Головне

Антігона

Викладено за трагедією Софокла «Антігона».

Після перемоги над аргосцями фіванці влаштували розкішний похорон Етеоклові і всім загиблим воїнам, а Полініка вирішив Креонт і фіванці позбавити поховання за те, що він привів чужоземне військо проти Фів. Труп його лежав під міськими мурами в полі, кинутий на розтерзання хижих звірів і птахів. Приречена була душа Полініка на вічне блукання, не могла вона впокоїтись у царстві душ померлих.

Страждала благородна, готова на всяку самопожертву дочка Едіпа Антігона, бачачи те безчестя, на яке приречений був її брат. Незважаючи ні на що, вирішила вона сама поховати тіло Полініка. Смерть, якою погрожував Креонт усякому, хто насмілиться віддати землі тіло Полініка, вчинивши всі похоронні обряди, не лякала її. Антігона кликала йти з собою і сестру Ісмену, але боязка сестра її не зважилась допомогти сестрі, боячись гніву Креонта. Вона навіть намагалася умовити Антігону не йти наперекір волі царя Фів, вона нагадувала їй про ту долю, яка спіткала матір їх і братів. Невже Антігона хоче згубити себе і її?

Не послухалась Ісмени Антігона: вона готова сама виконати обов’язок перед братом, готова без ремства стерпіти все, аби тільки не залишився не похованим Полінік. І Антігона здійснила своє рішення.

Незабаром дізнався Креонт, що порушено його веління. Один з варти розповів йому, що хтось потай прийшов до трупа Полініка і засипав його зверху землею, здійснивши похоронний обряд. Страшенно розгнівався Креонт, він погрожував вартовому страшним катуванням, якщо він і його товариші не знайдуть того, хто здійснив похоронний обряд над трупом Полініка; він клянеться самим Зевсом виконати свою погрозу.

Пішов вартовий туди, де лежав труп Полініка. Варта скинула з трупа землю і сіла недалеко на пагорбі, щоб не долітав до неї сморід від трупа, який уже розкладався. Раптом опівдні здійнялася буря, у вихорі закружляли хмари куряви по всьому полі; коли ж промчала буря, побачила варта схилену над трупом дівчину, яка оплакувала Полініка, і скорботний голос її звучав, як жалібний крик пташки, яка побачила, що чиясь лиха рука викрала її пташенят. Дівчина робила вже узливання в честь підземних богів, як варта схопила її і повела до Креонта. Дівчина ця була Антігона.

Гнівними словами зустрів Креонт Антігону і вимагав від неї, щоб вона призналася у злочині. Антігона і не думала заперечувати своєї провини. Вона порушила веління Креонта, але зате виконала закон і волю богів. Антігона виконала обов’язок свій перед братом, поховавши труп його в землю. Смерть не лякає її, вона жадає смерті, бо життя її повне лише скорботи. У страшному гніві погрожує Креонт скарати на смерть не тільки Антігону, а й Ісмену, що, як він певен, була помічницею Антігони.

Почувши, що й Ісмену хоче віддати на страту Креонт, здригнулася з жаху Антігона. Невже їй доведеться бути причиною загибелі сестри? Слуги пішли по Ісмену. Ось з’являється вона на порозі палацу. Котяться з очей Ісмени сльози скорботи за сестрою.

На запитання Креонта завжди боязка Ісмена, дізнавшися, що смерть загрожує її сестрі, знайшла в собі мужність поділити з Антігоною її долю. Твердо відповідає вона Креонтові, що також брала участь у похоронних обрядах над трупом Полініка.

Не хоче Антігона, щоб ні в чому не винна Ісмена постраждала разом з нею. Даремно благає її Ісмена:

– О сестро, не відштовхуй мене, не кажи, що я не гідна умерти з тобою! Хіба має смисл для мене життя без тебе? Не ображай мене!

Але Антігона відповідає сестрі:

– Ні, ти не повинна вмерти зі мною! Не повинна називати своїм той вчинок, до якого ти рук своїх не приклала! Досить буде й однієї моєї смерті! Ти обрала життя, а я обрала смерть.

Ісмена благає Креонта помилувати Антігону, вона молить його подумати про те, що він прирікає на смерть наречену сина. Але Креонта не зворушують благання Ісмени. Він відповідає, що не дозволить своєму синові Гемону взяти за жінку злочинницю. Ні, Антігона мусить умерти, смерть розлучить її з Гемоном. Креонт велить своїм слугам відвести Антігону й Ісмену до палацу і там стерегти їх, щоб не спробували вони врятуватись утечею. Повели дочок Едіпових слуги. Мовчки стояли громадяни. Вони співчували Антігоні, вони визнавали, що подвиг здійснила вона. Мала рацію Антігона, сказавши Креонтові, що не обвинуватив би її народ за поховання Полініка, якби не скував йому вуста страх перед владолюбним Креонтом.

Креонтів син, юний Гемон, довідавшись, яка доля загрожує його нареченій, приходить до батька і благає помилувати Антігону. Гемон знає, що весь народ жалкує за невинною Антігоною, що ремствує він на те, що за благочестивий подвиг загрожує їй смерть. Гемон просить батька не впиратися і визнати свою помилку.

– Невинною вважають Антігону всі у Фівах! – сміливо каже Креонтові Гемон. – Батьку, я бачу, що ти схильний до неправди! Ти порушив сам закон богів!

Дедалі більше розпалюється Креонт гнівом; він думає, що тільки любов до Антігони змушує Гемона так захищати її. Гнівний, кричить він на сина:

– О, ти думаєш, як мерзенний раб жінок!

– Ні! – відповідає Гемон, – але ти ніколи не побачиш, щоб я співчував лихому ділу! За тебе заступався я!

Але Креонт уже не чує слів Гемона, він каже, що твердо вирішив стратити Антігону.

Почувши таку ухвалу батька, Гемон каже:

– Якщо вона умре, то потягне за собою смерть другого!

Але Креонт не знає вже меж своєму гніву. Він наказує воїнам привести Антігону і вбити її тут, на очах у Гемона.

– Ні, не вмре вона на очах у мене! – вигукнув Гемон. – Ніколи не побачиш ти мене більше, батьку! Ти можеш сам шаленіти серед твоїх підлесливих друзів!

З цими словами пішов Гемон. Даремно громадяни застерігали Креонта, що тільки біду віщує той гнів, у якому пішов від нього Гемон, – Креонт непохитний.

Ось ведуть уже Антігону на жахливу страту. Креонт вирішив поховати її живцем у гробниці Лабдакідів. Іде в останню свою путь Антігона, іде до берегів Ахеронту. Живою буде замурована вона в гробниці; не серед людей буде вона, а серед мертвих, не буде вона належати ні життю, ні смерті. Не супроводять її друзі; не оплакавши, відводять її на смерть. Більш не побачить вона ясного сонця.

Тільки-но відвели Антігону, як, ведений хлопчиком, приходить до Креонта сліпий провісник Тіресій. Лиховісні знамення дані були йому богами під час жертвоприношення. Боги розгнівані тим, що трупи вбитих не поховані, що пси і птаство всюди розносять шматки гниючих трупів. Креонт у своїй безумній упертості не слухає навіть Тіресія, який радить йому віддати землі труп Полініка. Він каже, що навіть коли орел самого Зевса занесе шматок тіла до самого трону громовержця, то й тоді залишиться труп Полініка непохованим. Креонт обвинувачує Тіресія в тому, що він підкуплений, що він з корисливих мотивів дає йому такі поради. Розгніваний Тіресій грізно каже Креонтові, що у всьому винен тільки він сам: він образив богів, що замкнув Антігону живою в гробницю, збезчестив труп Полініка, зламав закони богів. За це скарають його боги. Увесь дім Креонта порине в сум, кари зазнає той, хто дорожчий від усіх Креонтові. Помстяться на Креонтові нещадні Ерінії. Ніщо не врятує його від жахливої помсти.

Злякали Креонта слова віщого Тіресія. Він скасував свій наказ не віддавати на поховання труп Полініка. Сам поспішає в поле Креонт і здійснює похоронні обряди і молить Аїда і Гекату не гніватись на нього й Фіви. Учинивши поховання, іде Креонт з почтом до гробниці Лабдакідів, щоб вивести звідти Антігону. Пізно! Звивши петлю зі свого одягу, повісилась Антігона. Креонт застає в гробниці Гемона, що плаче над трупом нареченої. Даремно благає Креонт свого сина вийти з гробниці. Гемон на очах у батька проколов собі груди мечем; мертвим упав він на труп нареченої. В розпачі Креонт – він утратив свого останнього сина. Гірко плаче він над його трупом.

Тим часом вісник приніс і дружині Креонта, Еврідіці, вість про смерть Гемона. Мовчки вислухала його Еврідіка і пішла до внутрішніх покоїв палацу. Там убила вона себе, проколовши, як і Гемон, груди свої мечем. Тільки-но заподіяла собі смерть Еврідіка, як до палацу приходить Креонт. На руках у нього труп його сина. Тут, біля палацу, жде його нове жахливе горе – він довідується про смерть дружини. Зломлено гордий, владолюбний дух Креонта. В розпачі кличе він смерть, щоб хоч вона припинила його страждання. Усіх, кого любив, утратив Креонт.

Шкільне життя

Back to top button