Крутянський архетип

У 95-ту річницю бою під Крутами, що майже за століття з реальної події став національним міфом (у позитивному розумінні) і переломним моментом в українській ментальності, варто сфокусуватися насамперед на впливі його на сучасність.

Студентський курінь як противага «іграм патріотів»

Фабула того бою (що відбувся 29 січня 1918 року під залізничною станцією Крути – поміж невеликим українським формуванням із чотирьох сотень воїнів-юнаків і 4-тисячним загоном російсько-більшовицьких військ під загальною орудою Михайла Муравйова), а також його історичний контекст вже тисячно описані в публіцистичних та наукових працях. Тож тих, хто вперше зацікавився цією темою, переадресуємо якнайменше до української Вікіпедії. Тут же сконцентруємося на вузлових деталях, котрі закарбували цих жертвенно-героїчних юнаків в історичне безсмертя. А також – стали невитруюваним архетипом у наступні роки – вже новітньої – української історії.

Бій під Крутами - реконструкція

Бій під Крутами – реконструкція

Найперше окреслимо загальноісторичний контекст тодішніх подій. На хвилі російської лютневої революції 1917 року і краху самодержавства, притлумлені до того національні українські сили зануртували по всій Україні, а також у військових частинах колишньої імперії на фронтах Першої світової війни і в тилу. Назагал, тогочасна українська еліта була розколотою на два ідеологічних табори: так звані «автономісти» й «поступовці» (здебільшого представники соціал-демократичної, соціал-революційної і соціал-федералістської партій) та «самостійники» («Братство самостійників» на чолі з підпоручником Миколою Міхновським; до речі до нього у той час входив і відомий український поет Василь Еллан-Блакитний). Перші (під кермуванням Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Павла Христюка, Сергія Єфремова) обстоювали національно-політичну автономію України у складі єдиної «демократичної» Росії. «Самостійники», природно, намагалися впроваджувати в життя гасло, що роками пізніше було висунуто – в культурницькому сенсі – українським радянським письменником Миколою Хвильовим: «Геть від Москви!». Прикметно, що в новоствореному 4 березня 1917 року національному парламенті – Українській Центральній Раді – переважна більшість належала саме проросійськи й соціалістично орієнтованим «автономістам».

Найбільш наочно ідеологічний розкол у тодішній еліті проходив по лінії визнання чи заперечення необхідності творення власної національної армії. Квінтесенцією позиції «автономістів» можна вважати знакові слова Володимира Винниченка зі статті в «Робітничій газеті» від 12 квітня 1917 року: «Не своєї армії нам треба, а знищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організовувати! Українського мілітаризму не було і не повинно бути». Така позиція Центральної Ради призвела до того, що наявні на той час у багатотисячній кількості «українізовані» військові частини (полк імені Богдана Хмельницького, полк імені Павла Полуботка, так зване «Вільне Козацтво», чернігівський і сімферопольський полки імені Гетьмана Петра Дорошенка) були позбавлені централізовано-цементуючої організації в єдину армію, перебували в майже анархічному, «радянському» стані, то оголошуючи «нейтралітет», то підпадаючи під вплив інтенсивної пропаганди російсько-більшовицьких емісарів.

У другій половині грудня, після сумнозвісного «Маніфесту до українського народу» Володимира Леніна (в якому чітко дав зрозуміти, що радянська Росія ніколи не змириться з незалежністю України) і визнання пітерсько-більшовицькими «путчистами» 29 грудня ними ж і організованого маріонеткового уряду так званої Української Радянської Республіки, почалася неоголошена інтервенція більшовицьких військ в Україну. «Соціалістичний» уряд УНР, окрім вимушено-незалежницького IV Універсалу, практично не мав чим відповісти.

І природно: всі «революційні» військові частини, зорганізовані лівими партіями, як правило, розбігалися або переходили на бік «червоних» росіян. Бо ж: формацій дисципліновано-боєздатних (на кшталт керованих полковником Євгеном Коновальцем або пізніше – полковником Петром Болбочаном) українські «автономісти»-винниченківці боялись і розпускали їх «по оселях» за першої-ліпшої можливості. Саме в цьому сенсі фатально-знаковим є свідчення активного політичного учасника тих подій, історика Дмитра Дорошенка: «Центральна Рада, яка ще в початку літа могла сказати, що вона спирається на мільйони багнетів, на зорганізоване робітництво й селянство, за яких 3-4 місяці не мала вже й кількох тисяч війська, яке б її активно боронило, коли настала боротьба з большевиками» («Історія України 1917-1923 рр.»). За оцінкою історика, це було близько 15-тисяч вояків – сили немалої, проте позбавленої єдиного централізованого керівництва, здеморалізованої й розкиданої різними територіями України.

Саме в тих критичних умовах політично-неосудної «обеззброєності» української революції, 5 січня 1918 року – зі студентів київського Університету святого Володимира і новоствореного Українського народного університету – самоорганізувався Студентський курінь січових стрільців (можливо, він замислювався як частина найбільш боєздатного на той час Куреня Січових Стрільців під орудою полковника Євгена Коновальця). До нього долучилися учні старших класів київської гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Було сформовано дві добровільні сотні молодих вояків (погано вишколених і недостатньо-озброєних) – під командуванням сотника Андрія Омельченка; одна з них долучилися до чотирьох сотень українського гарнізону, складеного із юнкерів 1-ї Київської юнацької (юнкерської) школи імені Богдана Хмельницького. Останній вже перебував у Бахмачі, виконуючи наказ центрального командування з охорони кордонів України на північно-східному напрямку. 29 січня, відступивши до станції Крути, юні українці під командуванням сотника Аверкія Гончаренка (за свідченням історика Ярослава Тинченка – 420 бійців), прийняли бій із 4-тисячною більшовицькою армадою під кермуванням полковника Михайла Муравйова, складеною із переважно московських і пітерських червоногвардійців, а також балтійських матросів.

Завважимо, що неоперені українські січовики «пішли на ви» супроти досвідчених у боях Першої світової фронтовиків. Чисельна перевага більшовиків була більш ніж десятикратною, збройна – практично така ж сама. Підмоги було ждати нізвідки: нечисленні боєздатні частини молодої української держави – Гайдамацький кіш Слобідської України Симона Петлюри, сотня Січових Стрільців Євгена Коновальця і залишки полку імені гетьмана Полуботка – були кинуті на ліквідацію відомого, ініційованого російськими більшовиками повстання на київському заводі «Арсенал». Попри шалений артилерійський обстріл і піхотні атаки, практично недосвідчені студенти та юнкери протрималися цілих 5 годин (що уможливило певний виграш часу для організації відступу уряду з Києва, а також – втримування позицій під час доленосних переговорів у Бресті). Втрати сторін так само говорять самі за себе: близько 300 вбитими з боку інтервентів і, за різними даними, від 127 до 146 українських вояків. 27 хлопців зі Студентської сотні – із-за провальної координації дій при наказі відступу – були схоплені муравйовцями в полон і звіряче замордовані (всупереч чинним натоді Гаазьким правилам сухопутної війни 1899 і 1907 років – щодо поводження з військовополоненими).

Замість трагічного – героїчний дискурс

Попри начебто локальний характер бою під Крутими, для історії лишився невмирущим не стільки військовий масштаб, як, передовсім – героїчний чин українських юнаків. Адже ніхто їм не заважав по-міщанськи тихо пересидіти ті буремно-криваві події вдома, зберігаючи «нейтралітет», як це робили сотні тисяч тодішніх мешканців столиці. Помилкою було би вважати, що хлопці не усвідомлювали того, на що вони йдуть. Як свідчить вельми фахова реконструкція подій у документальному фільмі «Крути. Молода кров», студенти перебували у центрі політичного й інформаційного виру, спостерігаючи з гальорки та коридорів за засіданнями Центральної Ради (яка, на відміну від нинішнього парламенту, була відкрита для «народного» входу й не загороджена малодушно-лякливим муром). Для них геть очевидною була перспектива стати перед холодний погляд неминучої смерті – не заради провально-недалекоглядних державних мужів, що продовжували неадекватно й малоросійськи марити «братнім союзом» з Росією – а заради захисту Батьківщини. Воістину, «якщо не ми, то хто тоді?». Втім, роблячи свій вільний і самоусвідомлений вибір і чинячи начебто ординарно у тих суцільно-мілітарних умовах першосвітової бійні й революції, ці молоді українці навряд чи могли й помислити, що їх чин відродиться такою надмогутньої синергетикою для майбутніх поколінь співвітчизників.

Власне, стократ правий був Євген Маланюк, коли писав в однойменному нарисі: Крути – це «народини нового українця». І міф про оспіваних молодим Тичиною «тридцяти мучнів-українців», похованих на Аскольдовій могилі, творився не трагічно-могильними та формально-офіціозними вінкопокладаннями різнорідних політиканів – від патологічно-роздвоєних і зболених «автономістів» Центральної Ради до сучасних діячів ерзац-еліти та олігархічно-«вишиваних» Президентів. На противагу, крутянський героїчний архетип плекався самим українським народом, що за словами того ж таки Маланюка, безпомильно-інтуїтивно вловив його «позаматеріальний, метафізичний сенс». Саме він час від часу пробуджував національну летаргію і ставав ментально-історичним лекалом для селян-повстанців із Холодного Яру, народної, самоорганізованої армії УПА, для повсталих і замордованих совіцьким режимом дисидентів 70-х, врешті-решт – для нових «крутянських» сотень Студентської революції на граніті. Так само, як і для апріорі, проте тимчасово програшної «України без Кучми», а також – переможної (проте, «дякуючи» невмирущим хворобам «нацдемеліти» – тимчасово) Помаранчевої революції.

Крути направду стали метафізичними вітчизняними Фермопілами, а їх герої – українськими «спартанцями». І лишатимуться такими на всі майбутні роки – незалежно від того, чи покладуть 29 січня на їхні могили офіціозні вінки нинішні «регіональні» сатрапи (супроти історичних протагоністів котрих загиблі студентські січовики у свій час виступили зі зброєю в руках). Як би там було, а трагічний дискурс, хоч і поволі, а таки змінюється в нашій ментальності героїчним. І, власне, за Маланюком, та битва справді має стати в один ряд із великими українськими перемогами – на кшталт баталій під Жовтими Водами, Конотопом чи Мотовилівкою.

Бо ж, як писав у підпільному часописі УПА «Чорний Ліс» за жовтень 1949 року воїн і поет Марко Боєслав:

Покори рабської дітей не вчіть,
Тавра раба на душах не карбуйте.
Зараня вчіть кувати їх мечі,
Хай знають – не зоря Кремля, а Крути
Їм світить в путь.

Отже, жодних сумнівів не має у тому, що героїчний (а не страждально-трагічний, а отже – національно-притлумлюючий) архетип Крут ще стріне свій час і підпише неспростовний і безповоротний вирок нинішньому кримінально-промосковському режимові, як і всій пострадянській упослідженій системі.

Андрій Коваленко – журналіст, письменник

Джерело: Радіо Свобода

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*