день вчителя сценарій смішний, жартівливий сценарій до дня вчителя, сценарій до дня вчителя для старшокласників, оригінальний сценарій до дня вчителя, сценарій до дня вчителя 2018

Проблема дослідження боротьби ОУН-УПА на Східно-Українських землях

Володимир Косик, професор Львівського Національного університету і Українського Вільного Університету в Мюнхені

Володимир Косик, професор Львівського Національного університету і Українського Вільного Університету в Мюнхені

Боротьба ОУН і УПА на східно-українських землях потребує окремого дослідження з різних причин. Найголовнішою з них є те, що звичайно говориться, що ОУН і УПА діяли лише на західних землях України. З другого боку, правдою є, що діяльність цих двох формацій на східних землях припинилася скорше ніж на західних. Але коли і серед яких обставин? Та й взагалі, які були її розміри під час воєнних років і пізніше?

Термін “східно-українські землі” уживаємо тут у розумінні тих територій України, які не називаються західними землями, тобто які до вересня 1939 року знаходилися під радянською окупацією.

Дослідження боротьби на східно-українських землях мусить спиратися в першу чергу на документи. Спомини залишаються допоміжним джерелом. Як відомо, проникання і розвиток ОУН під проводом Степана Бандери на східно-українських землях розпочалися із німецькою агресією проти Радяського Союзу, тобто з приходом на ці території членів похідних груп цієї організації. Це відноситься також і до ОУН під проводом Андрія Мельника, про яку ми скажемо пізніше.

Боротьбу ОУН-УПА на цих територіях треба поділити в основному на два періоди: період німецької окупації і період радянської окупації. Для першого періоду першорядним джерелом дослідів залишаються німецькі звідомлення про боротьбу проти ОУН німецьких поліційних чинників[1] та українські документи[2], як також у певній мірі спомини учасників Похідних груп[3]. Дослідження другого періоду повинно спиратися на радянські архівні матеріали, які, однак, ще не всі доступні.

У цій доповіді немає можливостей зробити повний огляд цієї боротьби. Обмежуючися до загального огляду, все ж таки постараємося розглянути деякі її окремі аспекти.

Таємно створені напередодні війни похідні групи ОУН Бандери, які були підготовлені на українській території на захід від радянсько-німецького кордону, поступово проникали на територію України слідом за німецькою армією. У них налічувалося приблизно від 3 000 до 5 000 чоловік, розділених на три великі групи, а саме: група І, або Північна група, завданням якої було добитися до Києва, група II, або Середня група, із завданням добратися до Харкова, і група III, або Південна група, метою якої була Південня Україна разом із Кримом.

Існують, щоправда, різні думки щодо числа членів цих груп. На основі архівних матеріялів ОУН, Л. Шанковський подає, що Північна група налічувала 2 500 членів, Середня 1 500, а Південна 850[4]. Але ці групи зазнавали великих втрат і тому були постійно поповнювані. При тому треба підкреслити, що членами цих груп були не лише молоді хлопці родом з західних земель України, але також люди зі східних земель. У вересні 1941 року, як про це пише Зиновій Матла, Південня похідна група налічувала 1 000 людей[5].

Керівником Північної групи був Микола Климишин, а після його арештування у вересні 1941 року, Дмитро Мирон-Орлик. Після вбивства німцями Д. Мирона-Орлика в липні 1942 року, групою керував Панько Сак-Могила. Керівником Середньої групи був Микола Лемик-Сенишин. Л. Шанковський не подає, хто був керівником Південної групи, а один з її керівних членів, Зиновій Матла, подає лише ініціяли М.Р., бо цей керівний член ОУН жив після війни в Україні. Тепер відомо, що провідником Південної групи був Семчишин Тиміш. Третя група мала чи не найбільші успіхи в діяльності на східно-українських землях.

Згідно зі звітом Т. Семчишина із 9 липня 1941 року, його група під час виходу із Засяння мала 286 осіб, поділених на 29 похідних роїв чи підгруп. Кожна підгрупа мала від 4 до 12 осіб[6]. До першої підгрупи належали Симчишин Тиміш, Матла Зенон, Почабський Ярослав, Павлишин Методій, Рішко Петро, Реґей Василь, Мітрінґа Іван, Потроник Тетяна, Яцишин Антін. Мітрінґа перейшов потім до Північної групи.

Метою похідних груп було організувати українське населення, переводити віча і маніфестації, створювати міліцію і місцеве управління, заки прийде цивільна німецька влада, іншими словами, брати владу в українські руки. Німці на початку не могли розібратися, що роблять ці молоді українці, проникаючи в тилову зону німецької армії. Але поліційні органи отримували Інформації про рух похідних груп. Наприклад, 12 серпня 1941 року, в Кракові, німці вже знали, що одна з похідних підгруп одержала завдання проникнути до Києва і створити там, як у Львові, український національний уряд[7].

Німці констатували, що діяльність ОУН Бандери проходила “за добре продуманим пляном”. Діючи або явно, або в підпіллі, рух Бандери вийшов поза межі Галичини і Волині і почав діяти на східно-українських землях. Вже 14 серпня німецькі органи безпеки зазначали, що групи ОУН Бандери інтенсивно розширюють свою діяльність у користь”незалежної і соборної Української держави” в районах Житомира, Бердичева, Вінниці, а також Умані й Могилева Подільського. Тон пропаганди цієї організації, згідно з німецьким звідомленням, ставав все більше антинімецьким[8].

Німці уважали, що понад двадцять років російсько-радянського панування на території підрадянської України, радянська політика “інтернаціонального” виховання, русифікації, репресій, знищення будь-якого національного руху, призвели до зникнення національної свідомості серед українського населення. Вони були переконані, що в підрадянській Україні українці не думають політичне і серед них немає зовсім думки про національну незалежність.

Німецькі кола були задоволені, що Галичину відділено від Райхскомісаріяту Україна і уважали, що з причин “політичної безпеки”, кордон між двома частинами України повинен повністю бути закритий[9], з метою перешкодити, щоб український націоналізм не ширився на схід від колишнього польсько-радянського кордону. Однак численні німецькі донесення говорили, що населення східних земель з радістю зустрічає цих молодих українців з заходу, з Генеральної Губернії, і зразу приймає ідеї незалежності України. Німецька влада вирішила безжально переслідувати членів ОУН з Галичини і повертати їх до Львова або віддавати в руки СД (служби безпеки, до якої належало ґестапо)[10].

Згідно з німецькими звідомленнями, німці уважали, що члени руху Бандери “становлять на російських територіях небезпеку для відбудови” цих районів, вони сіють неспокій, підривають авторитет вермахту[11]. У наслідок цієї ворожої діяльності, СД вирішило: “Як тільки ситуація в Україні буде певною мірою стабілізована, всі західні українці повинні бути видворені, оскільки їхню діяльність треба розглядати як шкідливу з кожної точки погляду”. Один із звітів підкреслював, що “на Східній Україні пропаганду розгортають тільки більшовики і групи Бандери”[12].

Вже на початку серпня 1941 року командуючі німецьких армій одержали наказ арештовувати всіх “українських політичних агітаторів” , “в першу чергу пропагандистів групи Бандери”, діяльність яких “сіяла неспокій серед населення”, і доставити їх до Львова[13]. Наказ цей був повторений у вересні 1941 року.

Аналізуючи проникання ОУН на східно-українські землі треба завжди мати на увазі, що від січня 1940 року під трьома буквами ОУН діяло дві окремі політичні організації, які мали свої окремі проводи, іншу тактику і стратегію, і які себе взаїмно поборювали. ОУН під проводом полк. А. Мельника також приготовилася до “походу на схід”, її групи були, однак, мало численні. При тому не треба забувати, що під час німецької окупації ОУН Мельника діяла майже легально, за вийнятком деяких клітин, зокрема в Києві, Харкові і деяких інших осередках України, які від січня 1942 року перейшли на нелегальну діяльність. Тільки в таких випадках їхні члени були переслідувані окупаційними властями.

До нашої теми не входить питання діяльності ОУН Мельника, яке потребувало б окремого дослідження. Про репресії супроти неї під час німецької окупації буде мова лише на основі німецьких джерел. Ця організація також понесла втрати під час німецької окупації. Але розмах її діяльности був менший та інший.

У вересні 1941 р., коротко після вбивства двох керівників ОУН Мельника, О. Сеника і М. Сціборського (з усією правдоподібністю радянським агентом), на вимогу керівних людей ОУН Мельника і певних українських кіл у Кракові, німці перевели перші масові арешти членів ОУН Бандери в Україні. Тоді був арештований М. Климишин, провідник Північної групи ОУН Бандери, і після ув’язнення, депортований до Аушвіцу.

Арештувавши велике число членів ОУН Бандери, німці думали, що рух Бандери був ліквідований. Однак він набирав щораз то більшої сили. Німці не брали до уваги того, що на заміну арештованих зразу ставали в ряди революційного націоналізму східні українці.

Тому в німецьких звідомленнях занотовано, що вплив ОУН Бандери постійно зростав. До цього руху приставали, між іншим, колишні члени СВУ. Про це говорять німецькі документи (наприклад, у Городищі, Черкаської області[14], як також спомини членів похідних груп (наприклад, в Кіровоградській, Одеській і Вінницькій областях[15].

На початку листопада 1941 року німці відзначали, що пропаганда ОУН Бандери настільки впливає на населення різних місцевостей, що зменшується запал до праці і появляється велике незадоволення. Тому вирішено наказати всім постам німецької поліції якомога скорше покласти край цій діяльності[16]. Якраз у цей час німці вже знали, що рух Бандери готує збройне повстання і СД видало наказ постам СД в Києві, Миколаєві, Дніпропетровську, Рівному, Житомирі і Вінниці арештувати членів ОУН і таємно страчувати без суду[17].

Мабуть на початку грудня 1941 р. СД арештувало чотирьох членів ОУН-Б в районі Житомира. Арештований Семен Марчук, голова правдоподібно обласного проводу ОУН, зізнав, що члени ОУН отримали доручення відшукати в лісах зброю і боєприпаси, залишені радянською армією, та переносити їх у сховки. У відповідний момент будуть сформовані групи партизанів, щоб боротися проти німців[18].

У німецькому донесенні за 31 грудня 1941 року сказано, що у ході розслідувань і боротьби проти рухів опору, айнзацгрупи СП і СД (поліції безпеки і служби безпеки) встановили, що “крім групи Бандери, на Україні не існує жодної організації опору, яка була б здатна становити серйозну небезпеку”[19]. На початку січня 1942 року німецькі органи безпеки почали висловлювати занепокоєння зміною позиції досі поміркованої організації Мельника, чи точніше – деяких її клітин у Райхкомісаріяті Україна. Вони занотували зближення ОУН-М і ОУН-Б в Києві і Миколаєві[20]. В січні вони вже знали, що група членів ОУН-М у Києві перейшла до підпільної діяльності і в лютому арештували Олену Телігу, Івана Рогача та інших, їх розстріляно декілька днів пізніше.

На початку лютого СД перехопило нові важливі документи ОУН Бандери і остаточно прийшло до висновку, що”залишається тільки єдиний шлях – повне знищення цього руху” [21]. Згідно з німецькими документами, між 10 і 13 березня 1942 року в Житомирі арештовано дванадцять членів ОУН-Б. У Кременчузі арештовано двох кур’єрів ОУН у дорозі з Полтави до Львова. У Полтаві арештовано мера міста і трьох осіб, що брали участь у таємних зборах осередку ОУН Бандери, під час яких мер, згідно з донесенням, пропагував ідею створення української армії, щоб боротися з німцями[22]. Членів руху Бандери арештовано також у Сталіному, Вінниці та інших околицях. Численних членів ОУН Мельника арештовано в квітні 1942 року в Києві, в тому мера міста проф. В. Багазія.

Голову Овруцького районного проводу ОУН Бандери, Юлія Троцюка, і голову Чернігівського районного проводу, Дюбка, німці арештували і розстріляли на початку липня 1942 року. Десятки членів ОУН були арештовані також у Києві, Вінниці, в районі Кам’янця Подільського. 24 липня 1942 року у Києві СД застрелило на вулиці Києва Дмитра Мирона-Орлика, керівника ОУН Бандери на Цетральних землях України.

Арешти продовжувались у серпні 1942 року в Миколаєві, Києві, Кам’янську (Дніпропетровська область). У липні в німецьких звідомленнях стверджується, що озброєні групи ОУН Бандери, які вже оперували на північно-західних землях, появилися також у районі Кам’янця Подільського. У жовтні, німецька поліція викрила у Харкові підпільну друкарню ОУН Бандери. Підчас інтервенції поліції, зав’язалася інтенсивна перестрілка. Німці арештували одинадцять осіб. Арешти продовжувались по всіх більших містах України впродовж 1942 року. Між арештованими були члени ОУН Бандери (Іван Шпак-Запорожець, Дмитро Марко-Кравченко та інші) і члени ОУН Мельника (Василь Кузьмик-Петренко та інші)[23].

Цей короткий і очевидно неповний огляд діяльністі ОУН на східних землях України на основі німецьких документів мусить бути доповнений інформаціями з українських джерел.

Так склалося, що за кордоном опинився архів південної похідної групи ОУН, В ньому знаходяться матеріяли про працю ОУН у південних областях. На нараді, яка відбулася в Дніпропетровську З вересня 1941 року, провід південної групи постановив перейти повністю в підпілля та організувати підпільну мережу ОУН під проводом Степана Бандери, На нараді створено провід південних українських земель, які оформлено в край (Південний край). Провідником краю призначено Святослава Вовка (Зенона Матлу).

На основі архівних матеріялів, які використав Лев Шанковський в своїй праці про похідні групи, можна скласти загальний образ діяльности ОУН і УПА у південних областях України. Обласні проводи ОУН були створені і діяли в Кіровоградській, Дніпропетровській, Миколаївській, Запоріжській і Сталінській областях[24].

Дніпропетровська область. Німці захопили західню частину Дніпропетровська 20 серпня 1941 року, а повністю взяли місто 25 серпня. Вже мабуть 20 серпня в місто прийшли перші члени похідної групи ОУН. Дальша група під керівництвом Зиновія Матли прибула 2 вересня. В місті розмістився штаб Південної групи. Інші відділи третьої групи пішли до Кривого Рогу, Запоріжжя, Миколаєва, Херсону, Донецька, Джанкою в Криму.

У Дніпропетровську нав’язано контакти з місцевими знайомими з років 1939-1940, з прихильниками ОУН, між якими були проф. А.Г. Рябишенко, письменник Йосип Позичанюк та інші. З допомогою членів похідної групи, зокрема В. Регея, встановлено міську і обласну управи з місцевих людей. Міську управу очолив інж. Соколовський, а на чолі обласної адміністрації став проф. П. Олійниченко, політв’язень за радянської влади, який був прийнятий в члени ОУН. Олійниченко і його заступник, Реґей, нав’язали добрі контакти з німецьким комендантом міста, полковником фон Альберті. Обласна адміністрація діяла зовсім незалежно від німців і навіть уживала печатку “Українська держава – Дніпропетровська обласна адміністрація”[25]. Вона рішила працювати для добра українського населення, відкрити школи, університет, інститути.

Але до міста прибуло також СД (айнзацкоманда 6), в компетенції якого були всі політичні питання, в тому теж і діяльність української адміністрації. У донесенні СД говорилося, що одержавши дозвіл від поковника фон Альберті, “обласна адміністрація, замість заниматися практичними справами, почала займатися політикою”. Олійниченко рішився організуючи українські клуби з політичною закраскою, метою яких було проводити конференції, збори, розгортати українську національну діяльність. Очолити ці клуби мав учитель на прізвище Сокіл, якого СД запідозрювало в”більшовицькій діяльності”. Дуже можливо, що донос до СД на Сокола зробили радянські агенти, які вже тоді в такий спосіб поборювали український націоналізм.

СД постановило приступити до репресій. 16 вересня воно арештувало В. Реґея і біля десятка осіб, в тому і жінок. Арештованих видворено до Галичини, а Реґея перевезено до в’язниці в Кривому Розі, а потім до Дрогобича (його опісля вирвали з рук гестапо члени ОУН, але він був опісля арештований вдруге і загинув у німецькому концтаборі)[26]. Після цього почалась боротьба між комендантом міста і шефом СД, обершарфюрером Шварцом, який наказав арештувати заступника голови обласної адміністрації і шістьох керівників ресортів. Він також конфіскував печатку. Комендант міста вимагав звільнення арештованих і повернути печатку.

Після довшого спору, комендант міста мусів уступитися. СД взяло під свою контролю допоміжну поліцію і обласну адміністрацію. Згідно з рішенням української адміністрації, навчання в Дніпетровському університеті мало початись 25 жовтня 1941 року. Але і тут СД перерішило справу, заборонивши навчання. Дозволено лише працю по зберіганню навчальних засобів і лабораторій та працю студентів останнього семестру медицини в університетських клініках[27].

Провідник ОУН Дніпропетровської області звітував влітку 1943 року, що в області було 5 000 підпільників і організованих симпатиків ОУН.[28]

У Дніпропетровську перебував якийсь час провід Південного Краю ОУН Бандери. Він діяв під керівництвом Зиновія Матли, а від червня 1942 року під проводом Юрія Леміша (Василя Кука). Окружні осередки існували в Кривому Розі, Кам’янському (Дніпродзержинську), Нікополі та Павлограді. Деякі райони області були повністю опановані ОУН.

Міцним було підпілля ОУН на Криворіжчині. Воно засноване людьми похідної групи, які прибули до Кривого Рогу 14 серпня 1941 року під проводом Петра Рішка. Осередком діяльности стала група місцевих людей під проводом інженера-гірника Сергія Шерстюка, який був головою міської ради Кривого Рогу. Йому допомагали Михайло Пронченко і Іван Потапенко. Дуже активною була Ганна Максимець.

На донос більшовицького агента Пастернака, який служив у німецькій охоронній поліції, цих чотирьох здібних організаторів націоналістичного підпілля німці арештували в грудні 1941 року, їх розстріляли в лютому 1942 року. На початку січня 1942 року німці арештували членів похідної групи Річку, Потічного, Саляка, Павлишина-Соколовського. Річці і групі інших в’язнів вдалося втекти з концтабору в Дніпропетровську.

На місце Шерстюка, якого вкоротці німці розстріляли з групою самостійників, окружний провід ОУН у Кривому Розі перебрав місцевий мешканець Михайло Васильович Кривошапка. Його двадцятирічна дочка організувала молодь. У грудні 1942 року підпілля ОУН убило провокатора Пастернака, але після цього німці подвоїли репресії і М. Кривошапка мусів переїхати до Дніпропетровська, де продовжував діяти під прізвищем Василь М. Козик. Він став помічником Юрія Леміша. У цей час Юрій Леміш вже був керівником ОУН Бандери і всього революційно-визвольного підпілля в Центральній і Східній Україні.

Окружним провідником підпілля ОУН Кривого Рогу став Василь Гадада-Юрко, з Дніпродзержинська, якого застрелив пізніше радянський агент. 22 жовтня 1943 року німці розстріляли велику групу підпільників ОУН і самостійників у шахті Валявка в Кривому Розі. У вересні 1943 року один українець-щуцман (член охоронної поліції) застрелив провідника Солонянського району Шуру Чорнояренка, який був дуже популярний серед молоді.

В Дніпропетровській області ОУН повела атентатну акцію проти агентів гестапо, які часто були агентами НКВД. В самому Дніпропетровську ліквідовано більше ніж десять таких агентів. У Сенельниківському районі знищено групу шуцманів і німців за знущання над населенням. Атентати організувала група боєвиків ОУН спеціяльного призначення під командою Івана Білика-Костя, який прибув туди як перекладач при німецької армії і виконував різні доручення ОУН, інформував підпілля про заходи СД, допомагав звільняти ув’язнених (наприклад, у Маріюполі в серпні 1942 року). В лютому 1943 року І. Білик перейшов у підпілля, створив групу бойовиків з місцевих людей і організував атентатну акцію. В жовтні 1943 року І. Білик-Кость перейшов з своєю групою до УПА-Південь (на Уманщину) і там очолив відділ розвідки. Він загинув у травні 1944 року під час боїв УПА-Південь з більшовиками.

У Дніпродзержинську окружним проводом керував спочатку Степан Держка, зі Стийщини, а від червня 1942 року провід очолив Василь Гадада-Юрко. В організації мережі ОУН допоміг місцевий бурґомістер Олекса Самійленко. У Нікополі ситуація була дуже важкою, німці переводили часто масові розстріли. Перший масовий розстріл стався в листопаді 1941 року у відповідь на акції залишків розбитої червоної армії. Члени похідної групи, якою керівала Уляна Целевич-Диди, організували підпільну мережу. Гестапо попало на слід численних членів ОУН восени 1943 року. Арештованих розстріляли в Кривому Розі.

Також у Павлограді і в районі діяла мережа членів ОУН, але про них маємо менше інформацій.

Кіровоградська область. Підпільну мережу ОУН, яку створили члени похідної групи під проводом Василя Пасічняка, очолив Маріян Мартин-Андрій-Остап, уродженець Львова. Його заступником був місцевий мешканець “Олесь”, професор філософії, суджений і засланий до концтабору за приналежність до СВУ. Військовим референтом був Дмитро Дорош. Обласний провід перебував в одному з довколішних сіл, в домі Степана Гліда.

В області існувало 4 окружних і 12 районних проводів. В 15 містах і 543 селах області існували з кінцем 1942 року 341 підпільна ланка та біля 1100 підпільників ОУН.

Організаційну мережу розбудовували переважно місцеві керівні члени. Організаційні осередки, створені людьми з похідної групи, існували в Кіровограді, Чигирині, Аджамці, Знаменці, Фундукліївці, Бобринці, Олександрії, Новій Празі, Ново-Українці і Ново-Миргороді. Членами ОУН ставали переважно члени сільської інтелігенції і молодь. Як всюди, підпільна мережа впливала на все національно-політичне, культурне й громадське життя області.

Багато членів ОУН були арештовані з допомогою українських поліцаїв- шуцманів (Дорош, Хмара та інші). Не знати, які завдання виконував Віктор Петров-Домонтович, який перебував у Кіровограді і був близьким до самостійницького підпілля[29]. Після війни, коли він повернувся з еміграції, виявилось, що він був радянським агентом. Численні націоналісти були розстріляні 30 січня 1943 року в концтаборі в Терновій Балці (І. Попов, І. Кирик, Г. Голь, М. Болецький, Д. Чабан, М. Стахурський та інші).

В зимі 1942-1943 року на Чигиринщині та в сусідному Холодному Ярі, як теж в районах Полтавської області діяли українські самостійні партизанські загони. Деякі з них пізніше включилися в УПА-Південь. До УПА відійшов також Маріян Мартин з групою членів ОУН.

Миколаївська область. Похідна група членів ОУН була вже на початку розгромлена німцями. В першій половині жовтня 1941 року німці арештували і розстріляли в Миколаєві шіснадцять членів ОУН Бандери, в тому трьох керівників похідної підгрупи[30] (Мацілинського, Войтовича, Лехіцього)[31]. Розслідування німецької поліції в Миколаєві призвело до нових арештів і перехоплення важливих документів про структуру ОУН, псевдоніми тощо. Дамяна Мацілинського було повішено, Юрія Войтовича та брата і сестру Лехітських публічно розстріляно.

До області прийшли інші члени похідних груп. Підпільну сітку організував буковинець “Довбуш”. Через Миколаїв і Херсон (який належав до Миколаївської області) йшла лінія зв’язку з підпіллям у Маріюполі, яке очолював Федько Клим (він загинув навесні 1943 року). До Миколаєва прибув теж наймолодший брат Степана Бандери, який пропав безвісті.

Німці знали, що члени ОУН Бандери в Херсоні гуртувалися навколо керівника самооборони, відомого під прізвищем Конрад (Цица). Існувала друга група в муніціпальній адміністрації, керована заступником мера, на прізвище Гриць. Обидві групи членів ОУН були арештовані СД[32]. Також похідний рій Миколи Сидора-Чарторийського був розбитий. Сидор-Чарторийський повернувся до Галичини, а інші члени похідної групи пішли в Крим.

Згідно з німецькими звідомленнями, зі Львова вислано в Крим шість похідних груп ОУН-Б, кожна з яких складалася з шести осіб. Це число, мабуть, перебільшене. У звідомленні занотовано арештування одного члена похідної групи, який йшов до Симферополя[33].

Запоріжська область. Помимо перших арештів, похідна група очолена Іваном Климом-Митарем прибула до Запоріжжя у вересні 1941 року, допомогла організувати обласне управління і міліцію. Вона також почала організувати мережу членів ОУН. Але в жовтні, коли місто перейшло під контролю німецької цивільної влади і поліції, Івана Клима і інших членів похідної групи арештовано й відставлено до Львова. На їх місце прийшли другі члени ОУН продовжувати розпочату працю, помимо німецького терору. У травні 1942 року, окупант розстріляв декілька десятків українських патріотів, їх спільна могила знаходиться між селами Константинівка і Вознесівка (Вознесевське),

Після того, як Івана Клима звільнили з тюрми у Львові, він знову зголосився їхати на східні землі України. У січні 1942 року він отримав від ОУН нове призначення і виїхав з Євгеном Стахівим до Донбасу, куди вони прибули 15 лютого 1942 року. На Донбасі він організував підпілля до кінця травня, потім йому знову доручено організувати підпілля в Запорізькій області. Він це виконував з допомогою місцевих членів ОУН. В області існували підпільні хати, через які переходили курієри і література.

Місцеві фольксдойчі (люди, які отримали німецьку національність) викривали такі хати, але в таких випадках були завжди збройні сутички між німцями і підпільниками ОУН Бандери. Такі зудари відбулися в Гуляйпільському, Ново-Керменчуцькому та Андріївському районах. Через деякі з цих районів йшла лінія зв’язку із Запоріжжя до Донбасу, в тому і до Маріюполя.

Іван Клим, зокрема після того, як загинув його брат Федір під Миколаєвим, поважно захворів на серце і Юрій Леміш відіслав його додому, в Карпати, Там він допомагав в організації підпільної радіостанції “Афродіта”. На саме Різдво 1944 року Івана Клима арештувало гестано і розстріляло у Дрогобичі 9 березня 1944 року.

Донбас. ОУН Бандери доручила організувати підпільну мережу на Донбасі Іванові Климові і Євгенові Стахіву. Вже в травні 1942 року мережа ОУН існувала в багатьох районах (Горлівка, Гришин, Констянтинівка, Краматорське, Сталіне, Макіївка, Волновас і Маріюпіль). Обласний провід ОУН Донбасу був у Горлівці. Від червня 1942 року його перебрав Євген Стахів-Борис. Взаємини з населенням були дуже добрі. Треба підкреслити, що членами ОУН ставали також татари, греки, грузини і навіть росіяни.

Заступником обласного провідника ОУН Донбасу був призначений Юрієм Лемішем В.М. Кривошапка-Козик, згадуваний раніше. Після призначення Є. Стахіва на іншу роботу, Кривошапка-Козик очолив ОУН Бандери на Донбасі. Коли в Холодному Ярі почала організуватись УПА-Південь, Кривошапка організував боївки ОУН, які нападали на німецькі магазини зброї, щоб здобути зброю для УПА. Він сам декілька разів перевозив її до Холодного Яру, разом з групами добровольців з Донбасу і Дніпропетровщини. Декілька годин перед приходом радянської армії, 8 вересня 1943 року, він покинув Сталіно і з відділом добровольців перейшов до УПА-Південь, де став членом штабу і керівником політичного відділу.

Із Криму і Донбасу члени ОУН нав’язали контакти з українцями Кубані. Питання українського націоналістичного підпілля на Кубані за німецької окупації потребує докладнішого дослідження.

УПА-Схід і УПА-Південь. Коли говорити про боротьбу УПА, то треба сказати, що вже в першій половині 1943 року відділи УПА з’явились в Житомирській та Київській областях. У червні і липні група повстанців з’явилася в лісах Чорнобиля. В одному з документів прийнятих на III Великому Зборі ОУН вліті 1943 року було сказано, що рух УПА поширився скоро з Берестейської, Пинської, Волинської і Рівенської областей на Кам’янець-Подільську, Вінницьку, Житомирську, Київську області, а в липні 1943 року на Галичину. “Таким чином уже в липні ]943 року 12 областей України стали на шлях збройної боротьби проти окупантів за Самостійну Соборну Українську Державу ” [34].

Відомо, що незалежні не-радянські відділи повстанців існували в різних районах Полтавської, Сумської і Чернігівської областей. Наприклад, в районі Диканських лісів оперував відділ капітана Кудрі. Головна команда УПА мала намір поширити діяльність УПА на Чернигівщину і Полтавщину, об’єднати існуючі там відділи, і з цією метою в жовтні 1943 року, в Малинських лісах, біля Коростеня, зорганізовано зародок УПА-Схід. Труднощі появилися через брак зброї. Плян тим більше не вдалося реалізувати, бо німецький фронт був проломаний і німці почали евакуювати Лівобережжя. А під більшовицькою окупацією поширити повстанський рух у цих районах не вдалося, бо сили були надто малі і обставини змінилися.

У Південній Україні, згідно з українськими документами, справжній збройний спротив проти німців був організований націоналістичними силами, а не радянськими. У Холодному Ярі [35]появився вліті 1943 року відділ Костя (Івана Білика), а на Уманщині – відділ Остапа Вячеслава (Маріяна Мартина). До них прилучився відділ “Діда Тараса” з Полтавщини. В жовтні 1943 року до Холодного Яру вислано з Волині добре озброєну сотню Омеляна Грабця-Батька, з завданням об’єднати відділи і сторити УПА-Південь.

У другій половині жовтня 1943 року холодноярські відділи об’єдналися з сотнею Грабця в Гайсинщині. Так була створена УПА-Південь. Командиром групи УПА-Південь був призначений

Головною командою УПА Омелян Грабець-Батько. Група УПА-Південь поділилася на два загони. Один з них пішов у Літинщину, другий у Кам’янець-Подільщину. Навесні 1944 року група УПА- Південь відступила в ліси під Гурбами, на Крем’янеччині.

Під Гурбами відділи УПА-Південь і місцеві загін УПА, разом біля 5 тисяч бійців, звели великий бій з переважаючими силами військ НКВД, які нараховували біля 30 тисяч солдатів. Бій почався вночі 23 квітня і тривав до вечора 24 квітня 1944 року. Втрати були великі по обох сторонах. Відділи УПА все таки зуміли вийти з оточення і перейшли на територію Волині. У травні і червні відділ УПА-Південь оперував здовж Південного Бугу, був оточений військами НКВД і потерпів поразку. В бою згинув також Омелян Грабець-Батько. Частина відділу вирвалася з оточення, перейша за річку Случ, і вкоротці воїни групи перейшли в підпільну мережу ОУН.

Цей короткий огляд боротьби ОУН-УПА на східних землях України дає загальний образ цієї боротьби. Але цей образ неповний не лише тому, що під цю пору неможливо всього охопити, але зокрема через відсутність потрібної документації. В першу чергу надто мало знаємо про цю боротьбу після приходу радянської армії. Не всі колишні радянські архіви досліджені (1994 рік), деякі залишаються недоступними, а ще інші, ті, що не попали більшовикам в руки, десь заховані, закопані. Та й архіви УГВР в Нью-Йорку мабуть не повністю досліджені, за вийнятком тих матеріялів, які відносяться до боротьби УПА і які публікуються в “Літописі УПА”.

Конспіративний характер діяльності ОУН не сприяє дослідженню. Деколи правдиві прізвища людей не відомі. Багато треба буде уточнювати. Не відомий повний склад обласних і районних проводів. Дехто з учасників боротьби й досі не бажає, щоб про це знали.

Одним із головних аспектів боротьби ОУН-УПА на східних землях – це питання, як ставилося населення до українських революціонерів із західних земель і взагалі до революційної діяльности. Спомини членів похідних груп і звіти керівників цих груп говорять про велику доброзичливість і приязнь населення, яке давало повну підтримку членам ОУН, а опісля УПА. Також діяльність пропагандивна і ідеологічна мусить стати краще відома. Не можна забувати також боротьби ОУН проти радянських агентів-провокаторів, які працювали в СД (або як це звичайно говорили, в ґестапо). Також аспект німецької агентури, в якій часто працювали українці, треба буде взяти до уваги.

Всі ці аспекти боротьби за визволення і незалежність українського народу на східно-українських землях важливі і вони стануть напевно предметом досліджень. Ця боротьба теж належить до пам’яті народу і про неї повинні знати прийдешні покоління.

Джерело: history.sumynews.com”

[1] Der Chef der Sicherheitspolizei und des SD, Berlin: Ereignismeldunbgen UdSSR; Meldungen aus den besetzten Ostgebieten; Tätigkets- und Lagebericht. Bundesarchiv (BA), Koblentz, Deutschland.

[2] Численні архівні матеріяли знаходяться в Архіві ЗП УГВР у Нью-Йорку.

[3] Лев Шанковський, Похідні’групи ОУН (Причинки до історії похідних груп ОУН на центральних і східних землях України в 1941-1943 рр.), Мюнхен, 1958. 369 сторінок. Автор подає використану літературу, в тому і архівні матеріяли ЗП УГВР.

[4] Лев Шановський, поп. цит., с. 63.

[5] Зиновій Матла, Південня похідна група, Мюнхен, 1952, с.22.

[6] ЦДАВОУ, ф. 3839, оп. 1т спр. 10, справа 6.

[7] BA R 58/214 f. 131.

[8] BA R 58/216 f. 216 f. 20; R 58/216 f. 71.

[9] AA Pol. XIII All. Akten 14 219232.

[10] BA-MA RH 22/204.

[11] Ibid.

[12] ВА R 58/217 f. 51,128

[13] BA-MA RH 20-17/276 A OK N 2784/41geh. 2 Ang., 5.8.1941.

[14] BA R 58/218 f. 159-160.

[15] Мстислав 3. Чубай, Рейд організаторів ОУН шд Лодраду по Чорне Море. Мюнхен. 1952, с. 33; Микола С. Чарторийський, Від Сяну по Крим. Ню Йорк, 1951, с. 145.

[16] BA R 58/218 f. 363.

[17] Цей наказ знаходиться серед звинувачувальних документів процесу в Нюрнеберзі, № 014-USSR (7).

[18] BA R 58/219 f. 253-255.

[19] BA R 70 SU/31 f. 132-133.

[20] AA Pol. XIII, 15, 218921; BA R /58 220 f. 193-194.

[21] ВА R 58/220 f. 295.

[22] ВА R 58/221 f. 117,137, 315-316.

[23] Ширші інформації і німецькі джерела про діяльність ОУН в Україні подані в праці В. Косика “Україна І Німеччина у Другій світовій війні”, Париж-Нью Йорк-Львів, 1993.

[24] Описуючи працю ОУН в названих областях, ми користувалися інформаціями з книжки Льва Шанковського “Похідні групи ОУН”. Мюнхен, 1958.

[25] BA R 58/219 f. 45-46.

[26] Зиновій Матла, Південня похідна група, Мюнхен, 1952, с.23.

[27] BA R 58/219 f. 47-48. Це звідомлення зроблене айнзацгрупою СП і СД “Ц”, осідок якої був у Києві. Воно видруковане у Ereignismeldung UDdSR №. 132 за 12 листопада 1941 року. Треба припускати, що останні події в Дніпропетровську, про які мова, відбулися в жовтні. 15 листопада Дніпропетровськ перейшов під німецьку цивільну адміністрацію Райхкомісаріяту Україна.

[28] Архів ЗП УГВР. Гл. Лев Шанковський, поп.цит., с. 152.

[29] Лев Шанковський, поп.цит., с. 140-141.

[30] BA R 58/218, f. 213.

[31] Лев Шанковський, поп.цит., с. 141.

[32] ВА R 70 SU/31 f. 132-133; BA R 58/220 f. 136-137.

[33] Ibid.

[34] ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби, 1929-1955, (Мюнхен), 1955. с. 98.

[35] Про підпілля Холодного Яру тепер є багато зовсім нових інформацій.