Лінія Ребета

Лінія Ребета

Лінія Ребета

«Український народ, будучи у Східній Європі народом із найстаршою хліборобською культурою, має дані бути також речником передових думок людства на тих просторах. Україна може й повинна стати зразком політичної культури для всього оточення і на місці тиранії, яку сторіччями на Сході репрезентувала російська — біла і червона — імперія, показати зразок модерної демократичної держави».

Про цього чільного діяча Організації українських націоналістів у підручниках з історії не згадується. Наукової, тим паче науково–популярної, книжки чи документального фільму про цю постать ніхто ще не створив. Проте, професор Лев Ребет — інтелектуал, теоретик нації та націоналізму, один з ініціаторів проголошення Акту відновлення Української держави, свого часу чи не найбільше посприяв поширенюю визвольної ідеї серед молоді Західної України й Волині. Що, врешті, призвело до велелюдного руху опору і створення Української повстанської армії.

ЗАМІСТЬ БОЮ — ПРОПАГАНДА

«Від середини 1930–х років Лев Ребет належав до вищого ешелону ОУН, — розповідає доцент кафедри новітньої історії України Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Іван Патриляк. — У 1934–му, коли за наказом Бандери Мацейко вбив задіяного в масових розправах над українцями міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, майже все керівництво ОУН було ув’язнене. Організація перебувала на межі знищення. І тоді краєву екзекутивну ОУН очолив Ребет. Він врятував організацію. У нього були хороші організаторські здібності, він перемкнув ОУН з бойової діяльності на пропагандистську і на розповсюдження мережі на територію Волині й Полісся».

Згодом у своїй праці «Світла й тіні в ОУН» Ребет писав, що визвольна ідея «знайшла скорий та сильний відгук» серед волинської молоді. На той час Волинь, як і Галичина, перебували у складі Польщі, однак польський уряд забороняв будь–які зв’язки між цими регіонами. Отож волиняки були раді єднанню. І, як писав Ребет, студенти взялися самотужки творити визвольну концепцію, беручи приклад з інших революційних рухів — ірландського і польського».

Під керівництвом Ребета завзята молодь мала простір для творчої діяльності. З нагоди Дня соборностиі та церковних відправ за полеглих на Маківці й Лисоні на Зелені свята хлопці й дівчата поширювали листівки–летючки. Згодом винайшли ще один спосіб популяризації визвольної ідеї: на Великдень клеїли летючки, вивішували національні прапори і дзвонили в церковні двони. «Населення, що збігалося на дзвін із думкою, що діється щось надзвичайне (може, вогонь у селі), зустрічав маєстат національного прапора і святкове звернення організації iз запевненням, що так, як Христос воскрес із мертвих, воскресне й Україна, коли тільки весь народ стане в лави борців за свободу».

ДЕМОКРАТИЧНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

У 1939–му з польських в’язниць вийшли попередні керівники ОУН. Осідок ОУН перенесено до Кракова. Ребет ще в 1940–му виступав за багатопартійність визвольного руху. «ОУН у своїй концепції мала стати понадпартійною (тому назвалася організацією, не партією), яка мала гуртувати людей не до боротьби за здійснення тієї чи тієї партійної програми, але яка поставила собі за мету об’єднати всіх українців, охочих боротися за основну національну мету: за державну самостійність», — цитуємо працю «Світла й тіні в ОУН». Однак організація була далекою від цього ідеалу.

30 червня 1941 року у звільненому від «перших совєтів» Львові ОУН проголосила відновлення Української держави. Ребет був призначений заступником голови Українського державного правління. Утім у вересні, згідно з наказом Гітлера, членів правління ув’язнили в концтаборі Аушвіц. Згодом Ребет писав, що ОУН пішла в підпілля, та не було кому поновити підпільний уряд, і лише в 1944–му ця ідея була здійснена у формі УГВР, створеної на багатопартійній основі, що мала об’єднати усі сили спротиву. До президії УГВР входила дружина Лева Ребета — Дарія.

Цьому передував ІІІ Великий збір ОУН влітку 1943 року, що ухвалив нову програму. Зокрема, схвалювалися «індивідуальне та колективне користування землею у залежності від волі селян, свобода друку, слова, думки, переконань, віри й світогляду, повне право національних меншостей плекати свою національну культуру». Утім коли з німецьких концтаборів було звільнено Бандеру й ще кількасот політв’язнів, вони не сприйняли демократизації ОУН.

РОЗКОЛ І «ДВІЙКАРІ»

«Конфлікт Ребета з Бандерою розпочався відразу після війни, довкола постанов ІІІ Надзвичайного збору ОУН, — розповідає Іван Патриляк. — У 1945—48 роках Ребет керував Головним судом закордонних частин ОУН і наполягав на демократизації програми і устрою організації відповідно до рішень ІІІ збору. Бандера ж вважав, що ті зміни були спричинені впливом марксизму на деяких членів ОУН, що це відхід від «чистого націоналізму і передчасний крок, неузгоджений із ним». Цей конфлікт врешті призвів до розколу.

У 1952—54 роках Ребет і Зиновій Матла намагалися створити колегію уповноважених, щоб розробити принципи реорганізації закордонних частин. Але не змогли досягти компромісу і в лютому 1954 року зініціювали створення ОУН(з), тобто закордонної. Їх ще називали «двійкарями» — від двох засновників. До них приєдналися люди із закордонного представництва УГВР.

«Обидві сторони конфлікту апелювали до Романа Шухевича і, після його загибелі, до Василя Кука, — розповідає Іван Патриляк. — Та вони не прагли бути третейськими суддями в цьому конфлікті. Чільники ОУН в Україні у своїх листах, які доходили вкрай рідко, намагалися урезонити обох своїх закордонних колег. Вони писали, що не розуміють суті сварки в той час, як тут, в Україні, щодня гинуть люди». Вони стверджували, що всі зміни, внесені в програму організації у 1943–му, продиктовані життєвою необхідністю. Слід було спрямовувати діяльність організації на соціальні питання поряд із національними.

ІДЕЙНИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛ

Лев Ребет був одним iз найпотужніших інтелектуалів у середовищі ОУН, на відміну від багатьох керівників ОУН, він завершив навчання в університеті, підкреслює пан Патриляк. Справді, Ребет науково досліджував питання нації, написав чимало праць: «Теорія нації», «Держава і нація», «Формування української нації», «Походження українців, росіян та білорусів у світлі сучасних совєтських теорій».

Середовище УГВР — майже ті ж люди, що й ОУН(з), — об’єднало публіцистів, вчених, викладачів університетів. Вони заснували видавництво «Пролог», що випустило понад 200 назв книжок. Видавали щомісячник «Український Самостійник» та славнозвісний часопис «Сучасність». З 1960–х «двійкарі» реально підтримували дисидентський рух «шістдесятників» у підрадянській Україні, інформували західне суспільство про прихований терор у «червоній» імперії. Водночас поширювалися чутки, що «двійкарські» часописи фінансує американська розвідка. Утім УГВР за кордоном, вірогідніше, співпрацювала з розвідкою британською. «Тут немає нічого неймовірного, бо всі революційні організації, що не мають можливості співпрацювати з урядами, співпрацюють із розвідками, — запевняє Іван Патриляк. — Це розповсюджена практика в усьому світі ще від XVIII століття».

На судовому процесі в німецькому місті Карлсруе убивця Лева Ребета — агент КДБ Богдан Сташинський зізнався, що його «шеф» представляв майбутню жертву як «теоретика політичної еміграції» українців.

Журналістка, громадська діячка Марічка Галабурда–Чигрин у своїх спогадах писала, що Лев Ребет останні роки свого життя «присвятив студіям підрадянської дійсності і випрацюванню нових методів та стратегій визвольної боротьби в нових обставинах та умовах в Україні. Він перетворив «Український Самостійник», орган ОУН(з), в основному на журнал з української совєтології». Джон Стіл у книжці «Відомі шпигуни» вказує, що Ребет, «цей ідейний інтелектуал і антирадянський публіцист, викликав у Москви особливу ненависть. За описами, це був чоловік середнього зросту, міцної статури, зі швидкою ходою; він носив окуляри, а на голену голову вдягав берет».

Іван Патриляк зазначає, що убивці мали на меті й поглиблення розколу між українськими націоналістами. Адже «двійкарі» заявили, що Ребета зліквідували «бандерівці». А коли через два роки той же Сташинський убив Степана Бандеру, в цьому запідозрили «двійкарів». Однак у 1961 році убивця, злякавшись за власне життя, зізнався західнонімецькій поліції. З’ясувалося, що наказ убити давав Микита Хрущов. А зброю, що випорскувала ціаністий калій, розробили у спецлабораторії КДБ. Вищий суд ФРН назвав замовником убивств ЦК КПРС.

Джерело:ukrslovo.net

ДОСЬЄ

Ребет Лев (псевдоніми: «Кіл», «Стар», «Кліщ») народився 3 березня 1912 року в Стрию на Львівщині, в сім’ї поштового урядника Михайла Ребета і Катерини з дому Недокіс. Від 1922 по 1930 р. навчався в гімназії в Стрию, був там активним пластуном та вже в гімназії став членом УВО. У 1929 році став членом ОУН, а згодом і провідником Окружної Екзекутиви ОУН-Стрий. В 1931 році вступив до правничого факультету Львівського університету, який через працю в УВО-ОУН та часті арешти поляками, закінчив лише у 1938 р., здобувши титул магістра права. У березні 1939 р. був знову заарештований польською владою і перебував у тюрмі до вересня 1939 р., після звільнення переїхав до Кракова. Учасник Другого ВЗ ОУН, став на боці РП ОУН у 1941 році.

Після проголошення Акту 30 червня 1941 року у Львові та створення УДП став заступником голови УДП Ярослава Стецька, а від 12 липня 1941 р., після арешту німцями Я. Стецька перебрав його обов’язки, ставши одночасно представником ОУН (б) в Українській Національній Раді у Львові, яку очолили доктор Кость Левицький та Митрополит Андрей Шептицький. 14 вересня 1941 р. заарештований німцями, перебував у тюрмі в Кракові, а потім до жовтня 1944 р. – в концтаборі Аушвіц (Освенцім). Після звільнення переїхав спочатку до Братіслави, а згодом до Відня, поранений під час бомбардування міста. В січні 1945 р. ввійшов до складу Закордонного Центру ОУН, а згодом – до складу керівництва ЗЧ ОУН, де був обраний Головним Суддею. На тлі політичних розходжень від праці ЗЧ ОУН відійшов ще в 1946 р. і від 1950 р. присвятився праці в ЗП УГВР, де згодом став Головою Ради референтів. Співпрацював з різними українськими виданнями в еміграції – «Українська трибуна», «Час» та «Сучасна Україна», був редактором тижневика, а тоді місячника «Український самостійник». У 1953 р. був покликаний Проводом ОУН на УЗ до складу Колегії Уповноважених для ладнання конфлікту в ЗЧ ОУН, у 1954 р. разом з уповноваженим Зиновієм Матлою у висліді непогоджень із Степаном Бандерою, очолив реформаторське крило в ЗЧ ОУН, а пізніше – щойно створену ОУН за кордоном, ставши її першим Головою Політради. Автор багатьох наукових праць в галузі права, політології, соціології – «Формування української нації» (1951), «Держава і нація» (1949), «Порівняльна метода в науці права» (1947), «Походження українців, росіян і білорусів у світлі сучасних совєтських теорій» (1955), «Теорія нації» (1955) та «Світла і тіні ОУН» (вийшла друком в 1964 р.).

Від 1952 р. – доцент, а від 1954 р. – професор УВУ, член НТШ. 12 жовтня 1957 року Лев Ребет був убитий агентом КДБ Богданом Сташинським. 30 жовтня 2010 року тлінні останки Лева Ребета та його дружини Дарії перепоховані у Львові на Личаківському цвинтарі.