21 листопада 2013 року за кілька днів до саміту «Східного партнерства» у м. Вільнюс, де мала бути підписана Угода про асоціацію України з Євросоюзом, уряд М. Азарова ухвалив рішення призупинити підготовку до її підписання. Це було неочікувано, адже упродовж трьох попередніх років влада визнавала, що асоціація з ЄС — стратегічна мета нашої держави. Ідею європейської інтеграції України загалом підтримувала більшість громадян. Вони навіть були згодні миритися з режимом В. Януковича, але за умови продовження курсу на євроінтеграцію. Відмова ж від Угоди зруйнувала крихкий суспільний компроміс.
Водночас стверджувати, що саме непідписання Угоди призвело до Євромайдану і Революції — неправильно, причини були більш глибинними:
− загроза втрати Україною державного суверенітету внаслідок втягування країни до Митного та Євразійського союзів — об’єднань, в яких домінує Росія;
− економічні проблеми;
− корупція у владі, що досягла всеосяжних масштабів;
− згортання політичних свобод, політичні репресії;
− безправ’я громадян перед чиновниками, безкарність представників влади та їхнього оточення.
Частина суспільства була згодна миритися з режимом В. Януковича за умови продовження Європейської інтеграції відмова від Угоди зруйнувала крихкий суспільний компроміс.
Увечері 21 листопада кілька журналістів та громадських активістів вийшли на Майдан Незалежності у Києві та поширили в соціальних мережах заклики підтримати їх. Після опівночі на Майдані зібралися до півтори тисячі осіб, переважно журналісти та молодь. До них невдовзі приєдналися студенти столичних університетів, а згодом – і з регіонів. Вдень лунали виступи та пісні; ночувати на Майдан залишилися кількасот осіб. У мирній ході та мітингу на Європейській площі 24 листопада взяли участь вже понад 100 тис. людей.
Це був початок Революції Гідності.