Чорна Смерть – чума

Маска і головний убір цілителя чуми, Німеччина, XVII століття.

Маска і головний убір цілителя чуми, Німеччина, XVII століття.

Нам відомо, який жах в Середньовіччі наводив костюм ката – балахон і маска, що приховує обличчя. Не менший жах наводило одіяння Чумного лікаря, який повідомляв про те, що поруч оселилася Чорна Смерть – чума. До речі, чумою називали не тільки випадки бубонної або легеневої чуми, а й моровицю, та інші епідемії зі смертельним результатом.

Великий мор

Відомості про першу епідемії чуми відносяться до VI століття: вона вибухнула в Східно-Римській імперії під час правління імператора Юстиніана. На його честь чума і була названа “Юстініанівською”. Але найбільша пандемія – “великий мор” (вона ж – чорна смерть) (1348 – 1351) була завезена до Європи генуезькими моряками зі Сходу. Складно було придумати більш ефективний засіб поширення чуми, ніж середньовічні кораблі. Трюми кишіли пацюками, рознощиками інфекції, що залишають бліх на всіх палубах.

Нагадаємо, що при бубонній формі збільшуються лімфатичні вузли (бубони), стають вкрай болючими, твердими. Лімфовузли заповнюються гноєм і можуть розкриватися

Цикл поширення інфекції від блохи до щура і від щура до блохи міг продовжуватися до тих пір, поки пацюки не вимирали. Голодні блохи в пошуках нового хазяїна переносили захворювання на людину. У результаті жодна держава Західної Європи не уникнула повального мору, навіть Гренландія. Вважається, що майже незачепленими залишилися Нідерланди, чеські, польські, угорські землі, але географія поширення чуми досі ще повністю не вивчена. Чума пересувалася зі швидкістю коня – основного транспорту того часу. Під час пандемії загинуло, за різними даними, від 25 до 40 мільйонів чоловік. Кількість жертв у різних регіонах коливалося від 1/8 до 2/3 загального числа жителів.

Від чуми не був застрахований ніхто, ні простий городянин, ні король. Серед померлих – французький король Людовик Святий (Людовик IX), дружина Філіпа Валуа – Жанна Бурбонська, дочка Людовіка X – Жанна Наваррська, Альфонс Іспанська, імператор Німецький Гюнтер, брати короля Швеції, художник Тиціан.

Інфернальний костюм

Лікарі того часу не могли відразу розпізнати захворювання: передбачалося, що передача хвороби відбувається під час фізичного контакту, через одяг і постільну білизну. На підставі цих уявлень і виник самий інфернальний костюм середньовіччя – костюм Чумного лікаря. Щоб відвідувати хворих під час чуми, лікарі зобов’язані були носити цей спеціальний одяг, що виявився поєднанням забобонів і слушних з точки зорі епідеміології міркувань.

Вважалося, що маска з дзьобом, що надає доктору вид давньоєгипетського божества, відлякує хворобу. Але у дзьоба була і функціональне навантаження: він захищав лікаря від “хвороботворного запаху”. Дзьоб або його кінчик були заповнені сильно пахучими лікарськими травами, які спрощували дихання при постійному чумному смороді. А оскільки Чумний лікар для профілактики постійно жував часник, дзьоб захищав оточуючих від часникового аромату. Крім того, лікар поміщав ладан на спеціальній губці в ніздрі і вуха. Щоб він сам не задихнувся від усього цього букета запахів, в дзьобі були два невеликих вентиляційних отвори. Маска мала також скляні вставки, що захищають очі. Довгий, просочений воском плащ і шкіряний або промаслений одяг з щільної тканини були потрібні для уникнення контакту із зараженими. Часто одяг просочували сумішшю камфори, олії і воску. У реальності це дозволяло в якійсь мірі уникнути укусу переносника чуми – блохи, і захищало від хвороби, що передається повітряно-крапельним шляхом, хоча про це в ті часи навіть і не підозрювали. Завершувала костюм лікаря шкіряна капелюх, під який надягали капюшон з пелериною, який закривав стик між маскою і одягом.

Як орудували Мортуси

Варіації костюма залежали від місцевості і фінансових можливостей лікаря. Наприклад, в музеї таллінської вежі Кік-ін-де-Кек представлений вигляд лікаря без капелюха, але зате з капюшоном, обтягуючим дзьоб. Більш заможні лікарі носили дзьоби з бронзи. Одягнені в рукавички руки лікаря часто стискали два необхідних у його практиці предмета: палицю, щоб відганяти безнадійно заразливих, і скальпель для розтину бубонної лімфи. У палиці-жезлі містився ладан, який повинен був захищати від нечистої сили. Крім того в арсеналі лікаря мався поммандер – шкатулочка для ароматичних трав і речовин, які повинні були “відлякати” чуму.

Крім лікарів, на вулицях і в будинках заражених орудували Мортуси: їх набирали з засуджених злочинців або тих, хто перехворів чумою і зумів вижити. Це спеціальні службовці, чиїм обов’язком, було збирати тіла померлих і звозити їх до місця поховання.

На старовинних гравюрах з Лондона видно мортусів, які звозили трупи на візках і возах, що риють могили і займаються похованням. Також на гравюрах того часу можна помітити гарячі жаровні. Тоді вважалося, що вогонь і дим очищають заражене повітря, тому вогні горіли всюди та не згасали навіть у нічний час, курилися пахощі, покликані допомогти очистити повітря від зарази. Жителів Лондона в 17 столітті, наприклад, переконували курити тютюн, прирівнюючи його до цілющих пахощів.

Нострадамус

Мабуть, найбільш відомим нині чумним лікарем був Мішель де Нотр-Дам, відомий більше як провісник Нострадамус. Про його методи лікування чуми було відомо не дуже багато. Він рекомендував пити тільки кип’ячену воду, спати в чистому ліжку, у разі небезпеки чуми при першій можливості залишати брудні смердючі міста і дихати свіжим повітрям у сільській місцевості.

Для знезараження приміщень, де померли хворі, лікарі рекомендували, зокрема, ставити блюдце з молоком, яке нібито абсорбує отруєне повітря. При торговельних розрахунках під час чуми та інших епідеміях покупці опускали гроші на ринку в посудину з оксімелем (медовим оцтом) або просто оцтом, який був у кожного продавця – вважалось, що тоді зараза не могла передаватися з грошима.

До наривів прикладали п’явок, висушених жаб і ящірок. У відкриті рани вкладали свиняче сало і масло. Застосовувалося розтин бубонів і припікання відкритих ран розпеченим залізом. Не дивно, що при такому лікуванні смертність серед хворих нерідко навіть і в пізніший час становила 77-97%. Випробуваним рецептом, якого дотримувалися в народі аж до XVII ст. та й пізніше, був “cito, longe, tarde”, тобто, бігти із зараженої місцевості швидше, якомога далі і повертатися якомога пізніше. І ось цей метод, з усіх застосовуваних в середньовіччі, був, поза всяких сумнівів, найефективнішим.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*