In Memoriam. Михайло Горинь

Михайло Горинь

Михайло Горинь

Він керувався девізом “Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя проклинати пітьму”. У Львові близько 2 години ночі 13 січня 2013 р. згасло життя видатного організатора самвидаву, правозахисника, громадського та політичного діяча. Похорон борця за людські права і незалежність відбудеться у Львові, ймовірно, 15 січня.

Народився Михайло Горинь 17 червня 1930 року в с. Кнісело Жидачівського р-ну Львівської обл.

Його батько, Микола Михайлович (1905 – 1988), був головою сільської “Просвіти”, керував районною нелеґальною організацією ОУН, репресований польською та радянською владою. Родина матері, Стефанії Данилівни (з роду Грек, 1911 – 2003), теж була політично активною.

У грудні 1944-го Михайло з матір`ю був депортований радянською владою, та по дорозі на заслання їм удалося втекти. Переховувалися в родичів по сусідніх селах.

1949 р., щоб не вступати в колгосп, сім’я перебралася в м. Ходорів.

1949 – 1954 рр. навчався на відділенні логіки і психології Львівського університету. 1953 р. був виключений за відмову вступити в комсомол, але, завдячуючи ректорові академіку Євгену Лазаренку, відновлений. Мав зв`язки з підпіллям ОУН, виготовляв і розповсюджував листівки.

1954 – 1961 рр. працював учителем логіки, психології, української мови і літератури, директором шкіл, завідував районним методкабінетом, був інспектором Стрілківського райвно.

З 1961 на науковій роботі. Був одним з організаторів першої в СРСР експериментальної науково-практичної лабораторії психології і фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів. Автор низки методичних розробок для вчителів, статей у галузі психології праці. Готував дисертацію, склав кандидатський мінімум.

У травні 1962 р. налагодив контакти з київськими шістдесятниками Іваном Дзюбою, Іваном Драчем, Іваном Світличним, Дмитром Павличком та іншими. Один з організаторів і член президії Львівського Клубу творчої молоді “Пролісок” (1963).

Налагодив виготовлення та розповсюдження в Україні літератури самвидаву, політичної літератури, яка видавалася за кордоном.

Заарештований 26 серпня 1965 року за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ч. 1 ст. 62 і ст. 64 Кримінального кодексу УРСР). 18 квітня 1966 року на закритому засіданні Львівського обласного суду в одній справі з братом Богданом Горинем, Михайлом Осадчим і Мирославою Зваричевською засуджений на 6 років таборів суворого режиму.

Хвиля арештів 1965 року принесла в політичні табори Мордовії пожвавлення: там з’явився самвидав, був налагоджений вихід інформації в Україну і за кордон. Національні громади політв`язнів консолідувалися в акціях протесту.

За пропаганду і розповсюдження самвидаву серед в’язнів 18 липня 1967 року суд Зубово-Полянського р-ну Мордовської АРСР присудив Гориневі 3 роки ув’язнення у Володимирській тюрмі. Звідти він теж зумів передати в Україну інформацію про становище в’язнів. Тим часом Іван Гель видав самвидавом книжку М. Гориня “Листи з-за ґрат” (1971).

Звільнений 26 серпня 1971 року. У Львові, де мешкала сім’я, його не прописали. Під загрозою бути звинуваченим у “дармоїдстві” мусив улаштуватися машиністом на будівництві хімкомбінату в Рівненській обл.

З вересня 1972-го працював кочегаром у котельнях Львова, з 1977 – психологом на заводі “Кінескоп”. Опікувався родинами політв’язнів.

Брав участь у виробленні основоположних документів створеної 9 листопада 1976 року Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (Українська Гельсінкська Група), де визначив собі місце в другому ешелоні. Після арештів засновників УГГ бере на себе видання її Інформаційного бюлетеня, підготував №№ 4-7.

Упродовж 1981 року в помешканні Горинів було шість обшуків. Під час обшуку 23 березня йому підкинули сфабрикований від імені УГГ документ у зв’язку зі справою Івана Кандиби, а 28 листопада – текст на 15 сторінках під малограмотною назвою “Соціальні дослідження механізму русифікації на Україні” (треба б “соціологічні”).

3 грудня 1981 року, після 13-годинного обшуку, Горинь знову заарештований. У слідства не було доказів проти нього. На знак протесту проти фабрикування “справи” він оголосив голодування і відмовився брати участь у попередньому розслідуванні. Десятого дня стався серцевий напад.

25 червня 1982 року М. Горинь засуджений за ст. 62 ч. 2 і ст. 179 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда та відмова дати покази у справі Кандиби) на 10 років позбавлення волі в таборах особливого режиму та 5 років заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

12 листопада 1982-го прибув етапом до табору ВС-389/36, с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., де, нарешті, був прийнятий співкамерниками до УГГ. Обговорював з Юрієм Литвином проблему реформування УГГ, написав психологічні нариси про співкамерників Олексу Тихого, Валерія Марченка, Юрія Литвина, про Василя Стуса.

Хворів запаленням нирок, гіпертонією, аритмією. У травні 1984-го у Гориня стався інфаркт міокарда. 28 листопада 1986 року етапований до Львова, де після другого інфаркту його поклали до лікарні. Повернули етапом на Урал.

У зв`язку з “перебудовою” помилуваний 2 липня 1987 року, в 1990-му – реабілітований.

Уже в липні 1987 року В΄ячеслав Чорновіл і Михайло Горинь відновили видання машинописного журналу “Український вісник”, який став органом УГГ. Восени 1987 разом з Чорноволом дав інтерв’ю американській журналістці Марті Коломієць, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх із СРСР. Вони звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна.

11 березня 1988 року Михайло Горинь, Зеновій Красівський і В΄ячеслав Чорновіл підписали “Звернення Української Гельсінкської Групи до української та світової громадськости” про відновлення її діяльности.

Чорновіл та брати Михайло та Богдан Горині виробили і 7 липня 1988 року на мітингу у Львові оприлюднили “Декларацію принципів Української Гельсінкської Спілки”, створеної на основі УГГ. М. Горинь став членом Виконкому УГС.

11 серпня 1988 року Управління КГБ Львівської обл. винесло Гориневі офіційне попередження у зв’язку з його “антирадянською діяльністю”. Його неодноразово затримувала міліція, зокрема, в Чернівецькому університеті, куди приїхав з доповіддю для студентів, він був заарештований на 15 діб.

У вересні 1988-го Горинь організував і очолив Робочу групу захисту українських політв`язнів, яка увійшла до Міжнаціонального комітету захисту політв`язнів. Він учасник декількох нарад представників національно-демократичних рухів народів СРСР.

Улітку 1989 р. Горинь працює в Києві в оргкомітеті Народного Руху України за перебудову. На Установчому з’їзді (8 – 10 вересня) обраний головою секретаріату НРУ, був головою Політради і співголовою НРУ.

У березні 1990 – квітні 1994 – депутат Верховної Ради України від Залізничного в.о. № 260 м. Львова. Працював у Комісії з питань суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин, очолював підкомісію зв`язків з українцями, що проживають за межами України. Входив до Народної Ради.

Михайло Горинь ініціював і організував найбільші загальнонаціональні акції, що сприяли консолідації нації і призвели до проголошення та утвердження незалежності України: “Ланцюг злуки” між Києвом і Львовом 21 січня 1990 року, Свято козацької слави (Запоріжжя, літо 1990), Конґрес національних меншин (Одеса, листопад 1991), “Дитяча дипломатія” (поїздки дітей зі Східної України в Західну і навпаки на Різдво і Великдень), Ліґа партій країн Балто-Чорноморського реґіону (1994), 50-річчя Української Головної Визвольної Ради (1994).

З травня 1992 до жовтня 1995 рр. Горинь – голова Української Республіканської партії. Один із засновників Республіканської Християнської партії (травень 1997), член її Центрального Проводу. З грудня 1992 року очолював Конгрес національно-демократичних сил (КНДС). 1996 р. заснував Центр досліджень проблем громадянського суспільства.

19 травня 2000 р. обраний Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР). На чолі делегацій УВКР з метою досліджень та співпраці з закордонним українством відвідав українські громади європейських країн, зокрема, Польщі, Росії, країн Балтії, Словаччини, Сербії, Бельгії, а також громади Сибіру – в Тюмені, Новосибірську, Приморському та Хабаровському краях, на Камчатці та Сахаліні, про що в УВКР видана книжка “Ми – українці”.

Пішов у відставку з посади Голови УВКР 19 серпня 2006.

Останнім часом тяжко хворів.

Дружина Ольга, з дому Мацелюх, 1952 р. за зв`язки з підпіллям була засуджена на 25 років ув`язнення, 5 років позбавлення громадянських прав, з конфіскацією майна, звільнена 1956 р.; донька Оксана 1964; син Тарас 1972 р. н.

Брати Горині – відомі політичні діячі: Богдан – політв`язень у 1965-1968 рр. і народний депутат України в 1990-1998 рр.; Микола – голова Львівської обласної Ради і облдержадміністрації (1992-1996).

У листопаді 1992 р. Михайло Горинь був нагороджений орденом “За заслуги” (Польща), 1998 – українським орденом “За заслуги” ІІІ ступеня, у червні 2000 – орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, у листопаді 2005 – орденом “За заслуги” ІІ ступеня, 8 листопада 2006, як член УГГ, – орденом “За мужність” І ступеня.

16 січня 2009 року “за вагомий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди дня Соборності України” Гориня було нагороджено орденом Свободи.

Автор: Василь Овсієнко
Джерело: istpravda.com.ua

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*