“Я зроблю це завтра”, або чому люди так багато відкладають?

"Я зроблю це завтра", або чому люди так багато відкладають?

“Я зроблю це завтра”, або чому люди так багато відкладають?

З наближенням осені люди починають готуватися до нової роботи, до повернення до школи чи університету. Принаймні, вони мали б це робити, якби не піддавалися спокусі відкладання, пише Роувен Пеллінг.

Одночасно з тим, як стрілки годинника невпинно рухаються до початку вересня, близько 300 тисяч cтудентів-першокурсників по всій Британії намагаються згадати, яке відчуття виникає при написанні ессе, або навіть точніше: яке відчуття виникає при НЕнаписанні тези чи дисертації.

Відкладання – це прокляття студентів, про яке дуже добре знав ще принц Гамлет. Навіщо ж ще університетські бібліотеки, якщо не для розглядання довкола, заглядання на привабливих однокурсників, логування на iTunes чи планування вечірок?

Сьогодні вагання Гамлета були б ще триваліші, оскільки він би мав розповісти про них своїм друзям у Twitter та у Facebook.

Томас Стернз Еліот вважає, що Гамлет з великою ймовірністю був “творчою невдачею”.

Він вважає, що cумніви Принца Данського не відповідали тій послідовності подій, яка передувала його міркуванням, припускаючи, що аудиторія не могла зрозуміти його почуттів. Я з цим не погоджуюся.

На мою думку, принц Гамлет так довго лишається настільки популярним саме тому, що ми – студенти чи ні – переживаємо жахи вагання та застосовуємо обов’язкову тактику відкладання на потім.

Професор Пірс Стіл з бізнес-школи Університету Калгарі, автор книги, присвяченої відкладанню, провів масштабне дослідження і дійшов висновку, що 95% людей у тій чи іншій мірі щось відкладають на потім.

Професор Джозеф Феррарі з Університету Де Поля в Чикаго визначив, що 20% населення Землі – хронічні любителі відкладати, і у такий спосіб вони ускладнюють своє життя і, найімовірніше, вкорочують його через постійні відкладання та уникання.

Цифри вражають. Любителі відкладати менш заможні, менш щасливі та менш здорові ніж ті, хто не відкладає на потім.

І крім того, ті історії, які ми самі собі розповідаємо, щоби виправдати свою поведінку, є брехнею.

Ми – перфекціоністи, які роблять роботу найкраще, коли перебувають під тиском? Дурниці. Робота, зроблена в останній момент, містить більше помилок, ніж зроблена вчасно.

Наша поведінка створює незручності для інших, дратує наших близьких та лишає нас присоромленими.

Відкладання сприймається мало не як злочин у суспільстві, де рішучість стає гідною захоплення чеснотою. Лідери, які швидко наважувалися на конфлікт як-от Маргарет Тетчер з Фолклендською війною чи Джордж Буш з Іраком, загалом сприймалися більш захоплено, ніж обережні.

Ті з нас, хто відкладає найважливіші рішення на тижні, місяці чи навіть роки, скоро можуть повторити долю динозаврів.

Я, як Ви, можливо, вже здогадалися, є повноправним членом банди найзатятіших любителів відкладати. Я ніколи не відкриваю банківські повідомлення, я тікаю від термінових листів, я чотири роки не заповнювала документи на повернення податків, і попри те, що я заробляю на життя журналістикою, я не можу написати нічого, аж поки дедлайн не починає кусати мене за лікті.

Я дуже люблю творчість пізнього Дугласа Адамса, автора “Путівника по Галактиці” та одного з найбільших любителів відкладання у світі. Якось він сказав: “Я люблю дедлайни: я люблю звук, який вони видають, пролітаючи повз”.

Проблема в тому, що ніхто не любить порушених дедлайнів. Обурення викладача, якому пізно надіслали письмове завдання, це ніщо, порівняно з реакцією боса на те, що йому ще тиждень доведеться чекати маркетингового плану, або видавця на те, що книга, яку він запланував видати цієї осені, затримується.

Гнів, сльози, вибачення (та брехливі пояснення) пропонуються натомість, і в результаті – робота втрачена. Гіпер-організовані та пунктуальні люди просто не можуть зрозуміти ненависть до себе, неефективність та відчай затятих любителів уникати завдань, а також того, як затягує таке відкладання.

Журналістка New York Times Шеріл Кантер навіть започаткувала спеціальний сайт ProcrastinationsAnonymous.org – такий собі аналог об’єднань анонімних алкоголіків, щоби жертви відкладання могли знайомитися та об’єднуватися у протистоянні постійному відкладанню з сьогодні на наступне тисячоліття.

Тож любителі відкладання мають відчути полегшення від того, що вчені застосовують усі свої дослідницькі зусилля, щоби зрозуміти цю “недугу” та запропонувати стратегії її подолання.

Професор Пірс Стіл переконаний, що люди – запрограмовані на відкладання, але він пропонує кілька порад, як швидше впоратися зі складним завданням. Одна з них є очевидною: розбийте його на дрібні завдання та методично їх виконуйте.

Інша порада більш оригінальна: дайте перевіреному другу 50 фунтів та скажіть, що у разі, як Ви не виконаєте поставлене завдання, він може пожертвувати їх партії, яку Ви ненавидите, чи на акцію, яку Ви не підтримуєте.

Дві речі змогли допомогти мені. Перше – це рішення найняти випускницю школи, щоби розібратися з моїми рахунками, листами та чеками. Спершу рішення віддати весь цей хаос їй нагадувало мені відчуття, як від вирваного зуба, але потім, як і у випадку зі стоматологічними операціями, настало полегшення та поліпшилася посмішка.

Другим проривом стала низка зустрічей з письменницею та психоаналітиком Сьюзі Орбах, яка допомогла мені усвідомити, що корені моєї любові до відкладання сягають підліткового віку.

Я два з половиною десятиліття відмовлялася бути дорослою та прийняти мої монотонні обов’язки.

Коротко кажучи, я ледь відійшла від тієї студентки-любительниці відкладання, довгого сну та уникнення письмових робіт, якою була у 1986 році, але зараз я мати двох дітей, у мене є позика, яку треба виплачувати, робота, яку треба виконувати, а також інші люди, чиї щастя та спокій залежать від мене.

Тож на питання “Відкладати чи не відкладати” моє відповіддю є: час, коли я вдавалася до відкладання, вже позаду.

Джерело: bbc.co.uk

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*