день вчителя сценарій смішний, жартівливий сценарій до дня вчителя, сценарій до дня вчителя для старшокласників, оригінальний сценарій до дня вчителя, сценарій до дня вчителя 2018

Горинь Михайло Миколайович

Михайло Миколайович Горинь (17 червня 1930, Кнісело — 13 січня 2013, Львів).

Михайло Миколайович Горинь (17 червня 1930, Кнісело — 13 січня 2013, Львів).

Михайло Миколайович Горинь (17 червня 1930, Кнісело — 13 січня 2013, Львів). Його батько Микола Михайлович (1905 – 1988) був головою сільської “Просвіти”, керував районною нелегальною організацією ОУН, репресований польською владою. Родина матері Стефанії Данилівни (з роду Грек, 1911 р.н.) теж була політично активною. У грудні 1944 Михайло з матір’ю був депортований радянською владою, та по дорозі на заслання їм удалося втекти.

1949 – 1955 р.р. навчався на відділенні логіки і психології Львівського університету. 1953 р. був виключений за відмову вступити в комсомол, але завдячуючи ректорові академіку Є.Лазаренку, відновлений. Контактував з підпіллям ОУН, виготовляв і розповсюджував листівки.

1955 – 1961 рр. працював учителем логіки, психології, української мови і літератури, завідував районним методкабінетом, був інспектором Стрілківського райвно. З 1961 р. на науковій роботі. Організував першу в СРСР експериментальну науково-практичну лабораторію психології і фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів. Автор низки методичних розробок для вчителів і статей у галузі психології праці. Готував дисертацію.

У травні 1962 р. налагодив контакти з київськими шістдесятниками Іваном Дзюбою, Іваном Драчем, Іваном Світличним, Дмитром Павличком та іншими. Один з організаторів і член президії Львівського Клубу творчої молоді “Пролісок” (1963). Налагодив розповсюдження політичної літератури, яка видавалася за кордоном, та виготовлення самвидаву.

Заарештований 26 серпня 1965 року за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ч.1 ст. 62 Кримінального кодексу УРСР). 18 квітня 1966 року на закритому засіданні Львівського обласного суду в одній справі з братом Богданом Горинем, Іваном Гелем і Мирославою Зваричевською засуджений на 6 років ув’язнення в таборах суворого режиму.

Хвиля арештів 1965 року принесла в політичні табори Мордовії пожвавлення: там з’явився самвидав, був налагоджений вихід інформації, національні групи консолідувалися в акціях протесту. За пропаганду і розповсюдження самвидаву серед в’язнів у липні 1967 суд Зубово-Полянського району присудив Гориневі 3 роки ув’язнення у Володимирській тюрмі. Звідти він теж зумів передати інформацію про становище політв’язнів.

Звільнений 26 серпня 1971 року. У Львові, де мешкала сім’я, не прописали. Під загрозою бути звинуваченим у “дармоїдстві”, мусив улаштуватися машиністом на будівництві хімкомбінату в Рівненській обл. З вересня 1972 працював кочегаром у котельнях Львова, з 1977 – психологом на заводі “Кінескоп”. Опікувався родинами політв’язнів.

Брав участь у виробленні основоположних документів створеної 9 листопада 1976 року Української Громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод (Українська Гельсінкська Група), де визначив собі місце в другому ешелоні. Після арешту засновників УГГ бере на себе видання її Інформаційного бюлетеня, підготував №№ 4 – 7.

Упродовж 1981 року в помешканні Горинів було 6 обшуків. Під час обшуку 23 березня йому підкинули сфабрикований від імені УГГ документ у зв’язку зі справою Івана Кандиби, а 28 листопада – текст на 15 сторінках під малограмотною назвою “Соціальні дослідження механізму русифікації на Україні” (треба б “соціологічні”).

3 грудня 1981 року, після 13-годинного обшуку, Горинь знову заарештований. У слідства не було доказів проти нього. На знак протесту проти фабрикування “справи” оголосив голодування і відмовився брати участь у попередньому розслідуванні. Десятого дня стався серцевий напад. 25 червня М.Горинь засуджений за ч. 2 ст. 62 і ст. 179 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда та відмова дати покази у справі І.Кандиби) на 10 років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму та 5 років заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

12 листопада 1982 року прибув етапом до табору особливо суворого режиму ВС-389/36, с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., де, нарешті, був прийнятий співкамерниками до УГГ. Обговорював з Юрієм Литвином проблему реформування УГГ, написав психологічні нариси про співкамерників Олексу Тихого, Валерія Марченка, Василя Стуса, Юрія Литвина (зберігся лише останній).

Хворів запаленням нирок, гіпертонією, аритмією. У травні 1984 р. у Гориня стався інфаркт міокарда. 28 листопада 1986 року етапований до Львова, де після другого інфаркту його поклали до лікарні. Повернули етапом на Урал. Улітку 1987 року стояв перед загрозою смерті. У зв’язку з “перебудовою” помилуваний 2 липня 1987 року, 1990 реабілітований.

Уже в липні 1987 року В’ячеслав Чорновіл і Михайло Горинь відновили видання журналу “Український вісник”, який став органом УГГ. 11 березня 1988 року Горинь, Зиновій Красівський і В’ячеслав Чорновіл як робочі секретарі УГГ підписали “Звернення Української Гельсінкської Групи до української та світової громадськості” про відновлення її діяльності. В.Чорновіл та брати Горині виробили і 7 липня 1988 року на мітингу у Львові оприлюднили “Декларацію принципів Української Гельсінкської Спілки”, створеної на основі УГГ.

11 серпня 1988 року Управління КДБ Львівської області винесло Гориневі офіційне попередження у зв’язку з його “антирадянською діяльністю”. Його неодноразово затримувала міліція, зокрема, в Чернівцях, куди приїхав на установчі збори УГС, був заарештований на 15 діб.

У вересні 1988 року М.Горинь організував і очолив Робочу групу захисту українських політв’язнів, яка увійшла до Міжнаціонального комітету захисту політв’язнів. Він учасник декількох нарад представників національно-демократичних рухів народів СРСР.

Улітку 1989 Горинь працює в Києві в оргкомітеті Народного Руху України (НРУ) за перебудову. На Установчому з’їзді (8 – 10 вересня 1989) обраний головою секретаріату НРУ. Був головою Політради і співголовою НРУ.

У березні 1990 – квітні 1994 М.Горинь – депутат Верховної Ради УРСР від Залізничного в.о № 260 м. Львова. Працював у Комісії з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин, очолював підкомісію зв’язків з українцями, що проживають за межами України. Входив до Народної Ради.

М.Горинь ініціював і організував найбільші загальнонаціональні акції, що призвели до проголошення і утвердження незалежності, консолідації нації: “Ланцюг єднання” між Києвом і Львовом 21 січня 1990 року, Свято козацької слави (Запоріжжя, літо 1990), Конгрес національних меншин (Одеса, листопад 1991, “Дитяча дипломатія” (поїздки дітей зі Східної України в Західну і навпаки на Різдво і Великдень), Ліга партій країн Балто-Чорноморського регіону (1994), 50-річчя Української Головної Визвольної Ради (1994), Конференція східної і західної діаспори (травень 2000 року).

З травня 1992 до жовтня 1995 Горинь – голова Української Республіканської партії. Однин із засновників Республіканської Християнської партії (травень 1997), член її Центрального Проводу. З грудня 1992 року очолював Конгрес національно-демократичних сил (КНДС).

19 травня 2000 року М.Горинь обраний Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради. Здійснив низку поїздок у країни, де живуть українці.

2000 року, у зв’язку з 70-річчям, нагороджений орденом Ярослава Мудрого.

Помер Михайло Горинь 13 січня 2013 року у Львові близько другої години ночі.Прощання відбулося 15 січня у храмі Святої Трійці УГКЦ. Там же відслужили і заупокійну службу. Попрощатися з видатним українцем прийшли тисячі львів’ян. Похований на Личаківському цвинтарі Львова.