Головне

Алла Горська – художниця- дисидентка

Алла Горська - художниця-дисидентка
Алла Горська – художниця-дисидентка
Світанок 28 листопада 1970 року не віщував нічого поганого. Відома своїм неперевершеним талантом і участю в правозахисному русі художниця Алла Горська вийшла зі своєї київської квартири, щоб на шосту ранку дістатися Василькова. Там її мав чекати свекор Іван Зарецький, аби віддати старовинну швейну машинку «Зінгер» — родинну реліквію. Але додому жінка не повернулася.

Стурбований чоловік Віктор наступного дня викликав її на телефонні переговори, але 30 листопада телефоністка повідомила, що до пункту ніхто не з’явився. Не на жарт занепокоєний, на завтра чоловік приїхав до Василькова. Оселя моторошно дивилася на нього темними вікнами, двері були зачинені. У міліції, куди звернувся, відчинити приміщення відмовилися, мовляв, без понятих — ніяк, а час уже пізній. Віктор Зарецький повернувся до Києва останнім потягом і відразу звернувся по допомогу до знайомих. Другого грудня до Василькова приїхали друзі художниці Надія Світлична та Євген Сверстюк. За їхніми наполяганнями міліція таки відчинила будинок. У невеликому льосі вони знайшли тіло Алли Горської…

Сорок років спливло відтоді, а українська влада і досі не визначилася, що то було: вбивство на побутовому грунті, скоєне свекром (лагідним старим, який страждав від стенокардії і ходив із ціпком), як стверджували тодішні офіційні джерела, чи політичне, «замовлене» на найвищому рівні в Москві і майстерно зрежисоване КДБ чи якоюсь іншою спецгрупою, на що однозначно вказують усі факти цієї болючої для родини та всіх, хто знав талановиту художницю, справи. Спробуємо підняти завісу часу й осягнути велич і трагедію цієї непересічної особистості…

Алла Олександрівна була досить «високого» походження: її батько Олександр Валентинович Горський стояв біля витоків радянського кіно. Він заснував і очолив Ялтинську кіностудію, саме в цьому місті на березі Чорного моря 18 вересня 1929 року і народилася майбутня художниця-дисидентка. З 1933 по 1943 рік сім’я жила в Ленінграді, де Олександр Валентинович був директором кіностудії «Ленфільм». Велика Вітчизняна війна болісно зачепила родину: Алла з матір’ю пережила дві блокадні зими, її брат загинув на фронті. Згодом Горські переїхали до столиці України, де дівчина з золотою медаллю закінчила Київську художню республіканську школу і вступила до Художнього інституту на факультет живопису. Там же, в інституті, вона познайомилася з майбутнім чоловіком Віктором.

Після закінчення вишу Алла натхненно працювала. У селах Чорнобильського району нею було створено полотна «Прип’ять. Паром», «Абетка», «Хліб»… Мисткиня весь час перебувала у творчих пошуках. На початку шістдесятих Алла Олександрівна написала галерею портретів Бориса Антоненка-Давидовича, Василя Симоненка, Івана Світличного, Євгена Сверстюка за технікою лінориту та малюнка, за допомогою художніх засобів по-новому втілила образи Т. Шевченка та О. Довженка. І це — лише дещиця її витончених робіт.

Важко повірити, що жінка із благонадійної «партійної» родини змогла так органічно влитися не лише в український мистецький, а й правозахисний рух. Хоча з батьком у неї були складні стосунки, Алла не поділяла його консервативних переконань. Навіть хотіла розірвати з ним зв’язки, про що говорила Є. Сверстюку. Цей епізод став основою його нарису «Алла Горська і батько».

Українською мовою Алла Олександрівна стала спілкуватися вже в дорослому віці. Про це розповідала її подруга Галина Севрук, йдеться у статті Л. Огнєвої «Слово про художницю Аллу Горську». Жінки потоваришували у Клубі творчої молоді «Сучасник», який 1959-го року організував режисер Лесь Танюк. Був початок хрущовської «відлиги», і в 13-й кімнаті колишнього Жовтневого палацу збиралися ті, кого пізніше стали йменувати шістдесятниками. Російськомовних Аллу, Галину і Людмилу Семикіну україської навчала журналістка Надія Світлична.

Алла Горська наповнила Клуб життєстверджувальним духом. Молода мисткиня переконала всіх у необхідності розвивати мистецтво української театральної афіші, повернутися до народних джерел і традицій, у потребі рівнятись на Бойчука і Курбаса, бути гідними наших поетів, як згадував потім Лесь Танюк. Вона разом з Лесем започаткувала «Другий український театр», де виконувала обов’язки сценографа і художника по костюмах. Три роки спільної роботи дали чудовий результат: було підготовано вистави «Так загинув Гуска» авторства репресованого драматурга М. Куліша, «Ніж у сонці» поета І. Драча та «Правда і Кривда» М. Стельмаха. На всі ці вистави було накладене владне табу. Тож їх, як і сам Клуб, спіткала сумна доля — закриття, що завдало великого удару Аллі.

Ліквідація «Сучасника» могла також бути наслідком поданих до міської ради листів комісії, створеної при Клубі, яка потай збирала матеріали про сталінські репресії. Члени цієї комісії Лесь Танюк, Алла Горська і Василь Симоненко на початку шістдесятих виявили на Лук’янівському, Васильківському кладовищах та в Биківні великі поховання розстріляних у ті страшні роки. Після подання комісією до міськради «Меморандуму-2», у якому йшлося про моторошні знахідки, Василя жорстоко побили у місті Сміла на Черкащині, та так, що витязь молодої української поезії заслаб на нирки і невдовзі помер.

…Мужня жінка продовжувала невтомно працювати. Вона, як справжній творець і патріот, цілковито належала мистецтву й Україні. 1964 року Алла Олександрівна разом із О. Заливахою, Л. Семикіною, Г. Севрук та Г. Зубченко створила вітраж під назвою «Шевченко. Мати» у вестибюлі Червоного корпусу Шевченківського університету. Каркас, на який мало кріпитися скло, творці зумисне зробили грубим — як грати. За ними Кобзар однією рукою пригортав згорьовану Матір-Україну, а другою високо тримав книжку. Доповнювалося все це рядками: «Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово». Зрозуміло, що такого ідейно сильного творіння, яке акумулювало дух свободи, влада стерпіти не могла — вітраж був знищений адміністрацією університету, а Аллу й Людмилу виключили зі Спілки художників СРСР.
1965 рік позначився багатьма арештами друзів художниці, зокрема О. Заливахи та І. Світличного. Алла не змогла з цим змиритися і, як розповідала її подруга Г. Севрук, почала нерівне змагання з КДБ… Цей рік також став дуже важливим для неї як митця — вона звернулася до нового для себе напряму — монументалізму, зокрема серйозно зайнялася мозаїкою. Алла разом із чоловіком та ще кількома художниками працювала в Донецьку, Маріуполі, Краснодоні. Були створені вишукані, вражаюче красиві масштабні панно «Дорогоцінність», «Дерево життя», «Боривітер» та багато інших. Праці дістали дуже високі оцінки, зокрема мистецтвознавця Григорія Мєстєчкіна, який писав: «…творчий доробок Алли Горської, Георгія Синиці, Віктора Зарецького та Галини Зубченко за значимістю можна прирівняти до сучасних фрагментів фресок та мозаїк Михайлівського та Успенського соборів». Але й це не завжди схвалювалося владою. Може, і схвалювалося б, якби не правозахисна діяльність жінки.

Алла разом із групою митців відкрито протестувала проти арештів творчої інтелігенції у 1965-1968 роках. Вони не раз зверталися до Верховного суду СРСР з проханнями про захист О. Заливахи, братів Горинів, В. Чорновола та багатьох інших. 1968 року був поданий «Лист-протест 139», підписаний як ученими-академіками, так і робітниками. Хоч у ньому не містилося нічого антирадянського, лише висловлювалося занепокоєння з приводу відходу від принципів соціалістичної демократії, що вилилось у масові арешти, багатьох правдоборців влада почала переслідувати ще жорсткіше. Аллу примушували відкликати свій підпис під цим зверненням, погрожуючи знищенням мозаїки у Краснодоні. Проте вона вимогу не виконала, а щоб урятувати роботу, відмовилася від авторства панно. Крім цього, Горську разом з Людмилою Семикіною і Галиною Севрук було знову виключено зі Спілки художників — фактично позбавлено можливості творчо працювати і заробляти на прожиття.

За родиною Горських-Зарецьких, як і за всіма «бунтівниками», постійно стежив КДБ. Цей факт, як і багато іншого про життя художниці, докладно описує у своїй статті «Смерть Алли Горської» син Олексій. Аллу Олександрівну постійно викликали на допити й очні ставки. Вона трималася гідно. Навіть виклично: «На допитах у КДБ вона демонстративно закурювала цигарку», — розповідала її подруга Г. Севрук. Фатального 1970-го її викликали на допит у справі заарештованого дисидента В. Мороза, проте Горська відмовилася давати свідчення. Олексій Зарецький писав, що за кілька днів до смерті Алла шкодувала, що не поїхала на той суд, і написала протест до Верховного суду СРСР з приводу жорстокості і неправедності вироку.

…Що ж насправді сталося 28 листопада 1970 року? Вбивство на замовлення «згори», переконані родина, знайомі і друзі художниці та дослідники її творчості. Алла Горська померла від перелому основи черепа, удару було завдано ззаду тупим важким предметом. Мертву художницю убивці скинули в неглибокий льох. Спочатку органи заарештували чоловіка покійної. Віктора, очевидно, намагались у стінах КПЗ психологічно зламати, аби звинуватити у вбивстві дружини через ревнощі.

Не домігшись свого, через кілька днів відпустили і знайшли єдиного винного — свекра Івана Зарецького, тіло якого виявили на залізничній колії поблизу станції Фастів-2 за 35 кілометрів від Василькова з відрізаною потягом головою. Висновок міліції — самогубство. Від цього слідчі й відштовхнулись, формулюючи остаточну версію: мовляв, свекор убив невістку через особисту неприязнь, а потім позбавив себе життя. Хоча ворожих стосунків у родині не було…

Олексій Зарецький у своїй статті і у відкритому листі до Президента В. Ющенка 2005 року навів висновки кількох громадських розслідувань, які значаться й у біографічній книжці «Алла Горська. Червона тінь калини. Листи, спогади, статті», впорядкованій і виданій ним у співавторстві з М. Маричевським. Там ідеться про те, що через кілька тижнів після трагедії чоловіка Алли викликали в обласне управління МВС, де офіцер із прізвищем Чорний повернув деякі особисті речі загиблої. Віктор поцікавився, як померла його дружина, чи не страждала перед смертю. Відповідь була однозначною: «Убито одним ударом, професіонально». «Це важливі слова, — писав син Олексій, — адже Іван Зарецький, якого слідство визнало єдиним убивцею, ніяк не міг бути професіоналом — він усе життя працював бухгалтером».
Також дивують обставини «самогубства» свекра, адже кинутися під потяг, який наближається до людини, непросто: спереду в локомотива є пристрій, який відкидає предмети, вищі за 10 сантиметрів. А експертиза засвідчила, що тіло лежало горілиць, коли його переїхали. Рідних здивував і такий факт: у кишені І. Зарецького знайшли у футлярах неушкодженими обоє окулярів. Сім’я знала, що в одних дід читав, а другі надівав, коли кудись ішов. Хіба людина перед тим, як спонтанно позбавити себе життя, турбуватиметься про окуляри? Також товариш Віктора приїздив після трагедії до Василькова, де на дворищі у бур’янах побачив накладні вуса, які, ймовірно, використали, щоб справжній убивця став схожим на І. Зарецького. «Свекор не міг її вбити, — стверджує й подруга Галина Севрук. — Він був старенький, лагідний характером. Це робила досвідчена група кадебістів — з переодяганням, виїздом на місце».

Олексій Зарецький разом з іншими небайдужими неодноразово намагався поновити розгляд справи, розірвати «замкнене коло брехні, замовчувань», звертався в різні інстанції, проте безуспішно.

…На могилі Алли Горської у сімдесятих роках спорудили пам’ятник. Три просмолені дерев’яні колони, між ними — чаша. Туди, наче на вівтар, на вшанування пам’яті художниці люди кладуть калину. Криваво-червоні грона кидали і на труну сьомого грудня 1970 року, в день похорону. Василь Стус тоді всю панахиду простояв на колінах, а потім зачитав рядки свого вірша «Ярій, душе»…
Спливло сорок років…

Джерело: ukrslovo.net

Back to top button