Лист Міністерства освіти і науки України від 03. 07. 2018 р. № 1/9-415 “Щодо вивчення у закладах загальної середньої освіти навчальних предметів у 2018/2019 навчальному році”

Таємниця шостого кварталу

Літо 1991 року. П'ятихатки. Копалини правди.  Фото з особистого архіву Ніни Лапчинської

Літо 1991 року. П’ятихатки. Копалини правди. Фото з особистого архіву Ніни Лапчинської

Чутки про таємний цвинтар НКВД у приміському лісі кружляли від кінця 1960-х, коли місцеві школярі почали свою “охоту за черепами”. КГБ тоді мусило терміново вживати заходів

У розпал спекотного літа 1991 року звістка про виявлення в 6-му кварталі Лісопарку м. Харкова поблизу селища П’ятихатки масового поховання військовополонених польських офіцерів і радянських громадян для багатьох пересічних харків’ян стала справжнім інформаційним шоком. Проте вона не заскочила пошуковців Харківського міського товариства “Меморіал”, які упродовж двох попередніх років зібрали багато усних свідчень харків’ян, в першу чергу мешканців селища П’ятихатки, про страшні знахідки місцевих школярів, як і в другій половині 60-х років ХХ століття займалися на цьому місці несанкціонованими розкопками.

Увагу “Меморіалу” до цього місця привернув один із науковців Українського фізико-технічного інституту Академії Наук УРСР, який восени 1989 року приніс в офіс товариства копію аркуша з журналу фіксації подій Оперативного загону інституту (в радянські часи такі оперзагони утворювалися секретними службами для допомоги міліції в боротьбі з хуліганами на територіях навколо режимних об’єктів, яким був власне УФТІ).

Хоча нотатка не датована, наступні дослідження дозволяють припустити, що запис з’явився восени 1968 року. Ось її зміст: “Телефонував мешканець селища, який проживає (вказана домашня адреса) про те, що один із синів Панова і Черкашина викопали під лісом череп з могили. За його словами, діти з цієї могили витягли залишок револьвера (типу Наган), обручку (буцімто золоту) та інші речі”. Тим же почерком зроблено припис: “т. Шигимага – вияснити й вжити заходів”. Підпис нерозбірливий, скоріш за все, це був начальник цього оперзагону, яким зазвичай був працівник секретного відділу відповідного режимного об’єкту.

Про вжиті спецслужбою заходи невдовзі розповіли знайдені меморіальцями свідки, які, на жаль, не дозволили називати їхніх прізвищ, боячись переслідувань. Один з них розповів, як на початку нового навчального 1968 року наляканий директор місцевої школи ходив до начальника секретного відділу УФТІ з інформацією про те, що школярі нанесли після канікул до школи до двох десятків черепів, а ще хизувалися перед іншими дітьми своїми розкопками і обіцяли принести фотографії, які вони зробили в Лісопарку.

Вже наступного дня в 6-му кварталі було поставлено охорону, а у хлопчаків вилучили всі їхні “знахідки” і непроявлені ще плівки. Незабаром місце “розкопок” було огороджене колючим дротом, який згодом було замінено на металеву сітку з табличкою: “Обережно, йде рубка лісу”. Інші свідки повідомили, що крізь сітку бачили червоподібні ями, які з’являлися час від часу по усій огородженій території, бачили людей, які копирсалися в цих ямах, витягали з них кістки, бачили, як ці кістки вивозилися “уазиками” (автомобілі, якими були оснащені міліція й КГБ) в невідомому напрямку.

Дослідники знайшли також старожилів, які надали свідчення про те, що в другій половині 1930-х років і до початку окупації Харкова восени 1941 р. на огородженій високим дерев’яним парканом ділянці 6-го кварталу Лісопарку чоловіки у військовій (але не в армійській) формі вдень проводили якісь земляні роботи. Їх бачили часто з чайниками біля колодязя, яким користувалися місцеві мешканці. З-за паркану було чути собачий гавкіт.

Люди пригадували, що майже щоночі з боку Харкова сюди прибувала закрита брезентовим тентом “полуторка”, з’їжджала з Бєлгородського шосе праворуч і “чорною дорогою” прямувала до лісу, де й ховалася за парканом. Іноді машин було кілька. Озброєна охорона стримувала цікавість місцевих хуторян, тому свідки не знали, що відбувалося за парканом.

Опитування заходило в глухий кут через небажання свідків ставити підписи під записами їхніх розповідей. І тільки І.І. Дворниченко, колишній водій начальника особливого відділу Харківського військового округу, репресований під час війни з політичних мотивів на 10 років позбавлення волі, не побоявся залишити на папері своє прізвище.

Він повідомив, що навесні 1940 р. водій управління НКВД по Харківській області Олексій Карабут[ов] під страшним секретом розповів йому про свою нічну роботу з перевезення трупів розстрілюваних. Інший водій управління НКВД Василь Пономарьов навесні 1939 р., коли вони разом їхали у напрямку П’ятихаток, показав І.І. Дворниченку з’їзд з Бєлгородського шосе до місця масового поховання розстріляних “ворогів народу”, та трактор, що стояв обабіч дороги. За словами шофера, цей трактор слугував буксиром для вантажівок з трупами, щоб вони не загрузали в грязюці. Вказаний І.І. Дворниченком з’їзд з шосе співпав з “чорною дорогою” анонімних п’ятихатських старожилів.

Справді безцінними для підтвердження наявності в 6-му кварталі Лісопарку м. Харкова поховання жертв політичних репресій і, що дуже важливо, розстріляних польських офіцерів, виявилися знайдені в поховальних ямах ґудзики та інші військові атрибути, що приніс мені в Історичний музей один із колишніх малолітніх “чорних археологів”, який також побажав залишитися невідомим, хоча й дозволив зробити аудіозапис своєї розповіді.

Касету із цими спогадами разом з артефактами з поховальних ям я передала через депутата Харківської міськоїради польській громадській організації “Родина Катинська”», а звідти вони потрапили до Генеральної прокуратури Республіки Польща і були використані як речові докази для спонукання Радянського Союзу до початку розслідування так званої Катинської справи.

Упевнившись в наявності на ділянці місцевості в кварталі № 6 лісопаркової зони м. Харкова, 75 метрів праворуч Бєлгородського шосе, на відстані 10 кілометрів від центру Харкова, місця масового поховання репресованих польських військовослужбовців і своїх співвітчизників, пошукова група Харківського “Меморіалу” в складі Ніни Лапчинської, Галини Гуріної, Віталія Брімерберга і Християна Раковського направила звернення до прокурора Харківської області щодо необхідності спеціального розслідування в 6-му кварталі Лісопарку.

За словами старожилів, цю територію почали використовувати як місце поховання жертв політичних репресій з 1936 року. Однак основним місцем поховання 6-ий квартал Лісопарку став з 12 березня 1938-го, після того, коли вже не залишилося вільного місця на виділеній ділянці Єврейського кладовища (останній акт про поховання там людських трупів, привезених працівниками УНКВД, датований 11 березня 1938 р.), і до жовтня 1941 року – окупації м. Харкова.

У березні 1990 року за фактом виявлення масового поховання в 6-му кварталі Лісопарку прокуратурою Харківської області була порушена карна справа. З вересня того ж року вона була передана за підслідністю Головній військовій прокуратурі (ГВП) СРСР, яка об’єднала в одне переведення карні справи за фактом розстрілу польських військовослужбовців на території Харківської, Смоленської та Тверської областей.

У період з 25 липня по 7 серпня 1991 року ГВП СРСР спільно з польською офіційною комісією у складі військових прокурорів, судово-медичних експертів, антропологів, археологів, інших спеціалістів було проведено часткову ексгумацію. В її ході було виявлено останки розстріляних радянських громадян і польських офіцерів, чисельні речові докази – листи від рідних з Польщі, фрагменти газет, військові відзнаки, медалі, документи, нашийні хрестики, різноманітні особисті речі – біля 5 тисяч предметів, що підтвердило достовірність попередньої інформації.

Слідчі дії проходили в напруженій атмосфері, яку мені прийшлося відчути особисто (я була включена до групи спостерігачів від Харківського товариства «Меморіал» і перебувала на місці розкопок від початку й до кінця). Було помітно, що КГБ усіма силами намагається загальмувати роботу, пропонуючи копати там, де ґрунт ніколи не порушувався, а отже ніяких ям не могло бути.

Певний час потягнув “дослідник” з так званими лозами – металевими прутиками, які буцімто незалежно від нього спрямовували свої вістря на місця могил. На розкопування визначеної цим “генієм” цілини було змарновано три дні дорогоцінного часу. Деякі члени польської частини комісії почали виказувати своє невдоволення, вимагали відмовитися від послуг так званого “лозохідця”, пропонували використати літак, аби за його допомогою просканувати весь 6-ий квартал. Інші взялися до буріння шурфів на видимих неозброєному оку провалах на ґрунті, а потім заходилися й копати, попри заперечення місцевих кагебістів.

Напруження передалося численним польським тележурналістам. Останні, отримавши відмову в інтерв’ю від радянських членів комісії, почали звертатися до нас, не зайнятих роботою спостерігачів. Звісно ж, вони отримували згоду. Після другого мого інтерв’ю до мене підійшов майор КГБ, виструнчився й суворим тоном, хоча незадовго перед цим ми з ним мирно обговорювали якусь подію, заявив, що він офіційно попереджає мене про порушення мною (я так і не зрозуміла, чого) і, у разі повторення цього порушення, мене на підставі статті (не запам’ятала, якої) буде притягнуто до кримінальної відповідальності. Єдиною зрозумілою мені фразою було презирливе: “Теж мені телезірка”.

Я знала, що за такою офіційною профілактичною бесідою відбувається арешт, але більше я боялася, що мене проженуть з місця розкопок. А мені дуже хотілося власними очима побачити підтвердження розслідування нашої пошукової групи. Тому я одразу звернулася до народного депутата України, колишнього політв’язня Генріха Алтуняна.

Його обуренню й роздратуванню не було меж, адже його другий арешт й наступне ув’язнення в Мордовському таборі відбувся саме після подібної профілактики. Сцена словесного пороття невисоким на зріст Алтуняном майже двометрового велетня майора, який у відповідь тільки й робив, що тримав руку біля кашкета й белькотів: “Слухаюсь, більше таке не повториться”, могла б здатися кумедною, якби не місце і не привід цієї догани. Більше мене ніхто не чіпав, навіть тоді, коли я привела до заступника генерального прокурора РП пана Стефана Снєжка дуже цінного свідка І.І. Дворниченка.

Після його офіційного допиту, а також допиту одного з працівників комендатури управління НКВД по Харківській області 90-річного Митрофана Сиром’ятникова, який підтвердив факт розстрілів польських військовополонених офіцерів і поховання їхніх останків у 6-му кварталі Лісопарку, радянській частині комісії нічого не залишалося, як розблокувати розкопки. Ці слідчі дії зрештою повністю підтвердили факт поховання на території 6-го кварталу розстріляних радянських громадян і польських військовополонених офіцерів із Старобільського табору.

Психологічну напругу на місці ексгумаційних робіт значною мірою зняв приїзд наприкінці липня ксьондза Здзіслава Пєшковського, капелана “Катинських сімей”. З ранку до вечора він обходив усі поховальні ями, де працювали експерти, брав у руки кожен череп, що вилучався з могили, торкався його чотками, освяченими папою Іваном Павлом Другим, помазував єлеєм. Він так низько схилявся до черепа, наче цілував його, так принаймні здавалося мені.

Взагалі складалося враження, що ця літня людина не знає втоми – упродовж цілісінького дня він ніколи не присідав. Але найцінніше, що отримали від нього усі учасники ексгумації, незалежно від конфесійної належності, а часом і затяті атеїсти – це щоденна полуденна молитва “Ангел Господен”.

Для польських експертів – лікарів, прокурорів, суддів, криміналістів така молитва була природньою. До них одразу приєдналися місцеві вірні костьолу. Поступово в молитві стали брати участь православні радянські експерти й спостерігачі. Останніми долучилися солдати, залучені до земляних робіт, і силовики.

Особливо дивовижним і зворушливим було коло усіх цих людей, коли вони під час молитви брали одне одного за руки. Здавалося, що вся негативна енергія, накопичена за довгий і важкий день, мов електричний струм тече цим ланцюгом і генерується в одному місці – фігурі одягненого в чорне, але такого світлого ксьондза Пєшковського. Ніколи не забуду відчуття світлої печалі, яке приходило по молитві. Царство небесне цій непересічній святій людині!

Незадовго до завершення в Харкові ексгумаційних робіт відбулася дуже загадкова для мене розмова ще з одним співробітником Харківського управління КГБ.

Ми сиділи з ним поруч неподалік від могили польських офіцерів, на якій виріс дуб (його довелося спиляти, коли польські експерти небезпечно підкопалися під його корені). Спостерігаючи за їх ретельною роботою, він поблажливо вирік: “Вони думають, що їм вдасться щось довести, хай і не стараються – скоро все закінчиться, і їм доведеться вимітатися до своєї Польщі. Скоро сама побачиш”.

На мій здивований погляд, а також настирливе запитання, а що ж таке має трапитися, щоб відкинути факт вилучених з кількох могил останків розстріляних, він замкнувся і більше не промовив жодного слова. І дійсно, за якихось півтора тижні у Москві сталася спроба повалення М. Горбачова, так званий “путч”. Тоді також була спроба влади й очільників управління КГБ по Тверській області РФ залякати слідчу групу й примусити її покинути місце розкопок останків в’язнів Осташковського табору в Мєдному.

Тим часом у Харкові по закінченню слідчих дій на місці ексгумації 10 серпня 1991 року відбулось урочисте перепоховання останків і відкриття пам’ятного знака жертвам репресій, а на могилах встановлено відповідно: 7-метровий дубовий Хрест з зображенням Божої Матері і православний Хрест.

Рішенням Харківського міськвиконкому від 25 травня 1992 року № 168 цьому місцю надано статус офіційного поховання і меморіального комплексу жертв політичних репресій.

Влітку 1994 – 1996 років було проведено повне археологічне дослідження місця поховання археологами Торуньського університету (Польща) ім. М. Коперника під керівництвом професора Анджея Колі. В одній із змін працював також доктор Еразм Баран з Кракова, який брав участь у першій слідчій ексгумації 1991 року.

Археологи виконали 4673 шурфів, встановили 75 поховальних ям (60 радянських і 15 польських), що дало можливість накреслити детальний план масового поховання. Розкопками також було встановлено, що років за двадцять перед тим могили було пошкоджено бурами великого діаметру – від 60 до 80 см. Через це могилам було заподіяно великої шкоди: останки дуже пошкоджено, до могил увійшло свіже повітря, що прискорило розклад останків.

Дослідники зауважили окремий «харківський» почерк катів. Доктор Анджей Флорковський помітив, що більше 60% ексгумованих черепів польських офіцерів показали причину смерті через постріл нижче потилиці, в карк. Знаходили прострілені шийні хребці, часто перший (атлас). Останки у Мєдному й Катині засвідчили, що там вбивали пострілом у потилицю, а куля завжди пробивала чоло. Внаслідок викликаної цим масивної кровотечі виливається понад літр крові. Коли ж постріл у карк скеровується вгору, є висока вірогідність вильоту кулі через око або вуста, тим самим зменшуючи до мінімуму крововилив (за одну ніч розстрілювали по 100 – 200 осіб). Натомість могили радянських громадян підтвердили переважне застосування “класичної” методи НКВД – постріл у потилицю з вихідним отвором на чолі.

Археологи виявили в поховальних ямах досить незвичні для могил речі.

Так, 28 серпня 1996 року в одному з радянських поховань було знайдено патрони з просвердленими у кількох місцях гільзами. З них було вибрано порох, але залишено кулі. На думку дослідників, ці патрони є психологічними, їх використовували слідчі на допитах для залякування як метод дізнання. На очах допитуваного слідчий вкладав патрон, приставляв пістолет йому до голови і стріляв…

В іншій могилі, також радянських громадян, було знайдено металевий прут з вигнутим краєм, щоб зручніше було тримати в руці. До іншого кінця на деякій відстані було прикручено ще один. Разом два кінці утворювали щось на кшталт вил з двома зубцями, за допомогою яких трупи стягували з машини. Можливо, хтось із поховальної команди впустив цей прилад до ями, повної трупів, і не захотів поночі лізти вниз витягати?

Місцем знищення Старобільського табору став спеціально обладнаний ще під час Великого терору 1937 – 1938 років підвал у будівлі комендатури Харківського обласного управління НКВД на вул. Чернишевській.

За свідченнями одного із співробітників комендатури Харківського обласного управління НКВД Сиром’ятникова, що він дав навесні 1991 року, етапи з поляками у кількості від 18 до 240 офіцерів прибували на сортувальну станцію м. Харкова, а звідти їх “чорними воронами” перевозили на вулицю Чернишевську, в тюрму.

Там їх тримали упродовж кількох днів у камерах внутрішньої в’язниці. На розстріл приводили підземним переходом. Перед розстрілом приреченим зв’язували руки. Спочатку прокурор встановлював особові дані кожного, а потім передавав катові. У розстрілах брали участь усі співробітники комендатури, керував розстрілами і безпосередньо стріляв комендант Купрій. Він же власноручно підірвав цей підвал, коли німці у жовтні 1941 року увірвалися в Харків.

Як правило, зазначав один з колишніх працівників НКВД, розстріли починалися увечері, а після розправи над усією партією, далеко за північ, трупи возили до лісу двома “полуторками” із оббитими жерстю кузовами. Останки викидали поспіхом, у формі, без обшуку у підготовлені заздалегідь ями розміром 2×4 м, глибиною 2 м, присипали якимось білим порошком і закопували. Особисті речі офіцерів також вкидали до поховальних ям.

Про перебіг ліквідації Старобільського табору свідчить рапорт “Дані про рух транспортів та переміщення військових в’язнів”, що зберігається в Особливому архіві в Москві. У ньому зазначено як тип транспорту – залізничний, так і номер поїзда – 8, Ворошиловград – Харків, кількість вагонів – 1.

Перша партія приречених прибула до Харкова 5 квітня 1940 року і так – до повного “очищення” табору 12 травня. Справжнім знущанням над жертвами були щеплення усім офіцерам перед відправкою з табору проти черевного тифу і холери. Із Старобільська офіцерів відправляли не щоденно, велика перерва між етапами зафіксована від 26 квітня до 2 травня.

У записці голови КДБ при Раді Міністрів СРСР Шелєпіна на ім’я Микити Хрущова від 3 березня 1959 року зазначено, що за рішенням спеціальної трійки НКВД СРСР поблизу Харкова було розстріляно 3820 військовополонених польських офіцерів Старобільського табору. Передбачаючи можливість розсекречення скоєного злочину і непередбачувані негативні міжнародні наслідки, голова КДБ запропонував знищити архівні кримінальні справи польських офіцерів з усіх трьох таборів.

Попри ретельне засекречення, таємницю раптового зникнення на теренах СРСР 15 тисяч польських військовополонених офіцерів врешті було розкрито, хоча відбулося це тільки через півстоліття. Таємниці шостого кварталу більше не існує.

Автор: Ніна Лапчинська
Джерело: Історична правда

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*