Батькам

Жорстка рука задля майбутнього блага?

Жорстка рука задля майбутнього блага?
Жорстка рука задля майбутнього блага?
Чи можна виправдати майбутньою успішністю не дуже демократичні методи виховання?

Американка з китайським корінням, професор права Єльського університету Емі Чуа написала книгу про виховання під назвою «Бойовий гімн матері-тигриці». Здавалося б, це видання могло б залишитися непоміченим серед багатьох книг, присвячених виховній тематиці. Однак воно викликало величезний резонанс у суспільстві – і у США, і в Європі. Емі Чуа стверджує: якщо дитина не може завжди бути номером один у шкільному театрі чи на музичних заняттях, то краще нехай вона взагалі не береться за акторство. І навіть не підходить до скрипки чи фортепіано. Скажете, жорстоко? Авторка опонує – її старша донька вже музикувала на одній із найпрестижніших сцен, а діти супротивників такого виховання, найімовірніше – ні.

На думку Емі Чуа, основне завдання дитини — покірно слухатися і виконувати накази батьків. А європейський демократизм, на її думку, не дає дітям передумов для досягнення хороших результатів у навчанні.

СПОКУСА ПАНУВАННЯ

Дитину потрібно вчити працювати на конкретний результат. І не важливо, що це — спортивне досягнення чи робота над листівкою мамі на День народження. Вона розповідає, що не прийняла листівку від маленької доньки, а змусила її переробляти, бо знала, що та не постаралася і може зробити краще.

Багато американців категорично не сприйняло таку практику виховання. Однак аналітики вважають, що з часом все більше сімей доходитиме висновку в доцільності жорсткішої лінії виховання. Справа ось у чому: батьки-американці переймаються тим, що їхні нащадки можуть стати в майбутньому катастрофічно неконкурентоспроможними. Адже в університетах США з’являється все більше студентів з Азії та Індії. Крім того, рік у рік збільшується попит саме на висококваліфіковані кадри. І на ринку праці престижну і перспективну роботу отримає більш професійний, а не щас­ливіший кандидат.

КИТАЙСЬКА ФОРМУЛА УСПІХУ

Батьки, які мають на меті виховати своїх дітей вундеркіндами, зрештою, послуговуються одними й тими самими принципами. Такі «батьки—максималісти» змалку втовкмачують дитині, що всі успіхи в житті мають бути результатом праці. Наполегливої і серйозної праці. І тільки так. І в усьому, що дитина не робила б, вона повинна досягнути досконалості. Отже, — перевершити більшість однолітків. Аби дитина зрозуміла, що це — не іграшки, їй кажуть, що дитинство — час не для ігор, а для тренувань і гартування характеру.

«Батьки—максималісти» вважають, що самооцінка дітей обов’язково повинна бути пов’язаною з її досягненнями. Тобто категорично не бажають ростити самовдоволену малечу, яка добре знає свої права, але ніколи не чула про власні обов’язки. На жаль, при такому підході часто страждає самооцінка і душевний спокій «майбутнього генія». Тож у житті таких дітей, окрім наполегливості і працьовитості, можуть з’явитися і досить серйозні психологічні проблеми.

ШКОЛА БІОРОБОТІВ

Ще один підводний камінь такого виховання в тому, що воно розраховане на підготовку майбутніх… виконавців. Деспотичні батьківські нотки у вихованні дитини, найімовірніше, спровокують те, що маля не довірятиме власній думці. Дитина боятиметься помилитися, а без цього творчий пошук є неможливим. Мабуть, найбільш уживаним прикладом цієї тези є робота Томаса Едісона з вдосконалення електричної лампи. Вчений і його колеги випробували більш як шість тисяч матеріалів для нитки розжарювання. І нині ми користуємося електричним світлом, очевидно, саме завдяки ціле­спрямованості цього дослідника.

Авторитарне виховання також згубно впливає на формування лідерських навичок у дитини. Тож «юний геній» навряд чи зможе стати хорошим керівником, блискучим організатором. Однак можна сказати, що на модель виховання Емі Чуа вплинуло те, що вона є китаянкою. А психологи стверджують: для представників цієї нації притаманними є професійний розвиток не «вгору», а «вшир». Це означає, що європеєць чи американець, який є, скажімо, майстром-ковалем, мріятиме стати начальником цеху, згодом — усього виробництва. А китаєць, найімовірніше, осягатиме нові премудрості ковальської справи і вдосконалюватиме процес виконання роботи все життя. Тож такий виховний підхід розрахований не на майбутніх керівників, а на майстерних виконавців. Не треба забувати, що в Китаї живе дуже багато людей, тому конкуренція за хороше робоче місце є великою. І бути найкращим виконавцем тієї чи іншої роботи — чи не найосновніша передумова для отримання робочого місця.

ДУМКА ФАХІВЦЯ
Я – ПРИХИЛЬНИК ДИТИНОЦЕНТРИЗМУ

Одна з наших співрозмовниць – мати 12-річної дівчини – якось поскаржилася на те, що непокоїться, спостерігаючи за однокласниками дитини «Звісно, жорстокість і зверхнє ставлення не є прийнятними методами виховання, – каже жінка. – Проте діти не бояться ні того, що їх насварять, ні того, що їх покарають. Чесно кажучи, я вважаю, що в більшості сучасних дітей просто немає нормальних авторитетів, до яких вони би дослухалися. Та й зазвичай про моральні, духовні цінності вони не хочуть чути від старших. А з телевізора точно не почують. Треба щось із цим робити, але що і як – невідомо».

Із запитанням, чи можна виправдати майбутньою успішністю недемократичні методи виховання, ми звернулися до президента Національної академії наук України Василя Кременя.

Не знищити бажання в корені
– Я відповім – ні. По-перше, я – прихильник дитиноцентризму, шанування дитини як особистості, – відповів Василь Григорович. – Вважаю, що дитина має право на життя і те, щоб бути самостійною особистістю з раннього віку. Тому на­силля стосовно дитини, навіть з огляду дорослих на те, що це колись принесе їй плюс, є неприйнятним. Дитина повинна формуватись як самостійна особистість.

Президент НАПН пояснює, що це зовсім не означає, що діти можуть бути забуті батьками або має процвітати вседозволеність.

– Хороший садівник доглядає за кущем, допомагає йому вирости красивим – десь підстриже, десь підправить гілочку, але кущ формується в результаті саморозвитку, – говорить він. Схожий підхід варто сповідувати і у вихованні дитини. На думку Василя Григоровича, жоден дорослий не має права змушувати своїх дітей. Не забуваймо – насильно зробити щасливим ні дорослого, ні дитину не можна. На превеликий жаль, констатує президент НАПН, ще багато батьків і деякі з учителів не мають поваги до дітей. І це – проблема нашого суспільства.

Василь Григорович пригадав такий випадок: під час перебування на посаді міністра освіти і науки він відвідав Південну Корею. І в аеропорту в Німеччині довелося чекати п’ять чи шість годин між рейсами літаків. Серед пасажирів була сім’я з Кореї – мати з двома маленькими дітками.

– Малеча то на диван залізе, то почне шуміти, – згадує Василь Кремень. – А мати щось спокійно їм скаже і вони на певний час вгамовуються. І я подумав, що матір з нашої країни, найімовірніше, вже давно б насварила дітей, змусила би замовчати, вони вже плакали б.

Коли він прилетів у Корею, розповів місцевим колегам про цей випадок. Запитав, чи він є показовим. І почув таку відповідь: за традицією, до певного віку дитині взагалі дозволяється робити все, що вона хоче, з невеликими обмеженнями.

– Чому це важливо? Тому що дитина в цей час утверджує в собі віру, – упевнений Василь Григорович. – Віру в те, що вона здатна щось зробити, реалізувати себе. Ніхто не вбиває в корені її бажання і вчинки. І тоді дитина, виростаючи, може бути розкутою і реалізувати себе. Вона здатна до творчості. А якщо дитину обмежувати з самого дитинства, навіть давши якісь знання – вона, можливо, багато досягне в якійсь сфері, але не буде системною самодостатньою особистістю. Вона буде людиною без свободи.

Під час розмови з Василем Кременем ми згадали ще про одну тривожну тенденцію. Молодь, в якої з’являється дитина, дуже рідко є готовою до відповідального батьківства. Цікаво, що в старшій школі учні будують графіки функцій, вивчають логарифми. Відверто кажучи, шанси, що ці знання знадобляться в майбутньому більшості випускників, є дуже невеликими. А ось батьком чи матір’ю стане майже кожен з них. Молодь дорослішає, одружується, народжуються діти. І новоспечені батьки, не маючи знань і підготовки, як правило, ставляться до своїх дітей так, як їх батьки до них. І добре, якщо це був позитивний досвід. А якщо він був негативним? – Ми повинні шанувати дитину. Адже діти це відчувають, – закликає Василь Кремень. Він говорить, що за двадцять років незалежності країни система освіти стала більш демократичною і це вплинуло на дітей. Тож лише тоді, коли буде відкритою дорога до гуманного розвитку особистості, ми отримаємо прогресуюче, динамічне суспільство і істинну демократію. Бо демократія потребує не тільки демократичного президента, уряду, парламенту, хоча це все потрібно. Більшість громадян країни має бути здатною до вільного і демократичного життя. І не сприяти створенню авторитарного суспільства, в основі якого – система примусу. Можемо додати, що прихильники авторитарного виховання вважають, що діти самі по собі ніколи не хочуть працювати. А завдання батьків – змусити їх це робити. Однак більшість дорослих не усвідомлює, що ефективніше не змушувати, а мотивувати.

Джерело:pedpresa.com

Back to top button