Інклюзія у навчальному просторі — одна із найважливіших складових НУШ. Проєкт “Дружня школа” дає підказки, як пояснити дітям, що таке інклюзія і які основні правила поведінки потрібно засвоїти.
Що це таке?
Найчастіше слово “інклюзія” ми чуємо, коли мова йде про людей з інвалідністю. Та це лиш частина явища. Інклюзія — це про всіх дітей, яким потрібна тимчасова чи постійна підтримка в освіті та допомога у повсякденному житті. Під це поняття підпадають як учні з інвалідністю, так і діти, які належать до будь-якої вразливої частини населення — переселенці, біженці, нацменшини.
Важливо розрізняти поняття інтеграції та інклюзії. Перше — це коли у загальноосвітній школі створюють умови для навчання дітей з особливими освітніми потребами. Друге — це підхід, при якому кожен учень, не залежно від його здібностей і особливостей, є рівноцінним і важливим членом команди.
Пояснювати дітям основні принципи інклюзії варто із твердження “ми всі різні але всі рівні”. Саме принципи рівноправності, справедливого розподілу обов’язків та відповідальності допоможуть закласти фундамент здорових відносин у класі.
Вправи:
- Для кращого розвитку емпатії можна запропонувати дітям гру “Як почувається однокласник”. Якщо дитина має проблеми з координацією рухів, нехай школярі напишуть маленьке есе рукою, яку зазвичай не використовують для письма (правші — лівою, лівші — правою). Якщо дитина не розмовляє через аутизм, то інші мають спробувати донести свою думку без використання усного мовлення. Важливо, щоб гра проходила в тоні толерантності, розуміння і прийняття особливостей, а не перетворилась на насмішку над відмінними рисами.
- Проведіть гру “Різне об’єднує”. Нехай кожна дитина визначить у собі щось, що її відрізняє від інших. Кожен по черзі називає свою відмінність — наприклад, колір очей. Той, хто має такий самий колір — піднімає руку. Мета — показати, що кожен має в собі якусь особливість, але це не відділяє його від інших.
Другий важливий момент — правила поведінки. Дуже важливо пояснити дітям, коли і як саме потрібно допомогти однокласнику, які слова можна використовувати при спілкуванні.
Діти мають зрозуміти, що те, що їм може здаватись боротьбою і подоланням перешкод, насправді може бути добре налагодженим звичним процесом. Тобто не потрібно відразу бігти і робити все замість людини з інвалідністю. Можна запропонувати свою допомогу в разі потреби або дочекатись прохання про це. Не потрібно ображатись, якщо у відповідь на запропоновану послугу дитина отримає відмову. Те, що в людини є якась форма інвалідності, не означає, що її потрібно постійно опікати — за потреби вона сама попросить про допомогу.
Не забуваємо про спілкування — нагадайте дітям коректні форми означення стану людини: “людина з інвалідністю”, “людина з ДЦП”, “незряча”. Табу на слова “хворий”, “каліка”, “неповноцінний”, “з вадами”.
Щоб краще розібратись, що можна робити в конкретних випадках, скористайтесь гідом від Міжнародного благодійного фонду “Волонтерське об’єднання “Крила”.
Як говорити з дітьми про інклюзію радить дитячий психолог Степан Липовецький:
“Розповідати дітям про інклюзію можна дуже багато, але найдієвіший метод — це залучити дитину з інвалідністю до загальної справи на рівних умовах. Тут я дотримуюсь концепції Виготського про інтегральну функцію безпосереднього спілкування. Якщо простіше — покажіть дітям напрямок і дайте можливість іти самим, а дорогою вони самі розберуть, як правильно.
Ми можемо придумати яку завгодно геніальну вступну промову про інклюзію, але коли в класі з’явиться дитина з інвалідністю, однокласники все одно реагуватимуть по-своєму. Комусь буде шкода новачка і вони сторонитимуться його. Діти із заниженою самооцінкою пробуватимуть самоствердитись за рахунок “інакшого”. Робота над сприйняттям і толерантністю до відмінностей є тривалим і часто нелегким процесом. Також тривалі виховні години про інклюзію можуть спрацювати навпаки — чим більше педагог буде наголошувати на проблемах дитини, тим більше вирізнятиме її в колективі.
Моя порада: говоримо, що всі особливі і тому всі рівні. У кожного свої потреби і проблеми, в когось їх більше, в когось менше — і це нормально. Допомагати один одному долати труднощі — це основа гарної команди. Далі працюємо над розвитком емпатії, толерантності, вміннями будувати комунікацію і взаємодіяти з іншими людьми.”
Тетяна Павліченко, журналістка проєкту “Дружня школа”
Цей матеріал створений за фінансової підтримки Європейського Союзу та Міністерства закордонних справ Фінляндії. Висловлені в цьому матеріалі думки жодним чином не відображають офіційний погляд Європейського Союзу чи Міністерства закордонних справ Фінляндії.
