Головне

Пам’яті Євгена Сверстюка

1 грудня на 86-му році життя у Києві помер після тривалої хвороби український письменник, громадський діяч, політв’язень радянських часів Євген Сверстюк. Про це Радіо Свобода повідомив його друг, колишній дисидент Василь Овсієнко. Інший політв’язень радянських часів Семен Глузман вважає смерть побратима великою втратою для України. А керівник програм Центру досліджень визвольного руху Ярина Ясиневич підкреслила, що Євген Сверстюк був людиною гідності та свободи. У своєму останньому інтерв’ю Радіо Свобода Євген Сверстюк говорив про неминучість іспиту, який зараз складає Україна. Зовнішня інтервенція, при всій її трагічності, стверджує державу, а агресор зрештою зазнає поразки, переконував він.

Як розповів Василь Овсієнко, Євген Сверстюк помер у понеділок, 1 грудня, близько 20:25 у міській клінічній лікарні №10, що у Голосіївському районі Києва.

«В останній час у нього було виявлено крім діабету ще також і захворювання підшлункової залози, рак. Я хотів до нього вчора прийти, але мені сказали, що він у тяжкому стані – не до відвідувачів», – розповів Василь Овсієнко.

Євген Сверстюк – політв’язень радянського режиму, український письменник, філософ, президент Українського ПЕН-клубу. Автор одного з найважливіших текстів українського самвидаву — «З приводу процесу над Погружальським». Наприкінці 50-х років минулого століття, у 60-х роках за виступи проти дискримінації української культури та у 1972 за промову на похороні Дмитра Зерова його звільняли звільнявся з викладацької роботи за політичними мотивами. Також Сверстюка переслідували за участь у самвидаві й протести проти арештів і незаконних судів. У січні 1972 року його заарештували і в березні 1973 року засудили за статтею 62 ч. I КК УРСР за виготовлення і розповсюдження документів самвидаву до семи років таборів та п’яти років заслання.

У своєму останньому інтерв’ю Радіо Свобода Євген Сверстюк зазначав у липні цього року, що Україна проходить надзвичайно відповідальне випробовування для своєї свободи та незалежності. Перемога революції Майдану, доповнена здавна відомою історичною схемою іноземної інтервенції – все це є неминучим іспитом для України. Його складали ледь не всі народи в Європі.

«Ми маємо третій етап – інтервенцію. На жаль, інтервенція – це дуже деструктивне начало, це дуже брутальна сила. У даному разі, окрім всього іншого, це сила віджилої епохи, це маніяки з цвинтаря совєтської імперії. Всі їхні методи як дві каплі води нагадують те, що вони робили під час завоювання Західної України, Балтики й інших країн. І ті методи, та брутальність, і той принцип насильства, і та ж безвідповідальність», – зауважив Євген Сверстюк.

«В Україні дуже багато професійних патріотів. Але ще був Сверстюк»

Інший політв’язень радянських часів, правозахисник, психіатр Семен Глузман сидів разом із Євгеном Сверстюком в одному політичному таборі. Семен Глузман зазначив Радіо Свобода, що смерть його товариша є великими ударом по українській культурі.

«Факт у тому, що в Україні дуже багато професійних патріотів. Різних – свідомих, меркантильних, різних…Але ще був Сверстюк. І сьогодні його вже немає. Оце трагедія для країни», – сказав Семен Глузман.

Ярина Ясиневич, керівник програм Центру досліджень визвольного руху підкреслила, що Євген Сверстюк був людиною гідності та свободи. У цьому зв’язку Ярина Ясиневич нагадала про його участь в ініціативній групі «Першого грудня» і виступ на Майдані.

«Він був серед учасників ініціативної групи «Першого грудня», яка кілька років тому оприлюднила хартію вільної людини. Ця хартія була маніфестом у боротьбі всіх. У тому числі тих, хто вийшов на Майдан. І він виступав на Майдані, звертаючись до мільйонів людей. Все життя він звертався до мільйонів людей, закликаючи нас до боротьби за свободу, закликаючи нас жити за цінностями свободи, патріотизму, гідності, віри», – наголосила Ярина Ясиневич.

За словами Василя Овсієнка, Євген Сверстюк заповідав, щоб його поховали «від церкви Різдва Пресвятої Богородиці», що належить до Української автокефальної православної церкви.

«І Сверстюк хотів, щоби його поховали саме звідти, з тієї церкви, щоби ні в яке офіційне приміщення не клали. Я думаю, що цим розпоряджатиметься Олександр Сугоняко, це президент Асоціації українських банків. Вони були в дуже гарних стосунках, сусіди. Я думаю, він на себе візьме більшою мірою цей клопіт. Я цим вражений тяжко. Ми осиротіли», – сказав Василь Овсієнко.

radiosvoboda.org

Біографія
СВЕРСТЮК ЄВГЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ (нар. 13.12 1928, с.Сільце Горохівського р-ну Волинської обл.- помер 01.12.2014 м. Київ)

Видатний український публіцист і літературознавець, активний учасник національно-демократичного руху, один з його інтелектуальних лідерів.

Народився в селянській родині.

1952 закінчив філологічний факультет Львівського університету (відділення „логіка і психологія“). 1953-1956 — аспірант НДІ психології. 1956-1959 — викладач української літератури в Полтавському педагогічному інституті. 1959-1960 та 1962-1965 — старший науковий співробітник Українського НДІ психології. 1961-1962 — завідувач відділу прози журналу „Вітчизна“. Чотири рази за ці роки звільняли з роботи з політичних мотивів. До захисту кандидатської дисертації не був допущений. З 1965 до арешту в 1972 — відповідальний секретар редакції „Українського ботанічного журналу“.

З часу виникнення в 1960 київського Клубу творчої молоді, який став центром неофіційного культурного й громадського життя Києва і всієї України, С. — один з найактивніших його учасників, поруч і в тісному зв’язку з такими відомими діячами української культури і мистецтва як А.ГОРСЬКА, Г.Севрук, Л.Семикіна, В.СИМОНЕНКО, І.СВИТЛИЧНИЙ, І.ДЗЮБА, Л.КОСТЕНКО, І.ДРАЧ, В.СТУС, Л.ТАНЮК та інші.

Одним із найгостріших і найпопулярніших творів українського самвидаву 60-х років був анонімний памфлет про спалення бібліотеки „З приводу процесу над Погружальським“, що його написали, як пізніше стало відомо, С. у співавторстві, в тому числі з І.СВІТЛИЧНИМ. Важливими подіями національно-культурного життя були його неофіційні публічні виступи, зокрема, на вечорі пам’яти В.СИМОНЕНКА (1964). Про характер протистояння багато говорить відкритий лист (разом з А.ГОРСЬКОЮ, Л.КОСТЕНКО, І.ДЗЮБОЮ та В.НЕКРАСОВИМ) до ґазети „Літературна Україна“ у зв’язку з ґазетним цькуванням В.ЧОРНОВОЛА. Широко розповсюджувалися в самвидаві відомі його есе „Собор у риштованні“, „Іван Котляревський сміється“, „Остання сльоза“, „На мамине свято“.

У 60-х роках С. був неодмінним учасником напівлеґальних літературних вечорів, зборів, заборонених святкувань дня перенесення праху Т.Шевченка з Петербурга в Україну 22 травня 1861 року. 07.12.70 С. виступив з яскравою промовою на похороні А.ГОРСЬКОЇ, яка трагічно загинула 28.11.70.

Заарештований 14.01.72 під час масових арештів серед української інтеліґенції. Більшість заарештованих було засуждено восени того ж року, а слідство у справі С. затягнулося більше як на рік, хоча справа була чисто „літературною“. Свої твори автор підписував власним прізвищем і тому нічого було розслідувати. Засуджений Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР 16-24 квітня 1973 на максимальний термін — 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання. Йому були інкриміновані як антирадянські згадані есе (головним предметом звинувачення була книга „Собор у риштованні“ (Париж, 1970); публічні виступи перед працівниками освіти в 1965 з критикою ідеологічних стереотипів і системи неправди в роботі школи, розмови зі знайомими, окремі висловлювання. „Останнє слово“ С. на суді згодом поширювалося в самвидаві.

Відбував термін у 36-му і 35-му таборах у Пермській обл. Брав участь у численних акціях протесту – голодуваннях і страйках, перебував під особливим наглядом, його систематично кидали до карцеру. Наприкінці лютого 1978 був посаджений на 4 місяці в ПКТ (приміщення камерного типу, тобто внутрішньотабірна в’язниця). На заслання теж був відправлений після 15 діб карцеру.

На засланні (сел. Богдарин Бурятської АРСР) працював столяром геологічної експедиції.

Звільнений у жовтні 1983. У Києві мав таку ж столярну роботу, якої позбувся в 1988 у зв’язку з поїздкою в Американське посольство на зустріч дисидентів.

Починаючи з літа 1987 С. брав активну участь у роботі напівлеґального Українського культурологічного клубу, зокрема, виступив з лекцією в зв’язку з 50-річчям загиблого в таборах В.СТУСА й оголосив, що передав текст Лондонському центрові Міжнародного ПЕН-клубу.

З 1989 С. є незмінним редактором християнської ґазети „Наша віра“. Відстоює позиції Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), що не бажає бути Церквою державною.

З 1989 – президент Української асоціяції незалежної творчої інтеліґенції, яка присуджує щорічні премії ім. В.СТУСА. У 1993 С. обраний президентом Українського Пен-клубу.

Численні статті й публічні виступи С. перед інтеліґенцією, студентами, школярами, по радіо й телебаченню впливають на подолання інерції страху в суспільстві, на відродження національних духовних цінностей. Перебуваючи поза політичними організаціями, він, проте, впливає на формування ідеології національно-патріотичного руху в цілому й особливо на духовне відродження України.

У доповіді „Шістдесятники і Захід“, прочитаній в Урбані та Ґарварді в 1991, С. так говорив про історичні зміни, що відбулися: „Загрозлива для світу, затята і наступальна комуністична потуга —-раптом відмовилась від своєї манери виклику і погрози. Вона поникла, повернулась на 180 градусів — і прийняла мову своїх замучених і недозамучених жертв із карними нумерами. Це була вічна тиха мова правди — її струмок плине через усю історію. Комуністи не змогли пересушити його, перекрити своєю „правдою“, і зрозуміли, що спільною мовою світу може бути лише та тиха мова гнаних і переслідуваних за правду, яка йде від священних джерел“.

1993 С. захистив у Вільному Українському університеті (Мюнхен) докторську дисертацію з філософії на тему „Українська література і християнська традиція“.

Найвідоміші книги С. „Собор у риштованні (1970), „Блудні сині України“ (1993), „Шевченко і час“ (1996), „На святі надій“ (1999). С. також автор численних есе і статей з літературознавства, психології і релігієзнавства, віршів і перекладів з німецької, англійської, російської.

Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1995). Дійсний член Української Вільної Академії Наук (США, 1996).

Back to top button