Ви чули коли-небудь, як голосно і вимогливо кричать пташенята в гнізді, вимагаючи їжі? Пернаті батьки з ранку до вечора тільки й роблять, що годують своїх дітей, а ті просять ще і ще. З не меншим натхненням поглинають їжу личинки комах, кошенята, щенята й всі інші зростаючі організми. І тільки серед людських дитинчат зустрічаються такі, які сидять, сумні і бліді, плачучи в тарілку і абсолютно, ну ні крапельки не хочуть їсти.
Батьки ж прагнуть згодувати дитині вміст тарілки будь-якими способами: від м’якого “За маму, за тата, за бабусю …” до жорсткого “Поки все не з’їси, з-за столу не вийдеш”. І якщо ненависна каша і котлета все-таки з’їдені, мама з татом вважають, що мета досягнута і все в порядку. А потім …
– Батьки шестирічного Андрійка прийшли на консультацію в повному сум’ятті, – розповідає дитячий психолог, кандидат психологічних наук Олена Анатоліївна Смирнова. – Їх син недавно втік з дому. Його швидко знайшли і повернули, але хлопчик огризався, плакав і погрожував втекти знову.
Вражені батьки нічого не могли зрозуміти. Вони клялися і божилися, що люблять свою дитину найбільше на світі, що були з ним добрі, ніколи не піднімали на нього руки … Але в ході докладної бесіди спливла одна проблема: з малолітства у Андрійка був поганий апетит, і його примушували їсти .
Так відносини в родині виявилися серйозно зіпсованими. Причому гіркий досвід нічому не навчив цих на вигляд розумних і благополучних батьків. Через кілька років вони знову прийшли на консультацію зі своєю другою дитиною. Протестуючи проти батьківського тиску, семирічна дівчинка зовсім перестала підкорятися, приховувала шкільні оцінки. Все це теж виявилося результатом багаторічної “війни за столом”.
Звичайно, не всі діти здатні на відкритий протест. Тиха слухняна дівчинка, яку теж постійно примушували їсти, не тікала з дому сама, але це робили всі персонажі її ігор. Потім вона придумана казкову країну, де бездомні діти-іграшки знаходили новий будинок і жили в ньому зовсім без дорослих.
Цю дівчинку примушували їсти не тільки вдома, але і в дитячому садку, а потім у школі. Коли весь їхній перший клас на великій перерві строєм йшов до їдальні снідати, малятко починала стукати зубами – від страху перед черговими “тортурами їжею”. Оточуючим здавалось, що дівчинка просто замерзла, а вона соромилася кому-небудь розповісти про те, що з нею відбувається насправді.
Такий стан лікарі та психологи вже класифікують як невроз. Нерідко у дітей, яких годують насильно, спостерігаються й інші зміни поведінки – вони стають не в міру впертими, агресивними або плаксивими.
Якщо вам трапляється насильно змушувати дитину їсти, то, читаючи ці рядки, ви, швидше за все мимоволі починаєте себе заспокоювати: ну, у нас адже зовсім інша ситуація, з нашою дитиною такого трапитися не може, адже ми так любимо її, бажаємо тільки добра. ..
На жаль! Навіть якщо явних тривожних симптомів непомітно, насильство не може пройти безслідно для психіки дитини та її взаємин з батьками, стверджує Олена Анатоліївна. Ставши старшою, дитина, швидше за все, пробачить мамі і татові їх надмірне завзяття в питаннях харчування. Але на підсвідомому рівні вона все одно буде пам’ятати, що ці люди здатні зробити насильство, не рахуючись з її потребами і почуттями. І по-справжньому близькі, довірчі відносини в такій сім’ї побудувати буде дуже важко.
Користі для здоров’я від годування через силу теж ніякої. Дослідження, що проводилися в США (їх результати опубліковані в журналі Американського психологічного товариства), показали, що діти, яких годують насильно, згодом значно частіше страждають порушеннями в роботі шлунково-кишкового тракту і щитовидної залози, не кажучи вже про страхи і неврози.
Але це ще не все. Якщо батьки завжди вирішують за дитину, коли їй потрібно поїсти, коли поспати, а коли тепліше одягнутися, не рахуючись з її власною думкою, у маленької людини погано формується здатність усвідомлювати і задовольняти свої потреби. Навіть ставши дорослим, вона часто не може зрозуміти, чим хоче займатися, чого не вистачає для щастя. Здатність до вольового регулювання своєї поведінки у таких людей теж знижена.
Взагалі-то людський організм – це саморегулююча система, яка здатна добре пристосовуватися до самих різних умов. Одна з таких пристосувальних реакцій – зниження апетиту під час хвороби, при сильному стресі, при різкій зміні обстановки, клімату і т.п. Змушувати дитину їсти в такі моменти – значить завдавати шкоди здоров’ю, заважати організму пристосуватися до важкої ситуації.
Виходить, що і з психологічної, і з медичної точки зору змушувати дитину їсти – шкідливо. Тоді чому ж це так часто відбувається? Що змушує батьків йти проти здорового глузду і наукових рекомендацій?
Причин, на думку Олени Анатоліївни, декілька. По-перше, дуже живучий в нашому народі стереотип “ситість, вгодованість – це здоров’я”. Особливо у людей старшого покоління, які пережили війну, розруху, голод. По-друге, велику роль відіграє традиційне для нашого укладу ставлення до дитини як до істоти нерозумної, не розуміють, що для неї добре, а що – погано.
Є й інші моменти. Деякі батьки, підсвідомо відчуваючи, що не здатні дати своїй дитині достатньо уваги, розуміння, ласки, мимоволі намагаються компенсувати це посиленою турботою про її харчування.
Владні, авторитарні батьки сприймають відмову від їжі як одну з форм неслухняності, порушення дисципліни і порядку.
Дорослі, які вважають важливим робити “як годиться”, “як повинно”, знаходяться під гнітом стереотипу “дитина повинна харчуватися”. Їм здається, що в іншому випадку вони погано виконують свої батьківські обов’язки.
Тривожні батьки весь час переживають, що з їхньою дитиною щось не в порядку – вона занадто худа, занадто слабка, занадто часто хворіє, відстає в розвитку і т.п. Прагнучи якось заглушити свою тривогу, вони відчайдушно намагаються створити ілюзію благополуччя.
Не треба забувати і про те, що в тоталітарному суспільстві, з якого всі ми родом, насильство взагалі вважалося нормою. Зокрема, вихователів у дитячому садку зобов’язували згодувати кожній дитині її порцію.
До речі, в європейських країнах, де таке важливе значення надають правам людини, насильницьке годування зустрічається набагато рідше. Там прийнято ставитися до молодших як до рівноправних членів сім’ї. Дитина, що страждає від насильства в сім’ї, може навіть подати на батьків до суду.
У нас інші традиції, інший менталітет. Але ставлення до власної дитини як до несвідомої, нерозумної особистості, яка не розуміє, що їй потрібно, – не найкраще, що ми можемо їй дати.