Конспекти уроків української літератури 10 класУсі уроки української мови та літературиФайли

Іван Карпенко-Карий «Мартин Боруля». Образ головного героя (10 клас. Українська література) + Презентація

Автор: Дележа Альбіна Ярославівна

Навчальний заклад: гімназія № 290 м.Києва

Тема: Іван Карпенко-Карий «Мартин Боруля». Образ головного героя

Мета: продовжити роботу над змістом твору Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля»; розкрити образ головного героя твору, з’ясувати мотиви його поведінки, суть життєвих принципів, особливості мовлення; формувати в учнів вміння аналізу драматичного твору, вміння працювати з текстами; виховувати почутття власної гідності, повагу до людських чеснот незалежно від соціального статусу

ХІД УРОКУ

  1. Організаційний етап
  1. Повідомлення теми та мети уроку

 На минулому уроці ми з вами розглянули сюжет трагікомедії Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля». Сьогодні ми з вами з’ясуємо, яким постає у творі її головний герой, та які прийоми використовує автор для творення цього неповторного образу.

  1. Актуалізація опорних знань

Перш, ніж розпочати роботу з текстом, хотілось би нагадати, що праобразом головного героя п’єси виступив батько драматурга – Карпо Адамович Тобілевич. Саме він, пропрацювавши весь вік на панів, мріяв «вивести усіх своїх дітей в люди і домогтися для них такого становища, щоб їм ніколи не довелося скуштувати того ярма, яке так боляче муляло його шию протягом довгих років». Карпо Адамович мав слабкість до чинів і, щоб полегшити своїм дітям шлях до них, мав на меті доказати дворянське походження родини, але це в нього не вдалося, як і в багатьох інших.

Саме ця історія й лягла в основу написаної 1886 року п’єси. А друком твір вийшов через п’ять років – 1891.

  • Давайте пригадаємо, коли відбуваються події у творі?
  • Чи можемо ми визначити конкретний рік?
  • Що вам відомо про цей час з історії?
  • Ким є головний персонаж твору?
  • Хто такі чиншовики?
  • Звідки вони взялися?
  1. Слово вчителя

 Іноді для того, щоб глибше зрозуміти художній твір, потрібно заглибитись у його історичний контекст. Як відомо, подаючи список дійових осіб п’єси «Мартин Боруля», Іван Карпенко-Карий вказує походження і соціальний стан головного героя, а саме – «багатий шляхтич», «чиншовик».

І якщо, статус «шляхтича» для нас є більш-менш зрозумілим поняттям, адже ми знаємо, що шляхтою називали привілейований стан вільних людей Речі Посполитої, то термін «чиншовик» все-таки не дуже зрозумілий. А справа в тому, що чиншова шляхта – це стан Речі Посполитої, що не мав власної землі або в певний момент її втратив і орендував її у землевласників, плативши за це «чинш» – своєрідну орендну плану, який можна було виплачувати як грошима, так і оброком, тобто виконувати якісь завдання або бути на службі у поміщика, на чиїй землі жила шляхта.

Звідки ж чиншова шляхта взялася в Російській імперії? А справа в тому, що 1793 року відбувся Другий поділ Речі Посполитої, в результаті якого Правобережжя потрапило до складу Російської імперії. І згодом виявилося, що таких станів на території Російської імперії раніше ніколи не було. Спочатку російська влада обіцяла чиншовикам особливе положення у суспільстві і навіть те, що їх прирівняють до дворян, але проблема була в тому, що чиншовиків було дуже багато. За даними 1795 року в Київській, Подільській і Волинських губерніях налічувалося приблизно 131 тисяча шляхтичів, 122 з яких були чиншовиками.  Звісно, такій кількості людей статус дворянина давати не можна було, хоча б тому, що дворяни не платили податків державі, але щоб не підіймати народні маси, влада Російської імперії пообіцяла чиншовикам, що вони отримають статус дворян за наявності документального підтвердження цього факту. І ось тут якраз була дуже велика проблема для останніх, адже закони і менталітет держав сильно відрізнялись. Річ Посполита була країною з іншим правовим полем, це була держава шляхти, а не царя чи імператора. Слово шляхтича там було законом, і якщо два шляхтича, наприклад, домовлялись про щось, то це мало силу закону; і якщо один з них не виконував усну домовленість – міг навіть втратити «шляхетство». Тому більшість договорів в Речі Посполитій укладалися усно, чиншовики домовлялись з більш багатими покровителями і документів, як таких, в них на руках ніколи не було. Як результат 95% випадків чиншовики документально не могли довести, що вони шляхта. Чиншовикам навіть дозволили підтверджувати своє шляхетське походження документом, в якому 12 персон повинні були підтвердити цей факт. Шляхетство цих 12 свідків не повинно було викликати сумніви. Найчастіше це були великі землевласники. Тому, якщо чиншовик показував такий документ, то влада натомість надавала йому дворянство, але таких було дуже мало.

У 1832 році затверджується Центральна ревізійна комісія, головних завданням якої було перевірити усіх, хто отримав дворянство, і або підтвердити, або скасувати цей статус, адже до цього часу дворяни були записані в Дворянських книгах. Інколи одного запису у книзі були недостатньо для підтвердження, потрібні були й інші документи, зокрема документи про право на землю, її продаж чи втрату. Якщо дворянство не можна було доказати – людей декласували, тобто прибирали з дворянства.

Далі влада взагалі хотіла перевести чиншовиків в кріпаки, але згодом відмовилась від такого рішення, через хвилювання населення. Тому на Правобережжі з’явилися так звані «однодворці» – чиншовики, що не отримали дворянства, адже у декласованих шляхтичів була можливість записати себе або в однодворці, або в міщани. Адже однодворці були вільними, але мусили платити податки, зокрема рекрутський збір. Дворяни ж податків не платили.

Цікаво виглядало тоді й питання з землею, відомо що реформа 1861 року не давала можливості викуповувати землю однодворцям. Селяни могли це зробити, а однодворці – ні, вони продовжували жити на чинш, і якщо до реформи його ціна не змінювалась інколи протягом кількох століть, то тут почала зростати так, що іноді гроші, виручені  за урожай, не покривали плати за чинш.

  1. Образ Мартина Борулі. Робота з текстом
  • Чи можна сказати, що Мартин Боруля був саме такого походження?
  • Звідки ми про це дізнаємось? Зачитайте

 Мартин. Не діжде! Не будь я Мартин Боруля! Мав би все хазяйство сплюндрувать, а докажу Красовському, докажу, що я такий самий дворянин, як і він. (Б’є себе в груди.) Уродзоний шляхтич Мартин, Генадієв син, внук Матвія Кардова, правнук Протасія Гервасієва, Боруля з сином Степаном, герба Тшівдар!

Гервасій. Гай-гай! Та ще й зелененький! Герб?.. А звідкіля, що означа те слово Тшівдар, ти сам не знаєш.

Мартин. А нащо мені знать? Герб — то єсть знак шляхетського достоїнства!

Гервасій. Де вже нам носиться з гербами! Правда, що ми всі шляхтичі і всі дворяни, тільки щабльові.

Матвій. Ха-ха-ха! Щабльові? Як-то, пане Гервасію, щабльові?

Гервасій. Такі, виходить, маленькі, що повипадали крізь щаблі своїх не вшитих лубками возів і розгубились… Одно слово, голопуза шляхта!

Матвій. Ха-ха-ха!

Мартин. Може, ти й щабльовий, і голопузий шляхтич, а я уродзоний! Не віриш? У мене є копія з протоколу депутатського собранія, коли хочеш— покажу; Я і сам не знав, а тепер довідався, що прапрадід мій був стражником таможеного скарбу і на його бумагах підписаний сам суперетендент Севастян Подлевський… от що! І у Красовського не кращі бумаги.

Гервасій. Що там бумаги! Красовський на лікаря вивчився, то йому і шляхетство пристало. Тепер він їздить у калясі, його вже крізь щаблі не протягнеш, а бумаги — тьфу! І в мене було їх доволі, а тілько я переконався, що нам дворянство так личить, як корові сідло.

Мартин. Може, ти й корова; а мій прапрадід…

Гервасій. Був,стражник? Чув! А мій був підкоморий!

Мартин. Твій під коморою тілько сидів, то інша жеч…

Гервасій. А твій стеріг тієї самої, комори, де. мій сидів?.

Матвій. Ха-ха-ха! Та буде, панове, а то ще полаєтесь:! Цо там по титулі — коли нема ніц в шкатулі!.. Краще,пане Мартине, віддайте Марисю за Миколу та зап’ємо могорич!

Мартин. Ні, пане Дульський… У мене, слава богу, є і в шкатулі… Я на другій линії…

Гервасій. Він дворянин!

Мартин. Щоб ти знав!

  • До речі, а що ми дізнаємося про пана Красовського із цієї розмови? Зачитайте

Мартин. Що мені Красовський! Я сам уродзоний шляхтич! Красовський був безштанько, і батько його так само сидів у Шадурського на чинші, як і ми; а що він женився на дочці Шадурського і через те зробився державцем, то це ще не велика жеч! І мій Степан, бог дасть, дослужиться до чина та жениться на Тридурській, і ми зовсім тоді порівняємся з Красовським!

Гервасій. Далеко ходить! Красовський вчений, лікар, Красовський державець, а ти надимаєшся через силу, щоб з ним порівняться, бундючишся дутим дворянством, з добра-дива посварився з ним, — вір мені, що як будеш отак роздувать свій гонор, то Красовський з’їсть тебе!.. 

  • Чи можна сказати, що Мартин та Красовський було одного походження?
  • Що їх відрізняло, крім статусу?
  • Чи можна сказати, що гонитва за дворянством стало метою після персональної образи Мартина Боруля?
  • Чи можна сказати, що персональна образа – початок змін в образі Мартина Борулі?
  • А яким Мартин Боруля був до цього? З чиїх слів ми можемо про це дізнатися? Зачитайте

 Гервасій. Он що! Я тебе, Мартине, не пізнаю: поки ти не ганявся за дворянством, був чоловік, як і всі люде; тепер же десь тебе вкусила шляхетська муха і так дворянство у тебе засвербіло, що ти рівняєш себе з Красовським…

 Омелько (про себе). Поки був чоловіком — і не вередував, а паном зробили — чорт тепер на нього й потрапе.

 Марися. Жили ж ми перше без дворянства, і всі були щасливі!.. Нащо ж дворянство нам здалося, коли воно горе приносе?

  • Як починає змінюватись Мартин Боруля з початком гонитви за станом?
  1. Звертання

Марися. Тату, Степане, ідіть: мати кличуть!

Мартин. Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому… Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш.

Марися. Ну, а як же? Я забуваю.

Мартин. Он як Степан каже: папінька, мамінька…

Степан. Або: папаша, мамаша.

Мартин. Папаша,, мамаша… треба так казать, як дворянські діти кажуть.

Марися. Я так і не вимовлю.

Мартин. Привчайся: ти на такій линії. (До Степана.) Ходім! (Обніма його за стан.) Канцелярист!

Мартин. Роби, що велять! Візьми рядно велике квітчасте та гарненько закрий сіно, щоб панич у реп’яхи не вбрався.

Омелько. Який панич?.. Хіба Красовського панич поїде з нами?

Мартин. Сто чортів тобі в потилицю! Наш панич, Степан Мартинович! Подавись ти своїм Красовським… Степан Мартинович — такий самий панич!

Омелько. Степан?! Давно ж його призвели, хазяїн?

Мартин. От я як трісну тебе в пику твою репану, то ти не тілько Степана Мартиновича будеш паничем величать, та й мене не хазяїном, а паном зватимеш.

Омелько. Та за що ж биться? Панич—то и панич, пан — то й пан! Хіба мені язик одпаде, коли я вас буду паном величать? Про мене, мені однаково. Звелите, то й юнкером вас зватиму.

Мартин. Та одшукай ще, там, у коморі, був вандальський дзвінок, і причепи під дугу.

Омелько. Добре, пане.

Мартин (один). Поки-то ще люде навикнуть, як величать! Воно й самому наче трохи чудно: то було “Мартин, дядьку Мартине”, а тепер — пан!.. Нічого, призвичаяться!

  1. Ставлення до людей

 Мартин. Іди здоров! Микола пішов. Чого він до тебе в’язне, які ви товариші? Мало чого, що з одного села, що однолітки, та у кожного з вас інша дорога! Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола? Мужик — одно слово, а ти на такій линії, трешся між людьми інчого коліна… Може, бог дасть, і столоначальником будеш або й письмоводителем у станового — це не то, що “цоб, половий!..”, “цабе, перістий!”, а піт йому ллє, а пил принада на лице, і смуги по всій тварі, та дьогтьом смердить від нього, як від мазниці, а у тебе друга линія! Одно те, що не сьогодня-завтра утвердять в дворянстві, та от тобі й чин на той рік дадуть; атестат з уездного училища нужен, казав мені секретар, то ми достанемо; а друге, хоч би й зараз: глянь на себе і глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!.

Мартин. Так-то так, приятелю мій, я знаю, що ти не бідний, і, може, справді діти наші любляться, та не випада тепер віддать мені Марисю за твого Миколу.
Гервасій. Чого так?!

Мартин. Дочка моя дворянка, а твій син… ні дворянин, ні чиновник… так не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій линії…

 Мартин. Палазю! Дворянин — одно, хлоп — друге!.. Може, ти цього не розумієш, то тобі ясніше скажу: сметана — одно, а кисле молоко — друге! О! Розумієш?

Палажка. Одно розумію, що ти стерявся розумом.

Мартин. О господи, о господи! Нащо ти мене довів до того, що я одружився з простою мужичкою! Нічого не тя-ме — як до пенька балакаєш. І казав же покійний папінька: женись, сину, на шляхтянці. Ні, таки погнався за чорними бровами! От і дожив: брови злиняли, а гонору як не було; так і нема!

  1. Звички

Мартин. Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і… кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять.. Піди ти зараз до Сидоровички — вона зна — і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч? Палажка. А коли ж приїде жених?

Мартин. От Омелько привезе звістку, а може, й самого привезе, бо недурно ж його так довго нема, мабуть, задержав, поки з присутствія вийдуть.

Палажка. То я ж зараз і піду, бо, може, сьогодня й привезе.

Мартин. Іди, іди, душко! Та розпитай гарненько про всі звичаї і порядки дворянські.

Мартин. Куди це? Що це?

Марися. Треба прати сорочки тощо, багато набралося вже шмаття.

Мартин. Я тебе постираю! Страмить мене хочеш? Дворянська дочка сама стирає! Може, ще й на річку підеш? Для чого ж то я двох робітниць найняв?

Марися. Вони на городі копають, а я ж що буду робить?

Мартин (набік). Справді!.. і сам не знаю, що б вона робила, яку б їй роботу дворянську знайти… (До Марисі.) Нічого не роби!

Марися. Та я ж так занудюсь без роботи, захворію.

Мартин. Глупство! Наглядай, щоб другі робили, а сама надінь мені зараз нове плаття, помий гарненько руки та й сиди, як панночці слід. Та руки, руки мені мий разів три на день, не жалій мила. Ну, на лиці вона й так гарненька; а треба б присипать ще борошенцем, — є таке борошенце, та не знаю, як його звуть і де воно продається…

Марися. Як собі хочете, а я, єй-богу, без роботи не буду сидіть.

Мартин. Не смій мені, кажу! (Набік.) Яку б їй роботу найти пристойну?.. А! (До Марисі.) Я тобі п’яльця достану, будеш вишивать у п’яльцях.

Марися. Та я ж не вмію.

Мартин. Навчишся. Не святі горшки ліплять! А шмаття однеси назад.

 Мартин. Чого ви тут стовбичите?

Омелько. Стола від Сидоровича принесли.

Мартин. Ага! Ну, біжи ж ти, Омельку, принеси умиваться паничеві.

Омелько і Трохим виходять.

Ще спить. Сказано, чиновний чоловік, не то що простий шляхтич: ще й чорти навкулачки не бились, а він схопиться і гасає по хазяйству!.. Нащо Вже я, от, здається, зовсім вибився на дворянську линію, а не можу уранці довго спать — боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсім другу пиху тобі дає. Прийшов хто рано, чи там яке діло по хазяйству, а ти спиш! “Дома пан?” —’питають. “Та ще сплять!” О! І всі на пальчиках… Безпремінно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи ні, а буду лежать до сніданку. 

  • А яким є мовлення Мартина? Що для нього характерне? Наведіть цитати з твору
  1. Вживання полонізмівМартин.

    Уродзоний шляхтич Мартин, Генадієв син, внук Матвія Кардова, правнук Протасія Гервасієва, Боруля з сином Степаном, герба Тшівдар 

    Мартин. Чого ж, милості просю: сідайте, я зараз почастую, то одна жеч, а це друга.

  1. Вживає знижену лексикуМартин.

    О, виродок з шляхетського заводу! О, гайдамака! Грабитель! За що ж?

Трохим. Каже, що на вас накинули чинш і поки не заплатите — не віддасть.

Мартин. Не віддасть?.. Бери палицю і мені знайди доброго дрючка!.. Я їм покажу… Я… Ми їм покажемо!

Мартин. Як?.. О господи! Нова напасть… Тягни його сюди, за чуба тягни! Омелько! Ірод! Супостат! Іди в хату!

 Мартин. Що ж мені тепер з тобою робить? Га? Що?.. Бодай ти галушки не проковтнув, щоб ти вареником подавився, кажи: шкуру з тебе здерти?.. Розказуй, анахтема, як було діло?
Мартин. Мерщій розказуй! Ти з мене печінки витягнеш.

Омелько. Не перебаранчайте, пане, бо ви мене зіб’єте з пантелику.

Мартин. Я тебе з ніг зіб’ю і шерсть на тобі вискубу!

Омелько. От я й забув, що казав.

Мартин. Говори, говори, бісова патяка, буду мовчать, говори!.. 

Мартин. Геть з очей, паршивий робітник! Тобі гиндйкя пасти, а не коней глядіть! Самі кращі коні пропали! Будеш же ти одслужувать мені за коней шість літ.

Мартин. Цить!! Я йому так не подарую!. О мізерний, о паскудний! Кипить моя кров!.. Кипить!! Мені страм, дочці страм!.. Перед усіма дворянами страм… Ні! Я ж і тобі, я ж і тебе…

  • Як мовлення Мартина характеризує його?
  1. Складання грона-характеристики головного героя
  • А що можна сказати про особисті якості Мартина?
  • Яким, на вашу думку, він був господарем?
  • А яким було його ставлення до родини?
  • До грошей?

  Складіть гроно-характеристику головного героя

Не жадібний Цілеспрямований Добрий хазяїн
Запальний Мартин Боруля Дбає про свою родину
Вразливий Гостинний Гордий
  1. Бесіда

Колись працелюбний господар, засліплений ідеєю,  перетворюється на зарозумілого й хвалькуватого пана, нехтуючи деякими народними принципами моралі та бажаннями власної родини. Проте уявлення про дворянство виявилося хибним, бо йде «проти природи» й проти волі його ж дітей, навіть морально калічить їх. Слава Богу, герой усвідомлює й приймає це.

  • А чи зустрічали ви таких «боруль» у нашому суспільстві? Наведіть приклади
  • Як сприймає їх сучасна громада?
  • Які ще персонажі твору знайшли своє віддзеркалення в сучасному суспільстві?
  1. Підсумок уроку
  1. Домашнє завдання

Написати формальне есе на одну з тем:

  • П’єса Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля» – зразок літератури реалізму
  • Образ Мартина Боруля крізь призму сучасності
  • Чи дало б дворянство Мартинові Борулі щастя?
Завантажити: Іван Карпенко-Карий «Мартин Боруля». Образ головного героя (10 клас. Українська література) + Презентація + Сертифікат (Розмір: 7.3 MB, Завантажень: 700)
Back to top button