Розвиток школи як виклик для суспільства

Про.СвітАплікаційну форму для участі у проекті “Школа 3.0” заповнили 30% шкіл Львова. Діагностування їхніх відповідей та зустрічі з командами шкіл дала нам розуміння того, як відбувається взаємодія і управління та на якому етапі свого розвитку перебувають ці школи.

Більшість з них перебувають на етапі ініцювання змін. Тобто є деякі вчителі, які роблять багато проектів, впроваджують нові методики, директор розуміє важливість командної роботи і робить спроби цю команду створити. Але це лише “намацування” напрямків розвитку, бо справжнього бачення немає.

Якщо тенденцію Львова поширити на інші міста, де, припускаємо, школи приблизно на тому ж етапі, то можемо виокремити спільні проблеми шкіл, а саме:

  1. Криза бачення. Якщо запитати у директора чи вчителя, у чому унікальність їхньої школи чи де має бути школа за 1–2 роки, можна почути у відповідь або довгу мовчанку, або дуже загальні чи інфраструктурні речі. Ми бачимо, що школи часто хапаються за все одразу, за всі можливі методики та проекти, але при цьому випускають з уваги орієнтацію саме на дитину, учня. Тим більше немає розуміння, як компетентнісний підхід має виглядати у школі чи класі.
  2. Криза лідерства та управління. Більшість директорів працюють у доволі сімейному форматі, коли всі чи більшість у колективі – друзі, які чимось діляться, часом бувають одне в одного на уроці, а директор вирішує всі на світі питання. Процесів по суті немає – є ручне управління та кризовий менеджмент, коли це потрібно. Натомість основи менеджменту, делегування чи саме командна робота – радше відомі слова, але не сталі практики роботи в школі.
  3. Криза комунікації. Спільного бачення немає через відсутність спілкування: діти, батьки та вчителі не спілкуються належним чином між собою та з директором. Тобто комунікація відбувається, але на якому рівні? Важко навчитися говорити про некомфортні речі та чути неприємний зворотній зв’язок. Але успіх команди і партнерство із зацікавленими сторонами можливі лише за безперервного обміну інформацією. Цього зараз немає.

Проте є ряд можливостей, які можна посилювати вже зараз:

  1. Формувати мережі шкіл та середовище співпраці. Кожна школа має сильні сторони або певні підходи та практики, якими могла б ділитися. Саме тому на рівні міст і районів важливо створювати середовище обміну знаннями, яке б модерували самі школи. Потенційно цю роль можуть виконувати методичні центри та управління освіти, які замість бути головними промовцями та організаторами всього повинні стати радше майданчиками для співпраці. Зараз велика можливість саме у локальних проектах, локальній взаємодії, які зможуть стати практиками для країни.
  2. Визначати фокус в роботі. Колективи шкіл розуміють, що вони багато ініціюють, але не до кінця усвідомлюють, для кого і що від цього отримує учень. До того ж, ці поодинокі ініціативи треба перевести у проекти, де драйверами процесу будуть принаймні 10–20% вчителів. На вирішенні цих питань повинні зосередитися директори, звісно, не одноосібно, а шляхом обговорення у команді. Так можна напрацювати шлях до рішень.
  3. Радіти малим успіхам та мати правильні очікування. Цей посил стосується найбільше батьків та громадськості. Школи працюють так, як працює та функціонує суспільство, ні краще, ні гірше. Проте є справді яскраві приклади проектів, ініціатив та змін у школі, є дуже хороші ідеї, які вчителі вже озвучують, а відчуття змін присутнє вже давно. Справа рухається, хоч і повільно. Але важливо мати правильні очікування: це марафон, а не спринт, тут кожне зусилля має значення, але не одразу дає результат. Сподіваємося, у нашому інформаційному просторі фокус саме на позитивні приклади та історії буде зростати.

Юлія Бараннікова,

співзасновниця Центру інноваційної освіти “Про.Світ”

http://www.prosvitcenter.org/

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*