день вчителя сценарій смішний, жартівливий сценарій до дня вчителя, сценарій до дня вчителя для старшокласників, оригінальний сценарій до дня вчителя, сценарій до дня вчителя 2018

Спадок нацистів: ненависні прізвища

Спадок нацистів: ненависні прізвища

Спадок нацистів: ненависні прізвища

Імена Гіммлера, Ґерінґа, Ґота та Гесса все ще потужно нагадують про жахливі злочини нациської Німеччини. Але як то воно жити з історичним спадком, маючи таке прізвище? І чи взагалі є можливим залишити у минулому страшні злочини, заподіяні вашими дідами-прадідами?

Коли Райнер Гесс був дитиною, йому показали родинні реліквії.

Він пам’ятає, як його мати підняла важку кришку вогнезахисної скрині з величезним зображенням свастики, а всередині були альбоми з родинними фотографіями.

Там були фото його батька – ще малої дитини, яка гралася зі своїми братами та сестрами у садочку імпозантного родинного будинку.

На знімках – басейн з гіркою для з’їжджання і дитяча пісочниця – така собі родинна ідилія! Але від газових камер «Аушвіцу» її відділяли лічені метри.

Дід Райнера – Рудольф Гесс (не плутати із заступником Гітлера Рудольфом Гессом) був першим комендантом табору «Аушвіц» в Освенцимі. Дитинство його тата проходило в будинку поблизу концтабору, де він та його брати-сестри гралися іграшками, зробленими в’язнями.

Там, де його бабуся наказувала своїм дітям вимити полуниці, бо на них був пил із печей концентраційного табору.

Райнера у його свідомості переслідує зображення хвіртки, яка вела прямо з садочка на територію концтабору – він називає її “воротами в пекло.”

«Важко пояснити почуття вини, – каже Райнер. – Навіть якщо в мене немає причин відчувати особисту провину, я все ж її відчуваю. Ця вина постійною зі мною, вона у моїй свідомості».

«Мені соромно також, звичайно, за те, що заподіяла моя родина, мій дід, тисячам інших родин. І ви питаєте себе, чому вони мали загинути? Я все ще живу. Чому я живу? Щоб носити в собі це почуття провини, цей тягар і намагатися порозумітися з самим собою. Мабуть, це єдина причина мого існування – усвідомити вину, яку не усвідомив мій дід».

Батько Райнера так і не відкинув ідеологію, з якою він виростав, і Райнер перервав з батьком усі контакти у намаганні якось дати собі раду з провиною та ганьбою своєї родини.

Для Катрін Гіммлер взятися за перо було відповіддю на важкий родинний спадок, адже серед предків був Генрих Гіммлер.

«Це важкий тягар – мати когось такого в родині, такого близького родича. Це те, що не дає спокою»,- каже Катрін.

Гіммлер, один із ключових архітекторів Голокосту, був рідним братом діда Катрін, який – як і третій брат – також був членом нацистської партії.

Катрін написала книгу «Брати Гіммлери: історія німецької родини» у намаганні «знайти щось позитивного» у прізвищі Гіммлер.

«Я доклала всіх зусиль, аби дистанціюватися від минулого і поглянути на нього критично. У мене вже більше немає потреби соромитись моїх родинних зв’язків».

Катрін каже, що нащадки нацистських військових злочинців, як виглядає, потрапляють у ситуацію між двома крайнощами.

«Більшість вирішують розірвати будь-які зв’язки зі своїми батьками, щоби мати змогу будувати власне життя так, щоб родинна історія його не руйнувала. Або вони вирішують бути лояльними і беззастережно любити свою родину, намагаючись заплющити очі на негативні речі», – каже Катрін.

Вона додає, що всі нащадки чільних нацистів постають перед одним і тим же самим питанням: «Чи можна справді любити своїх предків, якщо хочеш бути чесним і справді знаєш, що вони робили чи що думали?»

Катрін вважала, що стосунки з її батьком складалися в неї добре, допоки не почала вивчати минуле своєї родини. Її татові було важко говорити про родинну історію.

«Я могла лише зрозуміти, як йому було важко, коли сама усвідомила, наскільки мені важко було змиритися з тим, що моя бабуся була нацистом. Я її справді любила, я пишалася нею, і мені було дуже важко, коли я знайшла її листи і зрозуміла, що вона підтримувала контакти зі старими нацистами і навіть надсилала пакунки військовому злочинцеві, засудженому до страти. В мені все перевернулося», – каже Катрін.

Спроби дізнатися, що було в минулому її родини, було нелегкою справою для Моніки Гертвіґ. Вона була ще немовлям, коли її батько Амон Ґот був засуджений і повішений за вбивство десятків тисяч євреїв.

Ґот був садистським начальником концентраційного табору «Плашув», але Моніку виховувала її мати, яка приховувала від неї всі жахіття воєнних подій.

Дитиною Моніка створила собі рожеву ілюзію про свого батька за родинними знімками.

«Я створила собі такий образ, що, мовляв, євреї у «Плашуві» та Амон були однією сім’єю», – пригадує Моніка.

Але у підлітковому віці вона засумнівалася у цьому погляді на батька і поставила гострі запитання матері, яка змушена була визнати, що її батько, «можливо, вбив кількох євреїв.»

Одного разу після неодноразових наполягань з боку доньки мати, за її словами «немов збожеволіла» і побила Моніку шнуром від якогось електроприладу.

Лише після фільму «Список Шиндлера» Моніці стали зрозуміли повні масштаби злочинів її батька.

Роль Ґота зіграв Ральф Файнс, а перегляд стрічки став для Моніки ударом.

«Я все думала, що цьому має настати кінець і що на якомусь етапі вони повинні припинити розстріли, бо якщо цього не станеться, я просто збожеволію прямо тут, у кінотеатрі», – каже Моніка, яка вийшла після кінофільму у стані шоку.

Для Беттіни Ґерінґ, онуки брата Германа Ґерінґа, якого вважали наступником Гітлера, настало розуміння, що вона має вдатися до рішучих заходів, аби відмежуватися від спадку своєї родини.

Вона та її брат вирішили пройти процес стерилізації.

«Ми це обоє зробили…, щоб більше не було Ґерінґів», – пояснює вона.

«Коли мій брат це зробив, то він мені сказав «Я перервав лінію».»

Через свою подібність до Германа Ґерінґа Беттіна була змушена виїхати з Німеччини 30 років тому і нині живе у віддаленому будинку в Санта-Фе у штаті Нью-Мексико.

«Мені легше дати собі раду з минулим моєї родини на такій великій відстані», – пояснює вона.

В той час як Беттіна вирішила податися світ за очі від місця злочину її родичів, Райнер Гесс вирішив, що має відвідати епіцентр ганьби своєї родини – «Аушвіц».

Коли він був дитиною, то йому не дозволяли – через його прізвище – їхати з однокласниками до Освенцима. Але маючи вже за 40, він відчув потребу подивитися правді в очі і постати перед «жахами та брехнею, які супроводжували мене усі ці роки в моїй родині».

Побачивши будинок, де виростав його батько, Райнер увесь час повторював слово «божевілля».

«Це божевілля, що вони тут збудували за рахунок інших, і гидко, що вони говорили, що цього не було».

Він не міг вимовити й слова, коли побачив «ворота в пекло». В інформаційному центрі для відвідувачів Райнер зіштовхнувся з емоціями людей, які приїхали до колишнього концтабору, де колись загинули їхні родини.

Одна дівчина-ізраїльтянка розплакалась і сказала йому, що його дід винищив її родину і що вона не може повірити, що він вирішив постати перед ними.

Коли Райнер говорив про свою вину й ганьбу, один із колишніх в’язнів «Аушвіца» в куточку інформцентру запитав, чи може потиснути йому руку.

Потискаючи його руку, очевидець Голокосту на ім’я Звіка розповів Райнеру, що коли спілкується з молоддю, то говорить, що не можна звинувачувати родичів нацистів, адже вони не були у той час у тому місці.

Для Райнера то був визначальний момент у його намаганнях дати собі раду з тягарем провини його родичів.

«Отримати схвалення від когось, хто пережив усі ті страхіття і знає, що вас там не було, що ви того не робили. Вперше в житті я не відчув страху чи ганьби, але радість, внутрішню радість».

Джерело:ВВС Україна