Головне

Юрко Тютюник: від садівника до отамана

Юрко Тютюник: від садівника до отамана
Юрко Тютюник: від садівника до отамана
Ця постать посідає особливе місце серед українських воєначальників періоду громадянської війни. Драматичний, воістину хресний шлях пройшла винятково мужня і вольова людина, на ім’я якої на довгі десятиліття було накладене табу. Послідовний поборник незалежності України, обдарований військовий діяч, він за два роки із садівника (учня видатного вченого-селекціонера Симиренка) перетворився на заступника командувача військ Української Народної Республіки.

Життя готувало Юрію суто мирну професію, далеку від грізних воєнних баталій. До речі, за материнською лінією він був онуком сестри Тараса Шевченка — Ярини. Здобувши вищу гуманітарну освіту, захоплювався історією, українською філософією, садівництвом та бджільництвом.Але почалася Перша світова війна, і хлопець, закінчивши військове училище, опинився на фронті. Буремний 1917 рік поручик Юрій Тютюнник зустрів на посаді ад’ютанта командувача Сімферопольського гарнізону. Як військовий Юрій чудово розумів, що боротьба за незалежність України буде успішною лише за умови створення боєздатних національних збройних сил. Тому, маючи великий вплив на командувача гарнізону, Тютюнник у березні 1917 року організував у Криму з українців полк імені Дорошенка. Цей підрозділ він представляв у Києві на Всеукраїнському військовому з’їзді, делегати якого ввели Тютюнника до складу Центральної Ради.Оцінивши енергійну діяльність молодого поручика (яка вже принесла йому популярність), керівництво УЦР направило його на рідну Звенигородщину (народився Юрій у селі Будище Звенигородського повіту Київської губернії 20 квітня 1891 року) для формування із повсталих селян полків Вільного козацтва. Тут і зустрів Юрій Жовтневу революцію. Він і його козаки (Тютюнник був обраний отаманом Звенигородського коша) виступили на захист Центральної Ради, яка засудила збройне повстання у Петрограді й незабаром опинилася у стані війни з більшовиками.

Командирський талант Юрія вперше розкрився у лютому 1918 року, коли війська Червоної армії почали встановлювати радянську владу на Україні. Під керівництвом Тютюнника Звенигородський кіш Вільного козацтва примусив капітулювати кілька червоних підрозділів і ледь не захопив у полон командувача 58-ї армії Михайла Муравйова (колишнього підполковника царської жандармерії).Загрозу з Півночі було ліквідовано. Але невдовзі виникла небезпека із Заходу: на Україну посунули кайзерівські дивізії. Справа в тому, що Центральна Рада підписала з німцями договір: в обмін на український хліб іноземці погодилися допомогти УЦР в боротьбі з більшовиками. Але Юрій Тютюнник розумів ситуацію правильно: на Україну йде армія німецько-австрійських загарбників. Він, ні краплі не вагаючись, почав боротьбу проти них.

Для масового виступу треба було добряче озброїти вільне козацтво. Тютюнник удав, що лояльно ставиться до німців, і домігся від Центральної Ради розпорядження про призначення його керівником мобілізації на одній із ділянок Південно-Західного фронту. До його обов’язків входила конфіскація зброї у колишніх солдатів та офіцерів царської армії. За місяць під його контролем опинилося близько 10 тисяч гвинтівок і револьверів, які таємно розподілялися між повсталими селянами Звенигородського, Таращанського та Уманського повітів.

У червні 1918 року під проводом Юрія Тютюнника розгорнулося велике Звенигородсько-Таращанське повстання. Близько двох місяців тривала запекла боротьба, в ході якої було вбито і поранено майже шість тисяч окупантів.Коли ж у грудні 1918 року до влади прийшла Директорія, Юрій побачив загрозу нового поневолення України — тепер уже Антантою. Він вирішує їхати на Південь і стати під прапор колишнього штабс-капітана царської армії, отамана Матвія Григор’єва (справжнє прізвище Никифор Серветник), який громив полки Антанти. Юрій очолює у нього штаб. Під командуванням Григор’єва і Тютюнника 23 тисячі бійців, які мали на озброєнні 52 гармати і 20 панцерних потягів, звільнили від іноземних інтервентів Миколаїв, Херсон та Одесу.Узимку 1919 року Григор’єв і Тютюнник перейшли на бік Червоної армії. Однак політика більшовицького керівництва (комуни, продрозверстка, насильницьке насаджування в українських селах радгоспів) викликала невдоволення серед селян, які складали військо партизанів Херсонщини і Таврії. Гаслом повстанців стало: «Влада Радам на Україні без комуністів!» Однак уже в травні 1919 року червоні завдали поразки григор’євським формуванням. (У липні Григор’єва застрелили під час зустрічі з Нестором Махном.)

Із залишками загонів Юрій Тютюнник прорвався під Жмеринку, де тоді перебувала ставка Головного отамана військ УНР Симона Петлюри. Поява в штабі молодого, але вже відомого воєначальника була позитивно сприйнята Головним отаманом, тим більше, що Юрій приєднався до нього з 4-тисячною боївкою. 28-річний Юрко Тютюнник став спочатку командиром бригади, а потім — комдивом. Відповідно отримав військові звання: спочатку полковника, затим — генерал-хорунжого армії УНР.

У другій половині 1919 року загальна військово-політична ситуація була сприятливою для Петлюри: його вороги — білогвардійці й червоні — виснажували одне одного у кривавій боротьбі. 6 грудня Головний отаман віддав наказ військам УНР виступати з району Любара (Житомирщина). Командувачем усіх сил було призначено генерала Івана Омеляновича-Павленка, а його заступником — генерала Юрія Тютюнника.Одночасно він був командиром Київської дивізії, що подолала сотні кілометрів, знищуючи ворогів української державності, оволоділа Балтою, Вапняркою і Черкасами. 16 грудня зі своєю дивізією Тютюнник розгромив велике угруповання білогвардійців у районі Жашкова, захопивши чимало трофеїв.Незабаром на допомогу Петлюрі прийшла польська армія Юзефа Пілсудського, і спільними зусиллями 7 травня 1920 року було взято Київ. Але радість перемоги тривала недовго. Восени Червона армія розгорнула масований контрнаступ, який вдалося зупинити лише під Варшавою і Львовом. 21 листопада Юрій Тютюнник перейшов зі своїми бійцями річку Збруч — тогочасний українсько-польський кордон.

Але він не відмовився від подальшої боротьби і взявся за підготовку нового збройного повстання в Україні. Його агенти створили на території радянської республіки підпільну організацію — Вищу військову раду, на слід якої натрапили співробітники ГПУ. Замість того щоб арештувати підпільників, чекісти увійшли до складу Ради і фактично взяли керівництво нею у свої руки. Згодом послали одного з очільників організації (особистого знайомого Тютюнника) з дорученням схилити Юрія до співпраці і заманити до України. Генерал вагався, та потім згодився. Перепливши в умовленому пункті Дністер, він не встиг ступити й кілька кроків рідною землею, як був схоплений.

Сьогодні можна лише гадати, що змусило колишнього отамана, донедавна незламного генерал-хорунжого Юрія Тютюнника звернутися до наркома освіти УРСР Володимира Затонського з клопотанням про помилування. Може, та обставина, що НЕП нормалізував господарське життя (це була середина 1923 року), і злиденність «військового комунізму» відійшла в минуле? Окрім того, більшовики запровадили тоді політику українізації, яку деякі наші дослідники не без підстав вважають золотим віком вітчизняної культури…Прохання було задоволене. З-за кордону привезли хвору дружину Юрія і його дітей.Тютюнника призначили викладачем стратегії і тактики Харківської школи червоних командирів. Всебічно обдарований, колишній соратник Головного отамана пише мемуари (у 1924 році виходять його спогади «З поляками проти України»), кіносценарії. Він навіть знімається у художніх кінофільмах. У стрічці «ПКП» («Пілсудський купив Петлюру») грав самого себе. Був також одним із сценаристів фільму Олександра Довженка «Звенигора».

Але настав 1929-й — рік завершення НЕПу, початку суцільної колективізації та репресій. Насильство над селянами, яке чинила радянська влада, викликало у Юрія Тютюнника спротив. В одній із бесід він висловив думку, що країні загрожує встановлення фашистської диктатури…Ці слова стали відомі ГПУ. Тютюнника заарештували і відвезли до сумнозвісної Бутирської тюрми. З нині розсекречених матеріалів його кримінальної справи відомо, що навіть під найжорстокішими тортурами він не обмовив жодної людини, пов’язаної з ним спільними інтересами.20 жовтня 1930 року без суду, за рішенням колегії ОГПУ, Юрія Тютюнника розстріляли. Він був офіційно реабілітований 27 листопада 1997 року.

Джерело: gazetavv.com

Back to top button