АнонсПосібники-Книги

Вийшло перевидання книги Раїси Мороз про дисидентів

Вийшло перевидання книги Раїси Мороз про дисидентів
Вийшло перевидання книги Раїси Мороз про дисидентів
Bийшло друге, доповнене видання книжки Раїси Мороз “Проти вітру. Спогади дружини українського політв’язня”.

Презентація книги відбудеться 23 січня, в середу, о 18:30 у видавництві “Смолоскип” (вул. Межигірська, 21, станція метро “Контрактова площа”.

Раїса Мороз (Левтерова) народилася в 1937 році на Донеччині у грецькому селі Великий Янісоль у родині Василя Івановича Левтерова і Євдокії Іванівни Челах. Їхні предки були живосилом переселені царською владою 1778 року з Криму.

Дружина політв`язня, дисидентка. Працювала учителем на Волині, пізніше викладачем німецької мови в Івано-Франківському педінституті; на еміґрації (з 1979 р.) – радіожурналіст, бібліотекар.

Удома побутувала грецька мова (румейська говірка новогрецької мови, самоназва урмейк глоса). Оскільки грецькі, як і школи інших національних меншин, в Україні були ліквідовані ще 1937-38 р., Раїса вчилася в російській школі. Була активною комсомолкою, хоча росла в тяжкій бідності і на дармовій колгоспній роботі.

Маючи срібну медаль, 1955 р. вступила на романо-германську філологію Львівського університету. Швидко вжилася в українську культуру, особливо коли познайомилася зі старшим на два курси студентом-істориком Валентином Морозом. У червні 1958 р. одружилася з ним.

1960 р. з дипломом учителя німецької мови влаштувалася в школу робітничої молоді в сел. Мар`янівка Горохівського р-ну, де працювала разом із чоловіком 4 роки. В січні 1962 р. народився син Валентин. Чоловік готував дисертацію.

За кілька років родина перебралася в Луцьк. Відвідували Клуб поезії, влаштовували вечори поезії. Кагебісти стежили за цими вечорами, називаючи їх “націоналістичними збіговиськами”. Саме через це Мороза не затвердили викладачем у Луцькому педінституті.

Восени 1964 р. подружжя перебралося в Івано-Франківськ, де обоє стали викладачами педінституту. Вранці 1.09.1965 троє кагебістів провели обшук у Морозів, вилучили літературний самвидав і заарештували Валентина. Він був звинувачений у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч.1 КК УРСР).

Слідство провадили в Луцьку. Ректор педінституту радив розлучитися з чоловіком. Але “українська буржуазна націоналістка” грецького походження не робила цього.

20 січня 1966 року Мороз був засуджений Волинським обласним судом до 4 р. ув`язнення в таборах суворого режиму. Влітку Раїса із сином мала перше й останнє триденне побачення з чоловіком у таборі в сел. Сосновка (Мордовія). Познайомилася з родинами в΄язнів сумління. На прохання В’ячеслава Чорновола надала до книжки “Лихо з розуму” матеріали про чоловіка. Першу її скаргу-клопотання на ім`я Петра Шелеста і написав Чорновіл.

Звільнився Валентин Мороз у 1969 році. 9 місяців волі чоловіка були сповнені конфліктами, однак Раїсі й на думку не спадало зрікатися його в біді: “…покинути його – означало відвернути від себе всіх своїх друзів… Мені здавалося, що є лише два вибори для мене: або з ними, або з їхніми ворогами”, – писала згодом Раїса.

Вдруге Мороз був заарештований 1.06.1970. Вилучили всі три його нові статті – “Хроніка опору”, “Серед снігів”, “Мойсей і Датан”, сатиру “Я бачив Магомета”, листи від киян, вірші. Дружину намагалися звільнити з роботи, затіяли конкурс на заміщення її посади, щодня викликали на допити, погрожували арештом.

Мороз був засуджений на 6 р. тюремного ув`язнення, 3 р. табору особливого режиму, 5 р. заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Наприкінці липня 1971 р. Раїса поїхала з сином на коротке (через стіл) побачення у Владімірську в`язницю.

Там вимагали говорити на “общепонятном языке”. Чоловік заговорив українською – побачення припинили. Поїхала в Москву. Арґументи були прості: “Росіян на Україні у в`язницях ніхто не примушує говорити українською мовою…”. Домоглася: у кімнаті побачень уже сидів солдат-українець у ролі перекладача.

У серпні 1971 була звільнена з праці, рік ніде не могла влаштуватися. На пораду Івана Світличного взялася за переклади. У серпні 1972 їй дали роботу бібліотекаря в профтехучилищі, де вона за 70 крб. у холодній великій залі 7 р. стерегла дві шафи книжок.

Під час побачення на початку 1974 р. Валентин Мороз сказав дружині, що оголосить з 1 липня голодівку, бо його утримують з кримінальниками: Справді, він розпочав безстрокову голодівку з вимогою перевести його з тюрми в табір. Голодівка тривала 5 місяців, його годували через зонд, чим пошкодили горло.

Москвички Людмили Алексєєва та Лариса Богораз порадили Раїсі влаштувати прес-конференцію для іноземних журналістів.

“Це була дуже конкретна й ділова пропозиція, – писала вона про це пізніше, – але, Господи Боже, як же страшно було зважитися! Я і західнонімецькі, американські кореспонденти? Я проти КДБ і цілої держави? Звичайно, я давно була і проти КДБ, і проти держави, але ніколи цього вголос не декларувала. Я була лише дружиною українського політв`язня, а тут треба спалити за собою всі мости й сказати своє власне слово. Що буде зі мною, із сином? Усі ці думки вихором пролетіли в моїй голові, але в глибині душі я вже знала, що не відмовлюся. Треба було звикнути до думки й подолати страх, щоб потім ціле життя не докоряти собі, що була можливість допомогти, а не допомогла”.

Інтерв’ю Раїси мало світовий розголос. У Канаді, США, Австралії, Арґентині, в інших країнах створювалися комітети захисту Мороза. На другій прес-конференції, 27.08.1974, Раїса. звернулася до світової громадськості та до Міжнародного Пен-клубу. Звернення були опубліковані в провідних газетах, на них реагували президенти, прем`єри, сенатори.

КГБ намагався примусити Раїсу замовкнути. Сина-підлітка побили хлопці, його запідозрили у крадіжці велосипеда в начальника міліції, взяли на облік у дитячій кімнаті міліції, на якому тримали до 10-го класу. У 9-му класі через військкомат намагалися запроторити хлопця до психлікарні.

Раїса подзвонила друзям у Москву, пригрозила здійняти шум на весь світ. Сина відпустили. У вікно влетів камінь і попав Раїсі під око. На допитах їй постійно погрожували арештом. Єдиний її арґумент був: “А що – я маю свою шкуру рятувати, коли чоловік голодує і може померти?”.

14.10.1974 М. знову поїхала в Москву, де домоглася побачення з голодуючим чоловіком і приїхала на нього в листопаді 1974 року удвох зі свекром Яковом Морозом.

Чоловік ледве ходив, він важив 50-55 кг при зрості 175 см, був, можливо, під дією психотропних речовин, бо й говорив незв`язно. М. негайно оповістила про це світ. За кордоном піднявся неймовірний галас на захист Мороза. 22.11.1974 він припинив голодування.

Навесні 1976 від нього перестали приходити листи. Раїса довідалася: його спровадили в Інститут ім. Сербського. Одразу пішла до Петра Григораенка, де якраз відбувалася прес-конференція, і розказала про це іноземним журналістам. 10 червня по телефону дала про це інтерв`ю журналістові газети “Вашинґтон Стар” Філіппу Шендлеру. Розголос був таким, що Мороза визнали здоровим і послали досиджувати термін у таборі особливого режиму в сел. Сосновка (Мордовія).

У ході переговорів щодо підписання ОСО-2 (договір між СРСР і США “Обмеження стратегічних озброєнь”) було досягнуто домовленості про обмін п`ятьох політв`язнів – серед них і Валентина Мороза – на радянських громадян Рудольфа Черняєва та Вадима Енґера, колишніх службовців ООН, засуджених у США на великі терміни за звинуваченням у шпигунстві.

Обмін відбувся вночі з 27 на 28 квітня 1979 року в Нью-Йоркському аеропорту ім. Кеннеді. У жодного з об`єктів політичної работоргівлі згоди на це не питали.

Домовленість передбачала возз`єднання родин. Раїса з сином прибула до Нью-Йорка в День незалежності США, 4.07.1979. Мала зашиті в одязі написані на матерії вірші Василя Стуса, переслані ним із заслання. Передала їх до журналу “Сучасність”.

Поселившись у Нью-Йорку, одразу включилася в правозахисну діяльність. Брала участь у роботі Закордонного Представництва Української Гельсінської Групи.

Працювала в журналі “Сучасність”. Вичитувала і передруковувала одержані з місць ув’язнення документи. Написала статтю про приазовських греків. Улітку 1980 перебралася з сином у Чикаґо, де за два роки вивчилася на магістра з бібліотекарства. Одночасно була кореспондентом “Голосу Америки”.

За “перебудови” під час прилюдного виступу радянського дипломата в Манітобському університеті вступила з ним у суперечку, назвала своїх друзів Миколу Горбаля та Івана Геля, які ще перебували в ув`язненні. Її підтримали тисячі студентів.

Навесні 1989 року чи не найпершою з еміґрантів, подала заяву в посольство СРСР з клопотанням про поїздку в Україну.

Працювала на Міжнародному Радіо Канади (Radio Canada International), дописувала до українських газет і журналів.

2005 р. видала у Львові книжку “Проти вітру. Спогади дружини українського політв’язня”, присвячену жінкам – дружинам українських політв`язнів.

Back to top button