері Катерини Петрівни Мардовінової. Якою була в ті роки Маша, видно з опису, зробленого в майбутньому її сином Богданом: «Висока, статна, з прекрасною каштановою косою і ще прекраснішими сірими очима незвичайної глибини, вона відразу виділилася серед міських дівчат і, незважаючи на те, що у неї не було ніякого приданого і вона жила в будинку свого дядька як «бідна родичка», у неї не було недоліку в женихах».

На початку 1850 року у 16-річному віці Марія  відповіла рішучою відмовою багатому орловському жениху і оголосила про свої заручини з Опанасом Васильовичем Марковичем, який був старшим за нею майже на 12 років. З його прізвищем ви, безперечно знайомі, адже Маркович був збирачем і дослідником народної творчості та залишив помітний слід в історії української етнографії. За участь у Кирило-Мефодієвському товаристві у 1847 році він був засланий до Орла, де і відбулася через три роки його зустріч з Марією Вілінською.

Опанас Маркович захопив Марію Вілінську етнографією, залучив до української культури. Але найбільша його заслуга в тому, що він підтримав і заохотив перші літературні спроби талановитої російської жінки. Хто знає, як склалася б літературна доля письменниці, та і взагалі чи стала б вона письменницею, якби обставини не привели її разом з Марковичем до України.

Вони одружилися в середині січня 1850 року і відразу виїхали на батьківщину Опанаса Васильовича. Марковичі роз’їжджали українськими містами і селами, записували пісні і прислів’я. І всюди вони бачили безсоромне панство і безмежне горе кріпаків.

За час цієї першої мандрівки Україною Марія Олександрівна полюбила на все життя українську природу, познайомилася з народним побутом, відчула красу української народної поезії, запам’ятала багато пісень, ще більше захопилася етнографічними інтересами чоловіка, які тепер стали по-справжньому і її власними.

У жовтні 1853 року у Марковичів народився син Богдан. На той час вони жили на Курінівці – передмісті Києва, яка нічим не відрізнялася тоді від звичайного українського села. Саме тут Марія Олександрівна досконало оволоділа народною українською мовою. Допомогли їй у цьому не лише дивовижні здібності до засвоєння живої мови, але й уміння зближуватися з простими людьми. Київський період мав вирішальне значення в підготовці молоденької «пані Марковичевої» до літературної діяльності. В ті роки вона почала складати словник живої української мови, над яким працювала все життя, поповнюючи його все новими і новими записами.

У серпні 1855 року Опанас Васильович отримав призначення на посаду «молодшого вчителя географії в Немирівську гімназію». Сім’я переїхала до Немирова. Саме тут і розпочався початок її літературної діяльності. Протягом двох наступних років вона написала одинадцять оповідань із життя українського селянства і за порадою чоловіка надіслала їх у Петербург Пантелеймонові Кулішеві, який саме збирав матеріали для третього тому «Записки о Южной Руси» і готувався відкрити українську друкарню. Куліш опублікував їх окремою книгою «Народні оповідання Марка Вовчка» 1857 року. Пізніше він так передав свої враження від творів: «У числі матеріалів, доставлених мені з різних кінців Малоросії, хтось, що назвав себе Марком Вовчком, прислав один зошит. Зошит лежить у мене на столі тиждень, другий. Нарешті я спромігся і почав читати. Читаю і очам своїм не вірю: у мене в руках чистий, непорочний, повний свіжості художній твір!»

Існує декілька версій походження псевдоніма письменниці, за однією із них, його автором і став Куліш: «Марка Вовчка вигадав я по созвучному слову Марковичка, та й не помилився, приложивши такий псевдонім…», – писав Куліш у листі до Огоновського. Псевдонім був потрібен для маскування жіночої статі письменниці  у тоді ще не звиклому до письменниць-жінок читацькому середовищі, а також – для скорочення відстані поміж автором-дворянином  і читачем «з народу», для ілюзії «народного сказу» «із перших вуст». У Богдана Марковича, сина Марії, щоправда була інша версія походження псевдоніму: легендарний предок роду Марковичів, козак Марко на прізвисько Вовчок. Марковичі вигадали це псевдо разом, самі – Куліш тільки допоміг з виданням книжки, яка мала розголос і успіх. А вже потім, коли це ім’я стало впізнаваним брендом, Марія його ледь терпіла, але продовжувала використовувати.

До речі, Пантелеймон Куліш, випускаючи в Петербурзі у світ підготовані ним «Народні оповідання» Марка Вовчка, один з перших примірників надіслав Тарасу Шевченку до Нижнього Новгорода. Не одержавши обіцяної книги, Шевченко двічі перепитував Куліша – де вона. Кулішу довелось послати другий примірник у лютому 1858 року.  Уже 18 лютого 1858 року Шевченко записав до свого «Журналу»: «Яке піднесено прекрасне створіння ця жінка! Необхідно буде їй написати листа і дякувати за доставлену радість читанням її натхненної книги».

У березні 1858 року великий повернувся до Петербурга. Поява в Україні молодої талановитої письменниці, близької йому по духу і напряму, вселяла в поета нові надії. Шевченко був зачарований її оповіданнями, в яких бачив непідроблену народність, і не переставав захоплюватися її мовою.

А Марко Вовчок у цей час перебувала з сім’єю в глухому провінційному Немирові, де їй було тісно й задушливо. Із Петербурга вона отримувала листи від своїх шанувальників із запрошеннями переїхати до Петербурга. Найбільший поціновувач її таланту Тарас Шевченко влаштував складщину і надіслав їй «від усієї громади» дорогий подарунок – золотий браслет. Та найдорожчим дарунком для неї став вірш «Сон», який великий поет написав під враженням «Народних оповідань» і присвятив їй – своїй названій доньці.

Марко Вовчок вже зайняла своє місце на літературному Олімпі. Її життєве покликання остаточно визначилося. Неможливість підтримувати зв’язки з редакціями, відсутність інтелектуального середовища – все це примушувало поспішати з від’їздом.  Марко Вовчок їхала назустріч своїй славі. Та чи думала вона, яке її чекає сумне життя?

У 1859 році Вовчок переїздить до Петербурга разом із своїм чоловіком Опанасом Маркевичем. Другого дня після приїзду відбулася довгоочікувана зустріч з Шевченком. Історія не зберегла свідчень про цю першу зустріч Тараса Григоровича з молодою письменницею. Відомо тільки, що дата першої зустрічі так запала поету в душу, що вона позначена в присвяченні «Кобзаря»: «Марку Вовчкові на пам’ять 24 січня 1859 року». А на подарунковому екземплярі того ж видання поет написав: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко».

У Петербурзі Вовчок потрапляє в коло українських письменників та культурних діячів, зокрема колишніх кирило-мефодіївських побратимів Маркевича Василя Білозерського, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша та Тараса Шевченка. По-дружньому прийняла співвітчизницю громада і російських літераторів, зокрема Іван Тургенєв, Микола Некрасов, Олексій Плещеєв та інші. З листа Тургенєва можемо навіть дещо про неї довідатись: «Пані Маркович вельми чудова, оригінальна і самородна натура (їй років 25); днями мені прочитали її досить велику повість під назвою «Інститутка», від якої я прийшов у повний захват: такої свіжості і сили ще, здається, не було! І все це росте саме із землі, як дерево!»

Важливою подією петербурзького життя Марка Вовчка була участь Тургенєва в підготовці російського видання «Українських народних оповідань». Іван Сергійович так ретельно відредагував авторські переклади, що погодився поставити своє ім’я як перекладача. Він написав і вступне слово: «Українська публіка давно вже познайомилася з «Народними оповіданнями» Марка Вовчка, і це ім’я стало дорогим, домашнім для всіх його співвітчизників. Відчувалася потреба зробити його таким же і для російського читача».

Вихід книги Марка Вовчка «Народні оповідання» російською мовою стало справжньою сенсацією в Росії. Автор невеликої книжки був негайно піднесений на Олімп, зведений в ранг першорозрядних письменників. Пізніше навколо її творчості розгоралися запеклі суперечки, зав’язувалися літературні бої. Але першою реакцією було захоплення, змішане із здивуванням: автором цих чудових творів виявилася молода жінка!

Це було лише початком. Пройшло декілька років – і оповідання Марка Вовчка завоювали популярність у всіх слов’янських країнах. Небагато літераторів одержували таке швидке й одностайне визнання! Та все ж життєвий шлях Марка Вовчка не був устелений трояндами. Перший успіх і популярність молодої письменниці були надзвичайними, а потім з огляду на багато причин обстановка різко змінилася: їй доводилося співпрацювати в другорядних газетах і журналах, братися за випадкові літературні замовлення, друкуватися анонімно і під іншими псевдонімами, роками проживати за кордоном, на багато місяців відриватися від оригінальної творчості заради перекладацької роботи.

Як відомо,  саме Пантелеймонові Кулішеві судилося ввести Марію Маркович в літературу, а ще – першим з видатних адораторів цієї загадкової жінки закохатися в неї. Звісно, першим опісля чоловіка Опанаса Марковича. Захопившись «Народними оповіданнями», Куліш став їх редактором і видавцем, і неймовірно радів її приїздові до Петербурга: «Тепер Марко Вовчок коло мене… Він мені сизим голубом гуде і соловейком співає. Він мене з великої туги визволяє. Він мене на світі задержує…». Проте ці теплі слова згодом змінюються іншими: «Її легковажність і зрадливість загубили мене. Життя мені обридло…».

У 1859 році Марковичі поїхали за кордон, але скоро, через подружню зраду Марії, Опанас повернувся звідти сам. Марія Вілінська і Пантелейлон Куліш домовилися про спільне життя за кордоном. Куліш, залишаючи дружину, поїхав за нею, проте  одразу ж повернувся. Застав її у Берліні з Тургенєвим. 30 років ображений коханець виливав гори бруду й непристойностей на звабливу Марка Вовчка.

Та вже невдовзі й той же Тургенєв пише Марку Вовчку «свирепые письма», і він читає їй нотації, застерігає, попереджає», й врешті-решт розводить руками: «Ви не без хитрощів, як самі знаєте… Ви химерна істота, й вас розібрати дуже важко»

Під час перебування в 1859—1867 роках за кордоном Російської імперії (Франція, Німеччина, Швейцарія, Італія) Марко Вовчок писала оповідання та казки французькою мовою, друкуючи їх в паризькому «Журналі виховання й розваги», займалася перекладацькою діяльністю.

Повернувшись до Петербурга у 1867 році, Вовчок писала російською, переклала багато творів з французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема, 15 романів Жюля Верна. Виступала Марко Вовчок і як критик, і як редакторка петербурзького журналу «Переклади кращих іноземних письменників». До участі в журналі, до речі, вона залучила багатьох жінок-перекладачок із провінції, відстоюючи рівні права жінок з чоловіками.

У 1878 році  Марко Вовчок вдруге виходить заміж за значно молодшого за неї Михайла Лобача-Жученка, відтак протягом наступних 30 років мешкає в місцях служби чоловіка у різних місцевостях Російської імперії. Згодом сім’я Лобач-Жученків оселилась у російському місті Нальчик Терської області й прожили там аж до самої смерті Марії Лобач-Жученко. Померла письменниця на 74 році життя 28 липня 1907 року.

У кінці свого життєвого шляху Марко Вовчок записала у  щоденнику: «Я прожила весь свій вік, йдучи по одній дорозі і не звертаючи убік. У мене могли бути помилки і слабкості, як у більшості людей, але в головному я ніколи не заплямувала себе відступництвом». Вона завжди залишалася тим «кротким пророком», про якого з такою любов’ю сказав великий Кобзар у проникливій елегії «Марку Вовчку. На пам’ять. 24 січня 1859 року».

  1. Виразне читання учнями елегії Т.Шевченка «Марку Вовчку»

Недавно я поза Уралом
Блукав і Господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало;
І виблагав. Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей неситих. Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене, і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите,
Голоднеє. І оживу,
І думу вольную на волю
Із домовини воззову.
І думу вольную… О доле!
Пророче наш! Моя ти доне!
Твоєю думу назову.

  1. Творча спадщина Марка Вовчка

Спадщина Марка Вовчка налічує дві книги «Народних оповідань», романи й повісті: «Інститутка», «Кармелюк» (казка), «Три долі», «Маруся», «Гайдамаки», художні нариси «Листи з Парижа», твори російською мовою, переклади творів французької, німецької, англійської, польської літератур, критична стаття «Мрачные картины». За тематикою творчість письменниці різноманітна, але провідною темою є життя селян — непримиренність між кріпосниками та поневоленим народом, трагізм його становища, непереборне прагнення до визволення. Характерною особливістю цих творів є оповідь від першої особи. Оповідачі — найчастіше дівчата й жінки — розказували про випадки з власного

життя чи близьких їй людей, а тому сприймаються читачами як живі свідки, конкретні представники тогочасного суспільства. Ось такою була Марко Вовчок — видатна письменниця, авторка високоталановитих, правдивих творів із життя простого люду, зокрема покріпаченого селянства, виразниця їхніх дум і прагнень, борець за волю і людські права.

Для нас твори письменниці є джерелом не тільки естетичної насолоди, а й глибшого пізнання однієї з темних сторінок нашої історії, написані у дусі реалізму.

  1. Бесіда за питаннями
  • Пригадайте, що таке реалізм як напрям літератури?
  • Які його особливості?
  • Твори кого з письменників були написані у дусі реалізму?

А як саме відображаються ці риси у творах Марка Вовчка ви дізнаєтесь на наступних уроках, прочитавши повість Марії  Олександрівни «Інститутка».

  1. Підсумки уроку
  1. Домашнє завдання

Прочитати повість Марка Вовчка «Інститутка»

Завантажити: Марко Вовчок. Життєвий та творчий шлях (9 клас. Українська література) + Презентація + Сертифікат (Розмір: 16.5 MB, Завантажень: 14)
Back to top button