ОУН і УПА (Д-р Анатоль Бедрій)

Замість вступу

У 1982р. проминуло 40 років від створення Української Повстанської Армії. Але досі не було ґрунтовно висвітлене відношення між Організацією Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери і Українською Повстанською Армією. Проте, щодо розуміння природи, суті й історії УПА є необхідним правильне висвітлення цього відношення. А це відношення було таке тісне, органічне й нерозривне, що цілковито заслуженим є твердження, що без ОУН не було б взагалі тієї УПА, яку очолював ген. Роман Шухевич — Тарас Чупринка.

Від 1940-их років почали ширитися дві фальшиві версії про УПА. Одна, мовляв, УПА хоч і заініційована ОУН, але від половини 1943 р. вона «відірвалася» чи пак «усамостійнилася» від ОУН, а від постання УГВР в 1944 р. УПА була виключно підпорядкована саме УГВРаді. Цю версію пустила в обіг група, яку популярно називають «двійкарями». В літературі цієї групи роля ОУН у відношенні до УПА від другої половини 1943 р. зведена до підрядного значення.

Другу фальшиву версію поширюють особи різного політичного визначення, які нічого спільного не мали з ОУН, але які добачують різні користі для себе чи своїх груп у представленні УПА в «позитивному» насвітленні. Це головно або мельниківці, або т.зв. «бульбівці». Мельниківці пропагують тезу, що УПА була «понадпартійною» армією від самого початку в тому сенсі, що в ній були рівнорядно заступлені різні середовища, а ОУН пробувала нібито «узурпувати» УПА для себе. «Бульбівці» знову ж, як і різні інші анти-ОУНівці, інтерпретують УПА, як всенародню «безпартійну» армію, створену Боровцем-Бульбою, відношення до якої ОУН добачують лише в негативному аспекті, тобто нібито в намаганні ОУН підпорядкувати УПА собі, у висліді чого неначе знищено в УПА «справжню демократичність» та обернено УПА в «партійну армію», від якої відсахнулися всі «справжні патріоти».

В наступному викладі постараємося висвітлити справжнє відношення ОУН до УПА, і тому в цій праці приділюємо менше уваги самим бойовим діям УПА.

І

Організація Українських Націоналістів виразно ставила від початку свого існування принцип, що для визволення України з-під ярма різних окупантів необхідною буде українська військова сила. Один із найвизначніших членів ОУН, Степан Бандера, так визначив основні елементи ОУН:

«Український націоналістичний, революційно-визвольний рух, зформований Організацією Українських Націоналістів, зродився і виріс органічним порядком з двох основних елементів: націоналістичної ідеології і з революційної дії, безкомпромісової збройної боротьби за державну самостійність з боку Української Військової Організації»[1].

У постановах основуючого Конгресу ОУН з 1929 року є наступні ствердження: «ІУ.2. Повне усунення всіх займанців з українських земель, що наступить у бігу національної революції та відкриє можливості розвитку Української Нації в межах власної держави, забезпечить тільки система власних мілітарних зброснь та доцільна союзницька політика». В іншому місці читаємо: «У.2. В обставинах ворожих займанщин підготовку українських мас до збройної боротьби, а зокрема підготовку організаторів і вишколених провідників, перебере окремий військовий осередок». А далі: «У.3. Лише військова сила, що спиратиметься на озброєний народ, готовий уперто та завзято боротися за свої права, зможе звільнити Україну від займанців та вможливить упорядкування Української Держави»[2]. В тих постановах виразно окреслена концепція майбутньої УПА.

Майже символічне, принципове значення має один із найперших актів голови Проводу ОУН, полк. Євгена Коновальця, після її заснування, а саме скликання конференції високих старшин, що відбулася весною 1929р. В цій таємній конференції у Празі взяли участь 4 генерали і 3 полковники.» Вирішено розплянувати масовий військовий вишкіл членів ОУН і видавати журнал «Військовий вісник»[3].

У 30-х роках ОУН під проводом полк. Є. Коновальця проробила досить велику підготовку для реалізації вищевказаних постанов. У Проводі Українських Націоналістів і в Краєвих Екзекутивах були військові та бойові референти. ОУН причинилася до поширення військового духа серед українського населення.

Проти мілітаризуючої політики ОУН виступали всі тодішні українські партії та, очевидно, окупанти України. Революційна військова політика ОУН та бойові дії проти ворогів дуже багато причинилися до піднесення в народі національної свідомости та гордости, вказуючи на необхідність орієнтації на власні сили, як основну запоруку визволення[4]. Період 30-х років треба вважати періодом формування і кристалізування концепції національно-визвольної революції, в якій преважне місце має зайняти повстанська всенародня армія [5].

Цей процес не проходив без спротиву, бо деяка частина провідних членів ОУН на еміграції в 30-х роках вважала єдино реальним таке становище, коли була б нагода створити революційну армію, але на базі, на якій творяться регулярні армії. Таке становище вимагало шукати за чужими державами, які дали б згоду на творення на їх території такої української революційно-визвольної армії. Головними речниками такої військової політики були ген. Микола Капустянський, військовий референт ПУН, і його помічники — ген. В.Курманович і полк. Р.Сушко Концепцію творення визвольної армії власними засобами заступали головно краєвий провідник сот. Головінський, підполковник Михайло Колодзінський — військовий референт КЕ ОУН на ЗУЗ, та референт боєвих акцій в КЕ ЗУЗ Роман Шухевич. Цю концепцію заступали також Степан Бандера, Іван Ґабрусевич, Зенон Коссак, Дмитро Грицай, Ярослав Стецько, Олександер Гасин, Микола Кос, Василь Сидор. Краєва Екзекутива ПЗУЗ, встановлена полковником Є.Коновальцем в 1935 році, приєдналася до прихильників революційного творення збройних сил.

Крім згаданих, в КЕ ПЗУЗ були такі визначні революціонери: Ростислав Волошин, Ярослав Старух, Яків Бусел, Степан Пшеничний, А.Закоштуй. І саме на Північно-Західніх Українських Землях створено 1937 року з ініціятиви військового референта Краєвої Екзекутиви Василя Сидора перші відділи націоналістичної революційної армії [7].

Після перших спроб прийшли чергові в 1939 році, коли КЕ ПЗУЗ, очолена тоді Іваном Скопюком і А.Закоштуєм, дала доручення творити в околицях Янова на Берестейщині повстанський курінь п.н. Поліське Лозове Козацтво. Цей курінь досягнув перед вибухом німецько-польської війни біля 500 людей. Курінь був під керівництвом членів ОУН Вовківчика і Грози [8].

До явного зудару прихильників обидвох концепцій визвольної стратегії всередині провідного активу ОУН дійшло після трагічної загибелі полк. Євгена Коновальця, у зв’язку з постанням української держави на Закарпатті 1938-1939 років [9].
Керівні особи в ПУН покликали на пост т.зв. вождя ОУН полковника Андрія Мельника, який опреділився по стороні орієнтації на чужі потуги (конкретно — на Німеччину), як базу творення української армії. Друга група провідних військовиків ОУН (М.Колодзінський, З.Коссак, Р.Шухевич, О.Гасин) стали на становищі творення українських збройних відділів в Карпатській Україні власними силами, незалежно від постави Німеччини. ПУН видав заборону перекидати військовиків ОУН із ЗУЗ на Закарпаття, бо такі заходи нерадо бачила б Німеччина, яка обіцяла передати Закарпаття Мадярщині. Але націоналісти-революціонери не зважали на цей наказ ПУН і переходили масово на Закарпаття, щоб там включатися у розбудову власної армії — Карпатської Січі. Спільно з тисячами місцевих патріотів ці революціонери боронили молоду державу перед наступом мадярських агресорів.

«Карпатська Україна вчинила перший спротив в Европі, щоб збройною рукою зупинити “нове порядкування” Европи Німеччиною, це був перший стріл у “нову Европу” Гітлера!». Такими словами схарактеризував Ярослав Стецько історичне значення виступу націоналістів-революціонерів на Закарпатті в протиріччя до політики ПУН [10].

ПУН не допоміг скривавленому Закарпаттю ні одним старшиною зі своєї багаточисельної військової референтури.

Закарпатська політика ПУН штовхнула його діячів в обійми німецької імперської політики щодо України[11], а зате збройна боротьба закарпатців надзвичайно сильно революціонізувала до боротьби кадри ОУН на ЗУЗ і ПЗУЗ. Зокрема краєвий провідник Мирослав Тураш-Грабовський і його військовий референт пор. Дмитро Грицай намагалися якнайбільше радикалізувати визвольну боротьбу, їм у цьому багато допомагав пор. Роман Шухевич [12].

Впродовж 1939 року дійшло на ЗУЗ більше до збройних зударів між ОУНівцями і польськими окупаційними органами, ніж за ціле минуле десятиріччя. Обидві сторони мали по кілька десятків убитих, а польські тюрми і концтабір в Березі Картузькій були переповнені українськими націоналістами.

II

Першого вересня 1939 р. вибухнула німецько-польська війна. На українських землях під Польщею зразу творилися повстанські відділи для боротьби з окупантом, з яких деякі досягали розмірів куреня [13]. «Революційно-партизанську акцію підготовила і керувала нею Крайова Екзекутива ОУН на ЗУЗ, зокрема крайовий провідник Володимир Тимчій-Лопатинський і військовий референт Володимир Гринів-Кремінський» [14]. Тимчій прийшов на зміну Тураша, який загинув при переході німецько-польського кордону в червні 1939 р.

Закарпатські події причинилися в поважній мірі до рішення групи провідних революціонерів ОУН зформувати в лютому 1940 р. новий провід на місце ПУН, що його назвали «Революційним Проводом ОУН» під керівництвом Степана Бандери. «А це тому, що фактично в ОУН до 1940 р. існували два різні, протиставні ідеологічні й політичні потенціяли, напрямки, дві протиставні концепції…», — як стверджує Степан Бандера [15].

Коли розлетілася польська імперська держава, то з польських тюрем і концтабору в Березі Картузькій вийшли на волю тисячі українських революціонерів. Майже всі вони опреділилися по боці творення власної, української, незалежної збройної сили. Йшли гарячкові заходи мілітаризувати ОУН під новим окупантом — російськими імперіялістами [16]. Коли Тимчій і Гринів загинули в лютому 1940 р., то їх настанову продовжували чергові два славні крайові провідники — Дмитро Мирон-Орлик і Іван Климів-Леґенда.

Від лютого 1940 р. військовим референтом в Революційнім Проводі ОУН був пор. Роман Шухевич.

Ця референтура розгорнула на Західніх околицях Українських Земель (ЗоУЗ) інтенсивну підготовку військових кадрів [17].

Взагалі, 1940-й рік знаменний в історії ОУН сильною революціонізацією кадрів, як підсумок досвіду, пережиття, боротьби й жертв цілого попереднього десятиліття й сильного переконання в проводі, що грядуть для українського народу епохальні події. Ця войовничо-революційна атмосфера віддзеркалена в Маніфесті ОУН, виданому в грудні 1940 р. Там читаємо: «Тільки через повний розвал московської імперії і шляхом Української Національної Революції та збройних повстань усіх поневолених народів здобудемо Українську Державу та визволимо поневолені Москвою народи» [18].

В квітні 1941 р. ОУН відбула свій II Великий Збір, на якому прийнято постанову, що ОУН буде «спиратися на власні сили українського народу, відкинувши в принципі орієнтацію на чужі сили…». У «Військових постановах» читаємо:

«1. Для здійснення своїх цілей ОУН організує й вишколює власну військову силу. 2. Завдання військової сили ОУН є: а) зорганізувати й перевести збройну боротьбу ОУН за перемогу Української Національної Революції й здобуття Української Держави; б) бути ядром Української Армії в Українській Державі… 4. Завдання Військового Штабу й військових осередків ОУН в часі зриву є зорганізувати збройну силу Революції та керувати військовими акціями на землях. 5. У збройному зриві ОУН організує й веде до боротьби всіх українців без огляду на їх політичні переконання…»

І далі:

«8. Ввесь порив великих ідей українського націоналізму та вся сила динаміки Української Революції знайде своє втілення в українській революційній армії, яка постане в боротьбі цілого озброєного народу, дасть йому силу й перемогу та понесе ідеї Української Революції — свободи народам, — поза межі Рідної Землі» [19].

Люди, котрі приймали ці постанови, були тими самими людьми, які згодом формували УПА і вели її до боротьби проти загарбників.

У висліді II ВЗ ОУН швидким темпом розгорталася військова підготовка кадрів ОУН до боротьби за УССД. Провід ОУН, обраний на 2-му ВЗ на місце тимчасового РП ОУН, зорганізував на ЗоУЗ Крайовий Військовий Штаб (КВШ), очолений сотником Дмитром Грицасм, в склад якого ввійшли м.і. пор. Р.Шухевич, пор. О.Гасин та інші старшини. Через зв’язки до командування німецької армії вдалося вишколити і зформувати більший відділ націоналістичного війська під назвою: Дружини Українських Націоналістів (ДУН), що досягав кількости 800 осіб. Всі старшини і вояки ДУН були підпорядковані ОУН та склали присягу на боротьбу за УССД. Дружини Українських Націоналістів були під командою майора Євгена Побігущого і тоді вже сотника Романа Шухевича.

Після вибуху німецько-російської війни 22 червня 1941 р. ОУН негайно активізувала свої військові формації, щоб власними силами повести боротьбу за УССД [20]. Крайовий Провід на ЗУЗ під російською окупацією, до якого тоді входили визначні революціонери Іван Климів, Дмитро Маївський, Тарас Онишкевич, Роман Кравчук, Ананій Закоштуй та інші, змобілізував біля 10,000 готових до бою озброєних військовиків-націоналістів [21]. Ці відділи вступили в бої з втікаючими російськими окупаційними військами [22].

Проголошення відновлення Української Держави Актом 30 червня 1941 р. у Львові було поєднане з прибуттям куреня ДУН та підпільних збройних відділів. Ці відділи ОУН навіть визволили були від російських окупантів кілька міст та містечок. Тому, що німецький фронт пересунувся блискавичним темпом через західні й північно-західні землі України, то збройні відділи ОУН не мали часу оформитися у більші з’єднання.

Тоді провід ОУН вирішив зформувати з цих відділів «Українську Народню Міліцію», як орган влади в українській державі. Вони проіснували до вересня 1941 р., коли німецькі окупанти заходилися переформовувати їх в «Українську Допомогову Поліцію», підпорядковану окупаційній німецькій владі [23].

Відповідальним за організування Української Народньої Міліції був член проводу ОУН Іван Равлик [24]. Ці українські державні відділи міліції вкрили вкоротці густою мережею ЗУЗ, ПЗУЗ і частину ОСУЗ (Осередньо-Східні Українські Землі) та Буковину [25].

5 липня 1941 р. проголошено склад Українського Державного Правління (УДП) під головуванням Ярослава Стецька, заступника голови проводу ОУН. Позицію міністра військових справ в УДП прийняв ген. Всеволод Петрів, а державними секретарями стали сот. Роман Шухевич і пор. Олекса Гасин. Міністерство видало доручення негайно приступити до творення військових шкіл: старшинської біля Мостів Великих під командою сот. Дмитра Грицая, підстаршинської в Поморянах під командою пор. В.Івахова-Роса, підстаршинської в Рівному під командою полк. Л.Ступницького [26] і підстаршинської біля Радехова під командою пор. Осипа Карачевського. Військову школу організовано на наказ ОУН і в Луцьку під керівництвом пор. Вірлика, що оформилася у військовий курінь. Коли німецькі окупанти знищили українську державу, то цей курінь змінив назву на «Господарчий курінь», який перетривав аж до весни 1943 р. і тоді перейшов до УПА [27].

Рівночасно ОУН перевела існуючий досі на ЗУЗ КВШ на Західні Українські Землі, що дальше залишався під командою сот. Д.Грицая. Також невдовзі був зорганізований у Рівному стрілецький резервовий полк «Холодний Яр» під командою полк. Л.Ступницького, що складався в своїй більшості з членів і симпатиків ОУН, і цей полк перейшов до УПА навесні 1943 р. Як бачимо, влітку 1941 р. ОУН провадила широку діяльність на відтинку підготовки власних військових кадрів.

Як знаємо, німці поставилися вороже до відновлення української держави. Тому в серпні 1941 р. сотник Р.Шухевич вислав до команди німецьких військ заяву, що з огляду на ворожу поставу німців до української держави ДУН перестають трактувати їх як союзників і не можуть більше з ними співпрацювати [28]. Німці негайно роззброїли ДУН і вислали в запілля. Члени ДУН, одначе, погодилися переформуватися у спеціяльний батальйон для поборювання комуно-російської диверсійної партизанки на Білорусі. Там вони перебули до грудня 1942 р., де придбали цінний досвід у боротьбі з російською протиукраїнською партизанкою [29]. Від вересня німці змушували станиці Української Народньої Міліції переходити у станиці порядкової поліції [30].

У вересні 1941 р. відбулася підпільна Перша Конференція ОУН, на якій, між іншим, визначено, що гітлерівська Німеччина є таким самим ворогом України, як сталінська Росія. Видано доручення приготовлятися до збройної боротьби проти німецьких окупантів [31]. Всією воєнною підготовкою далі керував КВШ ОУН, очолений сотником Дмитром Грицаєм, військовим референтом в Проводі ОУН. Незабаром відновлено або зорганізовано сітку військових референтів при краєвих, окружних, районових і повітових проводах ОУН. Ця сітка охоплювала більшу частину українських етнографічних земель на захід від Дніпра та окремі частини східньої і південно-східньої України. Всі члени ОУН були зобов’язані перейти військові вишколи. Найбільшою вишкільною базою для членів ОУН була Школа ОУН Військових Кадрів «Тигри», що діяла в Долинському повіті Станіславівської області, що її перейшли тисячі членів і симпатиків ОУН.

Під кінець 1941 р. Провід ОУН призначив провідником ОУН на ПЗУЗ енергійного Дмитра Клячківського (відомого під псевдами Охрим і Клим Савур). Він взявся за формування збройного підпілля. Військовим референтом в Краєвім Проводі ПЗУЗ став Сергій Качинський.

Весною 1942 р. німецькі окупанти призналися, що їм не вдалося знищити українського націоналістичного руху, а навпаки — цей рух постійно зростав у силі. Гітлерівський міністер пропаганди Ґеббельс записав у своїм щоденнику під датою 6 березня 1942 р. наступне: «Повстанська загроза збільшується з дня на день. Повстанці опановують цілі області, вживаючи терор. Національні рухи сильніші, ніж ми передбачали. Це відноситься до балтійських країн і України»[32].

У квітні 1942 р. відбулася Друга Конференція ОУН, на якій виразно визначено необхідність основувати всю дальшу діяльність ОУН «на творенні і розбудові власних революційно-політичних і військових сил».

Конференція прийняла концепцію двофронтової війни: «Московсько-большевицькій міжнародній концепції — Інтернаціоналу й німецькій концепції т.зв. «Нової Европи» ми протиставляємо міжнародню концепцію справедливої національно-політично-господарської перебудови Европи на засаді вільних національних держав під гаслом — «Свобода народам і людині»[33]. Вищевказана концепція ОУН стала політичною основою, на якій згодом постала УПА. Вона була притаманною політичною ідеєю УПА, що категорично відкинула будь-яку коляборацію з німецькими і московськими імперіялістами. Ця концепція перешкодила ширенню коляборації з т.зв. меншим злом, тобто з гітлерівськими расистами на базі т.зв. антикомунізму.

Ярослав Стецько скоментував концепцію ОУН такими словами: «УПА заперечувала тотально обі ворожі сили в Україні і не пристосувала себе за ніяких умов до жодної з них, її «співіснування» з Німеччиною і Росією було на полі бою, де грали скоростріли і падали наші і окупантські вояки» [34]. Завдяки концепції двофронтової війни народні маси пішли за ОУН, що стала справжнім авангардом народнього руху, а всі інші групи зникли.

У наслідок її Конференції ОУН відбулись дві події: весною 1942 р. сот. Р.Шухевич вислав двох старшин — пор. Василя Сидора і пор. Юліяна Ковальського в розвідку по північних областях України з наміром піднайдення найкращих місць для встановлення військових баз ОУН. Ці старшини ствердили, що Чернігівщину, як також східні райони Житомирщини уже опанували чекістські банди. Найкращі можливості були на Берестейщині, Рівенщині й Ковельщині. Другим кроком було рішення Проводу ОУН творити на ПЗУЗ густу сітку Самооборонних Кущових Відділів (СКВ) в силі від роя до чоти на село для охорони населення від нападів німецьких, російських і польських грабунково-терористичних банд [35]. Треба припускати, що весною 1942 р. зроблено в Проводі ОУН теж рішення, щоб Військову Референтуру в Краєвім Проводі ПЗУЗ поширити в КВШ при КП ОУН.

Такий висновок можна зробити на тій підставі, що вже влітку 1942 р. була перенесена із ЗУЗ на ПЗУЗ група старшин ОУН, між якими були пор. Івахів-Рос і пор. Василь Сидор.

Від літа 1942 р. Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери перейшла на ПЗУЗ від пасивного спротиву до збройної оборони. З рук українських революціонерів почали гинути окупанти [36]. Від місяця серпня не минало вже й тижня, щоб Самооборонні Кущові Відділи не ліквідували жандармів, ляндвіртів, німецьких поліцаїв.

ІV

У місяці вересні 1942 р. Провід ОУН розглянув повідомлення Крайового Проводу ПЗУЗ, на основі якого ствердив, що там, крім СК.В, потрібно встановити постійні мобільні збройні відділи, розмірами сотень, для негайної допомоги місцевим сільським самооборонним відділам та для переходу від дефензивної тактики до дефензивно-офензивної. І саме в цьому рішенні є, як стверджує Степан Бандера, «зародження УПА з ініціятиви ОУН, як загальнонаціональної революційної армії…» [37].

На підставі повищого рішення Проводу ОУН військовий референт КП ПЗУЗ, Сергій Качинський-Остап (син православного священика), зорганізував у жовтні 1942 р. із поліських революціонерів першу військову сотню ОУН, що діяла в Дивинському повіті на Берестейщині. У слід за нею твориться в листопаді в сусідній Луччині повстанська сотня ОУН під командою пор. Івана Перегійняка-Довбешки-Коробки. В околицях Колки-Степань формується третя сотня під командою хор. Яреми, а в місяці грудні організуються дальші сотні — командира Дороша в Пустомитських лісах і командира Крука на Крем’янеччині [38]. Всі п’ять сотень і безліч СКВ підлягають Крайовому Військовому Референтові ОУН ПЗУЗ — пор. Василеві Івахову-Росові, дотеперішньому командантові підстаршинської школи ОУН в Поморянах, який прийшов на місце Качинського. Івахів мав до помочі КВШ ПЗУЗ. На тій підставі Осип Дяків (Горновий, А.Осипенко) називає В.Івахова «першим Шефом Штабу УПА» [39]. В грудні 1942 р. Провід ОУН доручив КП ПЗУЗ переорганізувати всі сотні ОУН в сотні під назвою «Українська Повстанська Армія» [40].

Коли в грудні 1942 р. німці зліквідували (розпустили) ненадійний для них батальйон протипар-тизанської боротьби, що був під командою майора Побігущого й сот. Шухевича, то останній включився в працю Проводу ОУН. Він взяв функцію військового референта на місце майора Д.Грицая, якого саме арештували й ув’язнили німці. Р.Шухевич запізнався зі станом визвольної війни і зробив висновок, що прийшов час перейти цілій ОУН до чергової фази визвольної боротьби — офензивно-дефензивної, тобто ініціювання власних наступальних акцій проти ворогів. По лінії мислення Шухевича пішли напрямні до крайових проводів. І вже вкоротці був перший наслідок: 7 лютого 1943 р. сотня ком. Івана Перегійняка здобула місто Володимирець, знищивши або взявши в полон місцевий окупаційний відділ. Рівночасно сотні ОУН повели наступ на відділи большевицько-російських партизанів. Розпочалася справжня двофронтова війна ОУН.

21 лютого 1943 р. відбулася III Конференція ОУН, яка наголосила безкомпромісову війну не лише з комуно-російським імперіялізмом, але й з расистсько-німецьким. Вирішено: «Проведення Й здійснення революційно-визвольних плянів і цілей нашої боротьби за УССД… ставлять перед нами завдання поширювати й скріплювати та творити нові окремі осередки організованої сили народу» [41]. В цій заяві добачуємо схильність Проводу ОУН до творення під назвою «У ПА» нової формації побіч ОУН. Головним командиром цієї нової формації Провід ОУН призначив провідника ОУН на ПЗУЗ — Дмитра Клячківського — Клима Савура — Охрима. Шефом штабу УПА призначено сот. Василя Сидора-Вишитого-Шелеста, який мав до помочі Крайовий Військовий Штаб ОУН, організований його попередником, поручником Василем Іваховим.

Місяць квітень 1943 року можна вважати початком напливу до Української Повстанської Армії людей, які не були членами ОУН.

Для противаги до швидко зростаючого націоналістичного руху ОУН і УПА, німці звільнили в квітні з тюрем колишніх членів ДУН, думаючи, що всі вони приєднаються на їх бік та включаться до «Дивізії Галичина». Але виявилося, що ДУН виконали наложене на них Організацією Українських Націоналістів завдання: «Старшини, підстаршини, стрільці ДУН у величезній більшості стали інструкторами, старшинами і командирами УПА, передали свій досвід партизанської війни, своє набуте військове знання, свої сили і життя Українській Повстанській Армії» [42].

В травні 1943 р. Провід ОУН відбув важливе засідання, на якому в.о. провідника Микола Лебедь уступив і на його місце вибрано одноголосне сот. Романа Шухевича. Після цього Шухевич негайно розширив існуючий при Проводі ОУН Крайовий Військовий Штаб до розмірів Головного Військового Штабу (ГВШ) ОУН. Командування цим ГВШ перебрав сам Роман Шухевич, тепер вже зі ступенем майора [43]. ГВШ ОУН складався з 12 членів ОУН і 2 нечленів ОУН [44]. У наслідку різних змін, які виникли весною 1943 р., постала така структура: Провід ОУН зі своїм ГВШ, якому підлягали Краєві Проводи, але Крайовому Проводові ПСУ 3 підлягала УПА і КВШ. Всі інші Краєві Проводи мали далі лише військових референтів.

Після проведення зазначених змін, майор Роман Шухевич почав реалізувати вищу від суто підпільної стадію визвольної боротьби. Цією новою стадією був перехід до розширеної повстанської боротьби, спільно і побіч підпільної боротьби. Згодом стадія повстанської боротьби повинна була ще більше розширитися до розмірів всенародньої збройної визвольної боротьби. Поза браком документації, є всі дані припускати, що майор Роман Шухевич послідовно розгортав теорію «перманентної революції», яку він застосовував ще від початку 30-их років. Згідно з теорією розгортання національно-визвольної революції, окремі етапи її виглядали б так: в етапі збройного підпілля беруть участь проти ворогів сотні озброєних підпільників. (УВО — це неначе передстадія ОУН, коли до збройної боротьби вживалося лише кілька десятків боєвиків). В етапі повстанської боротьби беруть участь тисячі революціонерів, які поширюють вогонь революції на Десятки тисяч повстанців. Нарешті повинен наступити останній етап — повстання мільйонних мас озброєного народу у створеній боротьбою повстанської армії «революційній атмосфері».

Зорганізований майором Шухевичем ГВШ ОУН різнився від попереднього КВШ ОУН тим, що КВШ діяв як одна з багатьох референтур Проводу ОУН. Зате ГВШ ОУН був творений на такій основі, на якій формуються найвищі державні військові штаби, тобто він включав теж такі відділи, які в ОУН є окремими референтурами, як, наприклад, відділ пропаганди, відділ розвідки, відділ організаційно-мобілізаційний, політично-виховний тощо. Отже, весною 1943 року Роман Шухевич розпочав переставляти ОУН із суто підпільної організації на підпільно-повстанську. Цю нову стадію визвольної боротьби здійснювали в основному шестеро осіб: майор Роман Шухевич (голова Бюра Проводу ОУН), Володимир Маївський (член Бюра Проводу ОУН), майор Дмитро Грицай (шеф ГВШ ОУН), Ростислав Волошин (член Бюра Проводу ОУН), Йосиф Позичанюк (референт пропаганди в Проводі ОУН, політичний стратег протиросійської боротьби) і Дмитро Клячківський (Командир УПА, Краєвий Провідник ПЗУЗ).

Черговим кроком Проводу ОУН було рішення, видане Краєвому Проводові ОСУЗ, зформувати «УПА-Південь» під командою майора Омеляна Грабця-Батька (окружного провідника на ОСУЗ). Зате Краєвий Провід ПУЗ (Південно-Українські Землі) дістав доручення творити збройні групи ОУН розміром роїв, що подекуди розвинулися згодом до розмірів повстанських чот [45].

В степовій Україні було недоцільно творити більші повстанські відділи розміром сотень чи куренів. Є дані про те, що збройні рої ОУН були зформовані навіть в Донецькім Басейні заходами енергійного обласного провідника Михайла Кривошапки, як також на Полтавщині та Харківщині.

Щодо ЗУЗ, то Провід ОУН доручив Краєвому Проводові зорганізувати підпільні військові табори-бази для масового вишколу членів і симпатиків ОУН, Весною 1943 р. постали 4 такі табори: в Самбірщині, в Долинщині, в Чорному Лісі та в околицях Космача. Військовим референтом КП ЗУЗ став тоді сот. Василь Сидор-Шелест, дотеперішній шеф КВШ на ПЗУЗ. Під осінь 1943 р. зорганізовано дальших 5 таких військових таборів [46].

Коли в липні 1943 р. почали з’являтися в Кам’янець-Подільській і Тернопільській областях відділи большевицьких партизанів ген. С.Ковпака, то Провід ОУН доручив всім своїм клітинам на ЗУЗ і в Кам’янець-Подільській області приступити негайно до творення відділів Української Народньої Самооборони (УНС) на взір СКВ на ПЗУЗ, розмірами від роя до чоти на кожне село. Ці відділи УНС вступали в бої з ковпаківцями.

У серпні 1943 р. відбувся III Надзвичайний Великий Збір ОУН, у висліді Провід, очолений Романом Шухевичем, виніс рішення переформувати Краєвий Провід ЗУЗ на два: КП Карпатського Краю (Станіславівська і Дрогобицька, а згодом і Чернівецька області) та КП Львівського Краю (Львівська і Тернопільська області). Керівником УНС Карпатського Краю став сот. Олекса Гасин, а керівником УНС Львівського Краю — сот. Василь Сидор.

Також у серпні 1943 р. Провід видав дуже важливий наказ для КП ПЗУЗ переформувати свій КВШ на Військовий Штаб Головного Командування УПА (зустрічається теж назва: «Головний Військовий Штаб УПА»). Командиром УПА залишався далі полк. Дмитро Клячківський, тобто Краєвий провідник ОУН на ПЗУЗ, але шефом ВШ ГК УПА став не член ОУН, колишній полковник Армії УНР, Леонід Ступницький, на місце сот. В.Сидора. До УПА приєднались тоді ще інші кол. старшини Армії УНР: полк. І.Литвиненко, полк. Омелюсік та інші. Цим актом УПА стала формально (але не фактично) окремою формацією від ОУН.

Коли бойова група Служби Безпеки ОУН під проводом Костя Цмоця визволила з німецької тюрми у Львові майора Дмитра Грицая-Перебийноса, то він знову перебрав функцію референта в Проводі ОУН і став керівником ГВШ ОУН. Майор Роман Шухевич очолив Бюро Проводу всієї ОУН, якому очевидно підлягали всі військові формації, зорганізовані за почином ОУН (УПА, СКВ, УНС, УПА-Південь, БУСА на Буковині). «Всі ці існуючі під кількома назвами військові формації були ввесь час центральне керовані одним осередком, Військовою Референтурою ОУН» [47]. Визріваюча структура національно-визвольного руху відповідала найважнішому рішенню III НВЗ ОУН, що ОУН має стати авангардом всенародньої визвольно-революційної боротьби. Третій НВЗ ОУН злеґалізував «радикальні зміни в тактиці» і «визнав правильним перехід ОУН до збройних форм…». По думці ВЗ, «єдино політичне й мілітарне зорганізований нарід може зберегти себе…» [48]. Дослідник того періоду ствердив: «політична програма УПА була оформлена й прийнята саме на III НВЗ ОУН» [49].

В рамках прийнятої структури ОУН дала можливість всім особам, які бажали боротися за УССД, включитися до УПА, що розгорталася у справжню народню армію. Треба ствердити, що досить чисельна група людей, які формально признавалися до організації, очоленої полк. А.Мельником, включилися до УПА, бо їм боротьба за УССД присвічувала сильніше ніж льояльність ПУН-ові [50]. Одним із військовиків, післаних до УПА д-ром Кандибою-Ольжичем, був пор. Поль-Польовий, який очолив старшинську школу УПА на ПЗУЗ, а згодом був переведений до Карпатського Краю ОУН, де очолив старшинську школу «Орли» на місце сот. С.Ф.Хмеля, зі ступенем майора. Таке саме признання належиться старшинам-уенерівцям, які спочатку співпрацювали з Бульбою-Боровцем, але, коли усвідомили, що шлях ОУН-УПА є шлях всенародній і всенаціональний, то включилися до УПА. Також до УПА приєдналося декілька осіб гетьманських поглядів. Категорично відмовилися від співучасти в УПА ті особи, які, хоч деклярували себе прихильниками визвольної боротьби, то їм насправді особисті амбіції, провінційний патріотизм, партійна зарозумілість, практичний опортунізм були ближчі, ніж тверда революційна дійсність, що постійно вимагала риску життя. Подані факти вказують на те, що ОУН правильно підійшла до творення УПА як всенародньої і націоналістичної визвольної армії.

В боротьбі з окупантами України росли ОУН і УПА. Між ними витворилося таке відношення, як між Урядом і військом у кожній державі. Навіть прийнято вживати формулу «ОУН-УПА» з огляду на нерозривне пов’язання обох формацій, бо фактично обидві вони були невіддільні одна від другої [51].

Добрим прикладом якнайтіснішої співпраці між ОУН і УПА була конференція поневолених народів Східньої Европи і Азії, відбута в листопаді 1943 р. Політичним рушієм і керівником її була ОУН. Але багато практичних завдань приєднання до спільного фронту різних націоналістичних формацій виконала УПА. Другим прикладом є ділянка розвідки: ОУН мала свою референтуру Служби Безпеки головно для політичного відтинку. Зате УПА мала аналогічний відділ для військового відтинку [52]. Органічне поєднання УПА з ОУН виразно бачимо в ділянці політичного вишколу й організаційних пов’язань. Політичний вишкіл в УПА був фактично ідентичний з таким же вишколом в ОУН, а організаційно всі відділи УПА були пов’язані з територіяльною сіткою ОУН [53].

Все більша інтенсифікація боротьби ОУН-УПА і німцями, росіянами і поляками примушували УПА до якнайтіснішої співпраці з ОУН. Дійсність змушували УПА бути боєво-збройною організацією.

Наказом ГВШ ОУН з 27 січня 1944 р. проведено чергові організаційні зміни. УНС на ЗУЗ переформовано в «УПА-Захід» під командою майора Василя Сидора-Шелеста (підвищеного УГВРадою до ступня полковника з датою старшинства 22.1.1946) [54]. Майор Сидор став рівночасно провідником Карпатського Краю ОУН. КВШ ОУН на ЗУЗ переформовано в «Штаб УПА-Захід» із шефом майором Василем Брилевським [55] Краєвим провідником Львівського Краю був тоді Зіновій Тершаковець-Федір. Пост «Головного Командира» для керівництва всіми трьома розгалуженнями УПА взяв Роман Шухевич, голова Проводу ОУН, із ступенем підполковника. ГВШ ОУН переіменовано в «Головне Командування УПА» з Головним Військовим Штабом [56]. Шефом ГВШ УПА став член Проводу ОУН майор Дмитро Грицай, підвищений УГВРадою до ступеня генерала з датою старшинства від 1 листопада 1945 р. Дотеперішню «УПА» переіменовано в «УПА-Північ». Командир УПА, полк. Дмитро Клячківський, став Командиром УПА-Північ. Його заступником став майор Михайло Медвідь-Крем’янецький, а шефом Штабу УПА-Північ, переіменованого в «ВШ УПА», був далі ген. Л.Ступницький-Гончаренко. Клячківський далі залишився провідником Краю ОУН ПЗУЗ.

Ця організаційна структура залишилася в основному незмінною аж до 1947 р. Після втечі німецьких окупантів і з поновною окупацією України російськими агресорами, ОУН і УПА з усіми спеціяльними відділами, зокрема СБ, УЧХ та іншими, творили один суцільний моноліт, в якому різниці були оперативно-функціонального характеру [57].

В травні 1944 р. переформовано Буковинську Українську Самооборонну Армію (БУСА) в частину УПА-Захід. Влітку 1944 р. розв’язано команду УПА-Південь, а її військові відділи включилися до УПА-Північ, до УПА-Захід або у підпільні збройні відділи ОУН на ОСУЗ. В липні 1944 р. створено з ініціятиви та за апробатою ОУН та формально також — УПА — нову інституцію — Українську Головну Визвольну Раду, до якої приступили визначні українці, які не були членами ОУН. Степан Бандера визначив ролю ОУН у постанні УГВР в слідуючий спосіб: «ОУН творить хребет визвольної боротьби, як провідна політична сила, яка створила УПА і УГВР, і яка провідною залишилася до сьогодні» [58]. УГВР виконувала функцію підпільного революційного державного уряду, її створення можна порівняти до створення Українського Державного Правління в липні 1941 р. В обох випадках ОУН була рушієм-промотором, але не мала претенсій до абсолютної влади в цих формаціях [59]. Таку саму настанову ОУН мала і щодо УПА: довести до оптимального розширення влади народу на різні групи суспільства, з якими ОУН могла знайти спільну мову щодо найвищого принципу — встановлення Української Самостійної Соборної Держави. Ні УГВР, ні УДП, ні УПА не були ніколи трактовані Проводом ОУН як підрядні слухняні сателіти й виконавці [60]. Всім нечленам ОУН у цих формаціях ОУН завжди Гарантувала повну волю вибору своєї особистої ідейно-програмової орієнтації щодо майбутнього ладу в УССД і її майбутньої державної політики [61].

Коли в Україну дійшла вістка, що німці таки випустили з концтабору Степана Бандеру, Ярослава Стецька й інших націоналістів, то Роман Шухевич, як голова Бюра Проводу ОУН, скликав в Україні, в лютому 1945 р., конференцію ОУН (бо не було змоги скликати Великий Збір). На цій конференції він запропонував, а конференція прийняла, здійснити зміни в Бюрі Проводу, а саме: на голову вибрано Степана Бандеру, другим членом — Ярослава Стецька, тобто Голову УДП, третім — його, генерала Романа Шухевича. Тим кроком Степан Бандера став через Романа Шухевича політичним провідником Української Повстанської Армії.

Після закінчення Другої світової війни в Европі Провід ОУН видав деклярацію, в якій дуже тверезо підійшов до питання дальшої української визвольної боротьби. З одного боку, ОУН відкинула капітулянтську позицію мельниківців і різних залишків давнішніх партій, а з другого боку, ОУН відкинула орієнтацію на швидке визволення. В деклярації читаємо: «2а) нам треба й ми мусимо вести дальше збройну революційну боротьбу в обороні народу перед фізичним та моральним знищенням; б) нам треба бути готовими на найгірше, щоб все таки берегти других і себе перед знищенням; в) нам треба берегти й розбудовувати максимум революційних сил до часу вирішального чергового моменту; г) нам треба ввійти в новий, мирний, післявоєнний стиль революційної роботи і почати діяти на довшу мету;… ґ) нам треба вирощувати нові революційні кадри, нових людей, що дивилися б з вірою в майбутнє…» [62].

Влітку 1945 р. постала польська комуністична держава, сателіт Росії. В її склад включено ті українські землі, що були на захід від т.зв. Лінії Керзона. Для оборони місцевого українського населення Провід ОУН зформував там окремий Краєвий Провід під керівництвом Ярослава Старуха-Стяга, якому була підпорядкована окрема формація УПА під командою Мирослава Онишкевича-Ореста.

Від грудня 1944 р. до червня 1946 р. російські окупаційні сили в Україні провели три величезні офензиви проти ОУН-УПА, в яких брали участь біля одного мільйона озброєних напасників. Очевидно, що ОУН-УПА зазнали значних втрат. Але основні сили й основна структура зорганізованого руху збереглися. Наявним доказом були безперебійні бої й велика морально-ідейна перемога у виборах до Верховного Совєта СССР в лютому 1946 р., коли на заклик ОУН-УПА-УГВР мільйони українців збойкотували ці вибори. В червні 1946 р. відбулася в Україні чергова Конференція ОУН, в якій віддзеркалений непохитний, безкомпромісовий моральний рівень духу. Надії покладено на скорий вибух війни між Росією і Заходом, а тому вдержувано, на скільки це було можливим, структуру УПА оперування відділами середнього розміру (сотні) [63].

За свою величну провідницьку ролю у національно-визвольному русі підполк. Роман Шухевич був нагороджений в лютому 1946 р. підвищенням до ступеня генерала, на пропозицію Степана Бандери [64].

За завдання розформування більших відділів УПА і органічного поєднання менших відділів з ОУН відповідав і його успішно провів майор Олекса Гасин-Лицар, шеф ГК УПА, провідний член ОУН ще від 30-их років. За свої заслуги Гасин був підрищений до ступеня полковника.

30 травня 1947 року ген. Роман Шухевич, як голова Генерального Секретаріяту УГВР, видав для УПА і ОУН інструкцію, в якій повністю зрівняв членів ОУН і УПА в підпільній системі. Цю інструкцію можна трактувати початком процесу ідеологічної злуки УПА і ОУН в одну формацію. Відтоді і ОУН, і УПА називалися «Збройним підпіллям». Члени ОУН, які були членами УПА, найперше інтегрувалися в сітці ОУН. А майже всі члени УПА, які не були членами ОУН, стали членами ОУН. Формально існували ще дві формації, але в скорому часі вони злилися в одну організацію — збройне підпілля ОУН-УПА [65].

Про цей період Степан Бандера писав: «Постійно зменшуються відділи УПА і їх операції, зате зміцнюється підпілля ОУН і її мережа. Командні та вояцькі кадри УПА знову переходять в організаційно дійові форми ОУН. Всі ці зміни пляново робить Шухевич, як Головний Командир УПА і як Провідник ОУН на Українських Землях. У нього вся революційна боротьба, всі її форми і діючі сили — це одна справа, один процес. Як УПА вийшла з надр ОУН, як у боротьбі УПА діяли ідеї, пляни і кадри ОУН, так знову в ОУН і через її боротьбу зберігаються діючі прапори та ядра УПА, щоб у слушний час розгорнутися на всю широчінь» [66].

Оперативно-функційний стан ОУН-УПА в 1946-1947 роках дуже влучно схоплений в постановах І Конференції Закордонних Частин ОУН з вересня 1947 р. Там читаємо: «1.5. Революційна дія УПА і ОУН нині провадиться в різних формах і виявах, як політично-пропагандивна, суспільно-політична і повстанчо-боєва діяльність. Всі ці форми діяльности творять одну цілість і йдуть за одним пляном» [67].

Розпочатий 1946 р. процес розформування більших формацій та злуки УПА з ОУН, тобто поступовий перехід формації УПА на статус військового рамені в структурі ОУН, продовжувався в 1948 р. Стан після 1947 р. Степан Бандера з’ясував так: «При повороті до чисто підпільної тактики, кадри і дії У ПА були ступневе звужувані й уведені в матірні рамки ОУН. В цих рамках УПА далі існує як військовий сектор і основний кадр-кістяк для розбудови збройної сили революції в майбутньому» [68].

В згаданих постановах І Конференції 3Ч ОУН із 1947 р. роля УПА представлена в наступний спосіб: «На попередньому етапі, під час війни, найсильнішу потугу мали революційно-мілітарні дії. На теперішньому етапі доцільність вимагає найбільшого посилення суспільно-політичної і пропаґандивної роботи. Теж і бойові дії УПА провадяться так, щоб мати якнайбільший політично-пропаґандивний ефект» [69]. Прикладом злиття УПА і ОУН є керівні одиниці, бо в другій половині 40-их років майже всі займали рівнорядні позиції в ОУН і в УПА.

Коли ж надії на швидкий вибух війни між Заходом і Росією не виправдалися, то вирішено примінити лише суворіше засаду зберігання сил при допомозі дальшого розформовування збройних відділів УПА на малі високоспеціялізовані підвідділи, не більші чотового розміру. Степан Бандера з’ясував стратегічне думання ген. Романа Шухевича наприкінці 40-их років такими словами: «Українську визвольну революцію він розумів як глибокий процес, що має охопити увесь народ, як безперервну боротьбу, не зважаючи на ситуацію, як постійне втримування і відновлювання діючих революційних сил» [70].

Роки 1947-1949 знаменні великою кількістю вдалих засідок і нападів збройного підпілля на ворожі позиції малими відділами. Застосовуючи методу нищення большевицької еліти, ефективність збройних дій ОУН-УПА в 1947 р. зовсім не послабла в порівнянні до попередніх років. Степан Бандера ствердив, що від 1947 р. збройне підпілля перейшло з «тактики боротьби повстанської на партизанську, а потім на чисто підпільну» [71].

Статистичні дані за 1947 рік про кількість боїв з большевиками і про втрати були подані вже спільно для ОУН і УПА, тобто вже в 1948-1949 рр. не розрізняли обох формацій чи пак їхніх боєвиків. Лише на Закерзонні ще в той час було таке розрізнення, помітне в рейдуючих відділах УПА, які прийшли в Західню Европу. Частинно через це виник згодом конфлікт, чи ці відділи мають підлягати ЗП УГВР, чи ОУН. В Україні такого конфлікту не могло бути, бо УПА була тоді вже злучена з ОУН в одну формацію, і були злучені проводи обох формацій.

Треба зазначити, що Головне Командування УПА не було розформоване. В січні 1948 р. УГВР підвищила шефа штабу УПА майора Олексу Гасина-Лицаря (наступника ген. Грицая-Перебийноса) до ступеня полковника, наголошуючи тим не лише особисту талановитість і заслуги цього визначного націоналістичного штабовика високого масштабу, але й дальшу актуальність ролі штабової праці в цьому періоді, що концентрувалася на координації для малих відділів, постійному підвищуванню експертности збройного підпілля та вмілому калькулюванні силового чинника. Полк. О.Гасин загинув 31 січня 1949 р. На його місце шефа Штабу УПА ген. Р.Шухевич призначив майора В. Сокола.

VІІ

В 1948 р. вже виразно важнішим від збройного стає і деологічно-пропагандивний відтинок збройної боротьби. Це період, коли на передове місце вибиваються талановиті публіцисти-пропаґандисти, зокрема Петро Полтава, У.Кужіль, Осип Дяків-Горновий, Ярослав Старух-Ярлан, Р.Мох, Осип Орленко та інші. «Тільки в одному 1948 р. в наших підпільних друкарнях було надруковано в багатотисячному тиражі коло 70 назв різних брошур, листівок, пресових і художніх видань» [72]. В 1948 р. вже не розрізнювалося видань ОУН від видань УПА. В жовтні 1948 р. большевики знищили біля Ковеля друкарню ОУН-УПА ПЗУЗ, а в грудні 1948 р. — друкарню УГВР і Проводу ОУН біля Болехова, Івано-Франківської области. В 1950 р. ОУН-УПА опублікувала в Україні 150 різних окремих видань, що вказує на велику тодішню силу організованого націоналістичного руху.

Під кінець 40-их років вже не діяли дві структури, тобто окрема для ОУН, а окрема для УПА. Це була єдина суцільна національно-визвольна організація з різними спеціялізованими ділянками. На порядку дня стояла проблема збереження організації як такої. Цю проблему пляновано розв’язати при помочі децентралізації ОУН. Ген. Роман Шухевич, здається, не встиг її провести перед своєю загибеллю. Можливо, що цей плян здійснив його наступник, полк. В.І.Кук-Коваль, дотеперішній організаційний референт в Проводі ОУН на Рідних Землях. Він скликав у червні 1950 р. конференцію Проводу і там могло бути прийняте рішення провести таку децентралізацію, щоб кожний Край зі своїм Краєвим Проводом діяв цілком незалежно від центрального проводу і вдержував якнайменше зв’язків із сусідніми Краями. Ця нова структура повинна збільшити законспірованість ОУН та утруднити ворогові ліквідацію цілої організації у випадку, коли б зв’язки центрального чи котрогось краєвого проводу потрапили в руки москалів.

Згідно з однією інформацією, остання відома нам конференція провідного активу ОУН відбулася в Україні в червні 1952 р. [73].

У міжчасі збройна боротьба продовжувалася. В половині 1951 р. російський керівник пропаганди в окупованій Україні, Н.Рябокляч, алярмував, що «росте сила українських націоналістичних банд» [74]. У вересні 1950 р. сильний націоналістичний відділ здобув місто Мукачів від москалів, зліквідувавши місцевий гарнізон з командиром майором Ураловим і капітаном Ґолдаковим. В 1952 р. відбулося кілька десятків боїв між націоналістичним підпіллям і окупаційними силами [75]. В Україні з’явився альманах, присвячений десятій річниці постання УПА. В одній студії стверджується, що «маємо організаційні звіти з України, принесені зв’язковими 1953 р., в яких подається численні протибольшевицькі акції, проведені на Рідних Землях після 1951 р.» [76].

В 1950-1953 роках збройна група націоналістів під проводом старшини УПА Михайла Кончаківського звела ряд боїв з НКВД-истами, знищивши кількадесять із них [77]. В 1953 р. згинула оточена в своїм підземнім схоронищі провідна націоналістка на Львівщині Стефанія Мандрика. Лише в однім Радехівськім районі окупанти розкрили й знищили в 50-их роках близько 200 таких укріплених схоронищ [78]. У вересні 1953 р. большевики розкрили збройну групу ОУН в Івано-Франківській області, і їм вдалося в бою взяти в полон одного з цієї групи, Дмитра Басараба. Восени 1953 р. діяли в Україні члени Проводу ОУН, бо були листи, привезені зв’язковими на чужину, до Проводу 3Ч ОУН, в яких задокументована така активність [79].

На 17 з’їзді КПУ в березні 1954 р. перший секретар О.Кириченко виразно ствердив існування в Україні націоналістичного збройного підпілля. Маємо описи очевидців про збройні сутички між націоналістами і окупантською міліцією в Тернопільській області (Бучаччина, Підгаєччина) в роках 1954 і 1955 [80]. До 1954 року діяли зв’язкові між ОУН на чужині та ОУН на Рідних Землях.

Впродовж 50-их років вибухали в російській імперії великі страйки й повстання політв’язнів, організовані й керовані у великій мірі членами ОУН-УПА, які прибирали характер збройної боротьби [81]. Політично-організаційною основою для цих повстань і страйків служило доручення ОУН-УПА, видане ще в 1947 р. п.н. «До насильно вивожуваних на Сибір і на большевицькі каторжні роботи». В 1949 р. встановлено зв’язок між Проводом ОУН-УПА на Українських Землях і полоненими членами ОУН-УПА, яких москалі вислали далеко поза межі українських земель. Ці провідні підпільники зорганізували «ОУН-Північ», їх провід очолював Михайло Сорока. Цей провід керував і координував страйками і повстаннями політв’язнів по всій території російської імперії [83]. Вістки про цю боротьбу ширилися в Україні й підсилювали моральну настанову продовжувати визвольну збройну боротьбу за УССД.

Одним із перших великих повстань, а саме в Магадані 1953 р. керував член ОУН Мирослав Симчич (зловлений москалями 1949 р.). Жіночим повстанням у Кінгірі 1954 р. керували націоналістки Нуся Михайлевич і Любов Бершадська, а чоловічим — член ОУН Анатоль Задорожний. На теренах СССР поза Україною, де були великі скупчення українських політв’язнів, діяла підпільна організація ОУН-Північ, як уже згадано. Повстання на Воркуті 1954 р. (Комі АССР) було кероване українським націоналістом Євгеном Грицаком. Взятий 1953 року в полон в Україні старшина СБ ОУН-УПА Василь Підгорецький, засуджений на 25 років неволі, був організатором протиросійського повстання в Ташкенті 1955 р. А 1956-го року вибухло повстання в’язнів у Тайшеті, організоване членом ОУН Віктором Солодким, взятим у полон 1948 р.

У лютому 1956р. появилися в Рівенській області заклики російської окупаційної влади до українського націоналістичного підпілля здаватися, за що підпільники дістануть обманливу амнестію. Ця т.зв. амнестія була восьмою з черги й виразно показує, що в 1956 р. існувала в Україні підпільна сітка ОУН. Майже зовсім певним є, що до половини 1950-их років діяв Провід ПЗУЗ або хоч сам провідник, ком. Дубовий.

Того ж 1956 року вибухло на Мадярщині національно-визвольне повстання проти російських окупантів. Вістки про це повстання в Україні викликали оживлення націоналістичного підпілля. Біля Шепетівки у Хмельницькій області вилетів у повітря поїзд з амуніцією (20 травня 1956) [85]. Підпільна діяльність оживилася на Київщині, Львівщині й в околицях Бердичева. Українське збройне підпілля ОУН знищило в Карпатах кілька мостів, що ними москалі транспортували військо на Мадярщину, та мало збройні сутички з совєтськими терористичними органами.

Після розгрому москалями мадярського визвольного повстання перериваються вістки про організовану збройну боротьбу ОУН-УПА проти росіян, поза тим, що є дані про дальше існування на різних теренах націоналістичного підпілля. Очевидно і в пізніших роках відомі випадки знищування підпільниками окремих виконавців колоніяльної влади. Занехаяння масової збройної боротьби можна пояснити визнанням недоцільности в дану пору продовжувати її, коли навіть цілий мадярський нарід, знищивши над собою російську окупацію, не дістав від «волелюбного» Заходу навіть одного кріса. Тож в ОУН могло запанувати переконання, що тимчасово треба припинити збройну боротьбу аж до часу визріття нової революційної ситуації. А тим часом треба концентрувати всю енергію на збереженні націоналістичної організації, втримування в народі віри в наше майбутнє визволення, ведення виховно-ідеологічної й пропагандивної діяльности, як також розбудову в нації внутрішніх духових, соціяльних і культурних резервів для втримання національної самобутности і національної свідомости.

Рік 1956-ий треба вважати закінченням збройної визвольної боротьби, вершком якої була саме славетна й легендарна Українська Повстанська Армія.

————
Примітки:
[1] «В десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН», в «Сурмі», Мюнхен, ч. 18-19, лютий-березень 1950; передрук у «Перспективи Української Революції», Мюнхен, 1978, ст. 172.
[2] «Постанови Великого Збору ОУН» в ЗЧ ОУН, «ОУН», серія Бібліотека Українського Підпільника, ч. 1, 1955, ст. 3-16; Петро Мірчук, «Нарис історії ОУН» т. 1, Мюнхен, 1968, ст. 94-100.
[3] Дивись — Олекса Бойків, «Моя співпраця з Полковником» в «Євген Коновалець і його доба», Мюнхен, 1974, ст. 631.
[4] Ці висновки потверджує Лев Шанковський у своїй студії «УПА» в «Історії Українського Війська», друге вид., Вінніпег, 1953, ст. 645-646.
[5] Про концепцію «перманентної революції», що зродилася й прийнялася в гурті провідного активу ОУН на ЗУЗ, гляди: Петро Мірчук, «Нарис історії ОУН», ст. 137-139.
[6] Див. Микола Капустянський, «Військова підготовка ОУН» в «ОУН, 1929-1954», Париж, 1955, ст. 115-139.
[7] Точніші дані: П.Мірчук «Нарис історії ОУН», ст. 459-461.
[8] Петро Мірчук, «УПА», Мюнхен, 1953, ст. 230-231.
[9] Див. точну аналізу в П. Мірчука, «Нарис історії ОУН», ст. 549-561.
[10] Його «30 червня 1941», Торонто-Ню-Йорк-Лондон, 1967, ст. 26.
[11] Див. розділ «Різкий зворот у закордонній політиці ПУН» в П.Мірчука, «Нарис історії ОУН», ст. 582-584.
[12] Порівняй: П. Мірчук «Нарис історії ОУН»,ст. 563-567; Степан Бандера «Командир-Провідник» у «Шляху Перемоги», березень-квітень 1954; передрук у «Перспективи Української Революції», ст. 296.
[13] Див. П.Мірчук, «Нарис історії ОУН», ст. 586-587.
[14] С. Мечник, «Декілька спостережень із минулого», у ЗЧ ОУН, «Вишкільні матеріяли», 1958, ст. 158.
[15] «В десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН», в «Сурма», Мюнхен, ч. 18-19, лютий-березень 1950; передрук у С.Бандера «Перспективи Української Революції», ст. 178.
[16] Див. С.Бандера «Командир-Провідник», «Перспективи Української Революції», ст. 296.
[17] Там же.
[18] Текст «Маніфесту ОУН» у ЗЧ ОУН, «ОУН», серія БУП, ч. 1, 1955, ст. 21-3.
[19] Текст «Постанов Другого ВЗ ОУН» у ЗЧ ОУН, «ОУН», БУП ч. 1,ст. 24-47.
[20] Діяльність ОУН від II ВЗ ОУН до червня 1941 проходила за пляном, опрацьованим у «Політичних вказівках». Гляди: ЗЧ ОУН, «ОУН», БУП ч. 1,1955 р., ст.48.
[21] Порівняй у Я.Стецька «30 червня 1941» ст. 220. Іван Климів, краєвий провідник ОУН на ЗУЗ, видав проклямацію про негайне творення української армії, що її підписав він, як «Головнокомандуючий Збройних Сил». Там же, ст. 241. Також у П.Мірчука, «Роман Шухевич», Ню-Йорк, 1970, ст. 105.
[22] Навіть російський історик ствердив існування досить сильних українських націоналістичних збройних відділів. Див.: Н.К.Попель, «В тяжкую пору». Москва. Воєннеє Издательство Министерства Оборони СССР, 1959, ст, 6, 47.
[23] Марко Віра, «Сім літ визвольних змагань». Буенос-Айрес, Вид. «Промінь», 1946, ст. 20. Також розділ «Українська міліція» у С.Мечника, «У боротьбі проти московської агентури», Мюнхен, 1980.
[24] Див. Я.Стецько, «30 червня 1941», ст. 182-183.
[25] Див. полк. М.Омелюсік, «УПА на Волині в 1943 р.»у «Вісті Комбатанта», ч.1-2 (22-23), 1966; передрук у «Літопис УПА», т. 1, Торонто, 1978, ст. 19-20.
[26] Про ці три школи див.: А.Осипенко (О.Горновий), «Вклад ОУН у справу творення і розбудови УПА» в «Осередок пропаганди і інформації», рік І, випуск ч. 1, 1948; передрук ЗЧ ОУН, «УПА», серія БУП, ч. 6, 1957, ст. 26.
[27] Див. Микола Гордієнко, «З волинських і поліських рейдів УПА», Торонто, 1959, ст. 11-12.
[28] Текст заяви видрукований у книжці Л.Гірняка, «На стежках історичних подій», Ню-Йорк, 1979, ст. 324.
[29] Див.«Дружини Українських Націоналістів», Мюнхен, 1953, серія «Наша книгозбірня», ч. 13; також Мирослав Кальба, ред. «У лавах дружинників», «Спогади учасників», Денвер, 1982.
[30] Див. полк.М.Омелюсік, «УПА на Волині в 1943 р.» в «Літопис УПА», т.1, Торонто, 1978, ст. 20-21.
[31] Порівняй П.Мірчук, «УПА», Мюнхен, 1953, ст. 29. Текст постанов І Конференції ОУН в М. Лебедя «УПА», 1946, ст. 17.
[32] Л.Л.Лохнер, «Ді Ґеббел’с Даєріс», Ню-Йорк, Атлантік Пабл., 1948.
[33] «Постанови Другої Конференції ОУН» у ЗЧ ОУН, «ОУН», серія БУП, ч. 1, 1955, ст. 61-74.
[34] Я.Стецько, «30 червня 1941 р.», ст. 14.
[35] Опис СКВ у П.Мірчука, «УПА», ст. 237-238.
[36] Див. Аркадій Тис, «Із перспективи трьох років», у «Визвольний шлях», Лондон, р. І, ч. 1, січень 1946, ст, 18.
[37] С.Бандера «До проблеми політичної консолідації» у «Визвольна політика», 1946, ч. 4-5, червень-липень; передрук у С.Бандера, «Перспективи Української Революції», ст. 25.
[38] Порівняй Л.Шанковський «УПА», в «ІУВ», ст. 687.
[39] О.Дяків (А.Осипенко) називає В.Івахова на тій підставі «першим Шефом Штабу УПА». «Вклад ОУН у справу творення і розбудови УПА» в «Осередок пропаганди і інформації», рік І, ч. І, 1948; передрук у ЗЧ ОУН, «УПА», серія БУП, ч. 6, 1957, ст. 26.
[40] Див. «Комунікат Проводу 34 ОУН в справі закордонних рейдів УПА літом 1947 р.», ЗЧ ОУН, «ОУН», серія БУП, ч. 1, 1955, ст. 328. Цей факт задокументований у заяві ГК УПА з 25 вересня 1947 р., підписаний ген. Тарасом Чупринкою, в якій читаємо: «Українська Повстанська Армія постала з бойових груп ОУН (керованої С.Бандерою) в 1942 р. в умовах завзятої боротьби українського народу проти гітлерівських загарбників». ЗЧ ОУН, «УПА», серія БУП ч, 6, ст. 178.
[41] 3Ч ОУН, «ОУН», серія БУП ч. 1, 1955, ст. 74-89.
[42] Я.Стецько, «30 червня 1941 р», ст. 140.
[43] Див. П.Мірчук, «Роман Шухевич», Ню-Йорк, 1970, ст. 173. Про ступінь майора, наданий Романові Шухевичеві весною 1943 р., гляди у П.Мірчука, «УПА», ст. 239, 251.
[44] Згідно з П.Мірчуком, цей ГВШ Проводу ОУН складався з 12 членів ОУН і 2 нечленів. Гляди його «УПА», ст. 251.
[45] Див. С.Вожаківський, стаття у «Віснику» вид. ОО4СУ, Ню-Йорк, серпень 1954, ст. 38-39.
[46] Порівняй: Л.Шанковський, «УПА», в «ІУВ», ст. 687.
[47] «Комунікат Проводу 34 ОУН у справі закордонних рейдів УПА літом 1947 р.» в 34 ОУН, «ОУН», серія БУП, ч.І, 1955, ст. 328.
[48] «Постанови III. НВЗ ОУН» у 34 ОУН, «ОУН», серія БУП, ч. 1, ст. 90-121.
[49] Григорій Васькович, «Роман Шухевич — провідник повстанських війн», у 34 ОУН, «Генерал Роман Шухевич», серія БУП, 1966, ст. 78. «Вступ програми УПА» у збірнику «У боротьбі за волю — під бойовими прапорами УПА», 146; передрук В-во ТПН ОУН «На сторожі», Авгсбург, 1949, ст. 189.
[50] Добрим свідченням є книжка М.Данилюка «Повстанський записник», Ню-Йорк, 1968.
[51] Документом, що засвідчує повищі висновки, є «Політична деклярація УПА», видана Проводом ОУН у вересні 1943 р. Див. «Літопис УПА», т. 1, Торонто, 1978, ст. 121-126. Точніша аналіза співдії ОУН і УПА подана у книжці П.Мірчука «УПА», ст. 236. Темі пов’язання УПА з ОУН багато уваги присвячує Юрій Тис-Крохмалюк у книзі «УПА Ворфер ін Юкрейн», Ню-Йорк, 1972. Подані різні діяґрами цієї співпраці, зокрема дивись розділи 6 і 7.
[52] Добрим прикладом найтіснішої співпраці між СБ ОУН і контррозвідкою УПА було викриття славного російського агента Александра Псідзе (Чхеїдзе, Чапаєва). Див. М-ч, «Перша старшинська школа УПА». «До зброї»,ч.9.
[53] Див. С.Ф.Хмель, комендант старшинської школи «Олені», в його «Українська партизанка»; передрук в ЗЧ ОУН, серія БУП, ч. 8.
[54] Текст постанови в ЗЧ ОУН, «УГВР», серія БУП, ч. З, 1956. ст. 27-28.
[55] П.Мірчук називає шефом Штабу УПА-Захід сот. В.Хмеля. Гляди його «УПА», ст. 245. Але в своїй книзі «Роман Шухевич» П. Мірчук називає шефом Штабу УПА-Захід Степана Новицького-Вадима-Степа, назв. твір, ст. 113.
[56] І.Бутковський, «Організаційна структура УПА» в «До зброї», ч. 24 (37), вересень 1954; передрук у ЗЧ ОУН, «УПА», серія БУП, ч. 6, 1957, ст. 6.
[57] Порівняй наведені праці Л.Шанковського в статті В Макара «УПА — наша слава і наш дороговказ» у «Альманасі «Гомону України» за 1952, Торонто, ст. 94. Впродовж другої половини 1945 р. ОУН-УПА втратила в Тернопільській області 1,242 людей. Тоді вже не розрізнювано, хто ОУНівець, а хто УПівець. Гляди Л.Шанковський «УПА» в «ІУВ», ст. 754-755
[58] «Сурма», ч. 30, квітень 1951; передрук у його «Перспективи Української Революції», ст. 266. Більшість документів УГВР зібрані в книзі ЗЧ ОУН «УГВР», серія БУП, ч. З, 1956.
[60] Порівняй: П.Полтава, «Елементи революційности українського націоналізму» в «Ідея і чин», орган Проводу ОУН, ч. 10, 1946; передрук у ЗЧ ОУН, «Большевизм і визвольна боротьба», серія БУП, ч. 5; 1957, ст. 221.
[61] Відношення між ОУН і УПА добре з’ясоване в праці Зіновія Карбовича п.н. «Наша визвольна кенцепція» у «Визвольнім Шляху», кн. 2-8,1954; передрук у «Збірка статтей із «Визвольного Шляху», Лондон, 1956, ст. 164-165.
ЗЧ ОУН, «ОУН», серія БУП, ч. 1, 1955, ст. 140.
[63] «Постанови Конференції Проводу ОУН на Українських Землях» в ЗЧ ОУН, «ОУН», серія БУП, ч. 1, 1955, ст. 143-155. Гляди також: Степан Бандера «Командир-Провідник», в його «Перспективи Української Революції», ст. 308. Розв’язання більших від сотні формацій УПА задокументоване у «Відозві Головного Командира до УПА» з липня 1946. ЗЧ ОУН, «УПА», серія БУП, ч. 6. 1957, ст. 166.
[64] За постановою УГВР Роман Шухевич став генералом з датою 22 січня 1946 р. Ця постанова УГВР з лютого 1946 опублікована в: ЗЧ ОУН, «УГВР», серія БУП, ч. З, 1956, ст. 27-28.
[65] Текст постанови в бюлетені «Бюро Інформації УГВР», випуск ч. І за квітень 1948.
[66] «Командир-Провідник» в «Перспективи Української Революції», ст. 310.
[67] «Резолюції і Конференції ЗЧ ОУН» в: ЗЧ ОУН, «ОУН», серія БУП, ч. 1, 1955, ст. 156-218. Наведене місце на ст. 159.
[68] «Перспективи української національно-визвольної революції», 1958; передрук в його «Перспективи Української Революції», ст. 587.
[69] Дивись нотатку ч. 67.
[70] «Командир-Провідник» в його «Перспективи Української Революції», ст. 309.
[71] Там же, ст. 310
[72] Петро Полтава, «Про наш плян боротьби за визволення України в теперішній обстановці», Україна, Вид. «Воля народам», 1951.
[73] Див. Лев Шанковський, «УПА» в «ІУВ», ст. 818.
[74] «Радянська Україна», 12 серпня 1951.
[75] Лев Шанковський, «Большевики про УПА» в: ОО4СУ, «Вісник», Ню-Йорк, березень 1969, ст. 15.
[76] Див. Г.Васькович, «Сучасна визвольна боротьба України», «Шлях Перемоги». Мюнхен, 1956, чч. 42-44; передрук у: ЗЧ ОУН, «Большевизм і визвольна боротьба» в серії БУП, ч. 5, ст. 240.
[77] Авраам Шіфрін, «Четвертий розмір» (по-англійському). Мюнхен, 1973, ст. 81, 222, 229-230.
[78] Володимир Макар, «Бойові друзі». Торонто, 1980, ст. 321-322.
[79] Див. Г.Васькович, «Сучасна визвольна боротьба в Україні», в серії БУП, ч. 5, ст. 242.
[80] Див. інформацію в «Шляху Перемоги», Мюнхен, 1980, чч. 9-10 про спогади Я.Емесмана «На Тернопільщині».
[81] Загальний огляд повстань і страйків політв’язнів у СССР поданий у студії Володимира Косика «Концентраційні табори в СССР» (по-англійському) в «Російське поневолення України», Лондон, 1962, ст. 347-433. Є список 47 повстань в роках 1946-1957.
[82] Див.: ЗЧ ОУН, «УПА», в серії БУП, ч. 6, 1957, ст. 189-191.
[83] Див, стаття М.Сороки в «Українськім Віснику», Париж, 1972, ч. 6.
[84] Лев Шанковський, «Історія 8 закликів» у «Свободі», Джерсі Ситі, чч. 58-63, 28 березня – 4 квітня 1956; Олег Мартович, «Думки про визволення» в: ОУН, «ІV Великий Збір ОУН», т. 2, 1972, БУП, ч. 10, ст. 176.
[85] «Шлях Перемоги», 17 червня 1956.

Замість вступу У 1982р. проминуло 40 років від створення Української Повстанської Армії. Але досі не було ґрунтовно висвітлене відношення між Організацією Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери і Українською Повстанською Армією. Проте, щодо розуміння природи, суті й історії УПА є необхідним правильне висвітлення цього відношення. А це відношення було таке тісне, органічне й нерозривне, що цілковито заслуженим є твердження, що без ОУН не було б взагалі тієї УПА, яку очолював ген. Роман Шухевич — Тарас Чупринка. Від 1940-их років почали ширитися дві фальшиві версії про УПА. Одна, мовляв, УПА хоч і заініційована ОУН, але від половини 1943 р. вона «відірвалася»…

Оцінити

0

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*